Український полігон для ідеальної Росії
Замість побудови правильного «русского мира» українцям варто зосередитися на власному проекті держави
Прогресуюча деградація сучасної Росії, похмурими символами котрої стали імперська мегаломанія, масштабний наступ на громадянські й політичні свободи, войовниче антизахідництво та постійний пошук ворогів, щораз більше жахає здорову частину тамтешнього суспільства, яка не хоче бути складовою путінської автократії. І тому російські ліберал-демократи з особливими сподіваннями дивляться на Україну, що героїчно вирвалася з-під ярма бандитського режиму Віктора Януковича та знову отримала унікальний шанс збудувати вільну, демократичну європейську державу, створити яку в Росії в осяжному майбутньому навряд чи можливо.
Зате можна спробувати реалізувати такий проект в Україні, що нібито стане центром справжнього «Русского мира», шляхетну ідею котрого спаплюжили президент РФ Володимир Путін і патріарх РПЦ Кирило. По суті, йдеться про формування альтернативної, ідеальної чи принаймні кращої Росії, за яку агітують не тільки інтелектуали з північно-східного закордоння, але й деякі їхні українські колеги. Щоправда, цей ентузіазм поділяють не всі. І на те є свої причини.
Східноєвропейська Швейцарія
Прихильники ідеї «другої Росії» вважають, що Україна має стати для її найбільшого сусіда чимось на зразок Швейцарії. Саме там у роки нацистського панування в Європі виходили книжки заборонених німецьких, італійських і французьких письменників, друкували газети. І, мовляв, цей приклад вартий наслідування: прихистивши демократично мислячих росіян і створивши умови для повноцінного розвитку справжньої російської культури – великої, гуманістичної та позбавленої імперського апломбу, українці продемонструють щиру, а не декларативну відданість європейським цінностям і солідарність із демократичною Росією.
«Україна має стати новою східноєвропейською Швейцарією. Нехай книжки кращих російських письменників публікують українські видавці – а самі росіяни купують їх, вирвавшись за кордон (не треба думати, що вони їх в інтернеті скачають, вільному інтернету в Росії залишилося недовго), – зазначає публіцист Віталій Портников. – Нехай у Росії і в усьому світі привчаються: новини про Росію справжні – в українських ЗМІ, а в російських – просто пропаганда. Нехай прем’єри чесних російських фільмів відбуваються у кінотеатрах Києва і Дніпропетровська. Нехай іноземці приїздять до нас учити російську мову – не в Росію ж їм їхати. Словом, самим фактом свого існування ми повинні переконати світ, що російською мовою можна промовляти і писати не тільки ту середньовічну нісенітницю, котру ми чуємо з Москви».
Проект східноєвропейської Швейцарії справді привабливий та має благодатний ґрунт для потенційної реалізації. На його користь грає популярна міфологія про Київ як матір міст руських, православний Єрусалим, спільну дніпровську купель, братні узи народів і споріднені мови, причому одну з яких зовсім не обов’язково вчити, адже в Україні всі чудово розуміють російську та широко послуговуються нею майже в усіх сферах життя. Що вже там казати, коли найвідоміший у світі російськомовний письменник – це киянин Андрій Курков, який, правда, після Майдану-2004 має в Росії репутацію «українського буржуазного націоналіста, котрий пише російською мовою» і геть не вписується в парадигму гнаного «соотечественника», вважаючи самого себе українським літератором. Чим не приклад для наслідування?
У подібному руслі висловлюється і знаний художник Олександр Ройтбурд, переконаний у тому, що після тектонічних зрушень у менталітеті, культурі й цивілізації, котрі відбулися протягом останнього неповного року, нам варто нарешті «позбутися колоніальної контуженості та пов’язаного з цією контуженістю кастраційного комплексу, що вимагає стагнації всього російськомовного у культурному просторі України». На думку митця, російськомовна українська література стане «прекрасною альтернативою» ментально-культурному безумству радянських соцреалістів та їхніх послідовників у сучасній Росії. Саме тому він пропонує залишити в Україні живе російське слово як скарб і фундаментальну спадщину, які не можна віддати на поталу «виродкам путіноїдного ханства».
Ідея, звісно, цікава і шляхетна, проте російськомовна українська література не була і не є дискримінованою над Дніпром: тут відбуваються мистецькі фестивалі, спільні вечори українськомовних і російськомовних авторів, видають їхні журнали й книжки, ставлять п’єси. Відчуваючи спорідненість із російською культурою за принципом мови, вітчизняні літератори переважно вважають себе таки українськими письменниками, котрі не потребують захисту кремлівських адептів «Русского мира». Хоча є й ті, хто почувається у «провінційній» Україні не зовсім затишно та взорує на «справжні» культурні центри колишньої метрополії – Москву і Санкт-Петербург, подібно до того, як латиноамериканські нащадки конкістадорів зачаровано сприймали мистецьку продукцію «із самого Мадрида».
Отже, загалом російськомовній культурі в Україні нічого не загрожує і додаткових стимулів розвитку вона не потребує. Щоб переконатися в тому, наскільки Україна толерантна в мовному плані, варто лишень поглянути на асортимент українських книгарень і газетно-журнальних розкладок чи увімкнути телевізор або радіо: живе російське слово там зовсім не почувається бідним родичем. Відключення ж пропагандистських російських телеканалів – це не репресії проти свободи слова, а нагальна потреба в умовах неоголошеної війни на Донбасі й окупації АР Крим.
Перша Україна
Водночас критики прекраснодушного проекту «другої Росії» вказують на його потенційні ризики. У разі втілення мрій ліберальної інтелігенції Україна перетвориться на таку собі гоголівську Малоросію або «справжню», не спотворену терористами з «ДНР» і «ЛНР», Новоросію – з новою ментальністю, новим «украинским» патріотизмом, а славнозвісний «южный говор» цілком може стати новою мовою за прикладом American English. Але тоді на все українське чекають не надто радісні перспективи: існування на рівні милої етнографічної екзотики, локалізованої у Галичині й центральноукраїнських селах, та поступове розчинення в «Русском море» і «Русском мире».
«Західний реґіон цієї країни протримається з щохвилинною українською на кілька десятиліть довше, – песимістично прогнозує письменник Тарас Прохасько. – Хоч зрозуміло, що українська пісня безсмертна, а сучасна українська література – модний бренд, і у школах вивчатиметься правдива історія України, щоправда російською, новоросійською. І ця країна буде демократичною і процвітаючою. Тут по-справжньому захочуть жити і творити сотні тисяч емігрантів з Московії, яка потерпатиме від китайців, вимирання, повстань малих народів, фашизму і богошукання. Без сумніву, що наша спільна країна далі називатиметься Україною. І її будуть знати і поважати у всьому світі».
Проте, знов-таки, у цій державі, що сприйматиме свою російськість не як колоніальну спадщину, а як цивілізаційний шанс і надбання, місце для всього українського буде доволі обмеженим. Навіщо вчити і розвивати українську мову, якщо ми – «почти один народ»? Навіщо підтримувати українські медіа, якщо більшості громадян «удобнее» читати пресу російською? І взагалі, у нас ринкова конкуренція, а на ринку життєздатні насамперед російськомовні ЗМІ – подобається комусь це чи ні. Якщо ж хтось раптом надумає зайнятися державним протекціонізмом українського культурного продукту, то ультраліберали вмить його запишуть у ряди етнічних націоналістів-ізоляціоністів, не здатних оцінити всі переваги культурного розмаїття. Так ніби насправді йдеться про якесь розмаїття, а не домінування, по суті, однієї культури, що і без того має потужний центр підтримки на історичній батьківщині та мільйони споживачів у багатьох країнах світу.
Український же проект не має запасного аеродрому та може бути реалізований виключно в Україні, не відкидаючи при цьому всього надбання, що створюється на її землі, відкриваючи свої обійми для всіх вільних людей, які готові її любити чи хоча б елементарно поважати. Тому, навіть солідаризуючись із нормальними росіянами, тією самою «думаючою меншістю», не варто перейматися облаштуванням ідеальної «другої Росії» на українському полігоні. Замість цього варто, за порадою письменника Андрія Бондаря, сконцентруватися на іншому. «Україна буде першою Україною або її не буде взагалі, – написав він на своїй сторінці у Facebook. – Тут буде і російськомовна культура, і кримськотатарська культура, і єврейська, і всіляка інша. Але це буде перша Україна. Ми можемо її створити такою, якою всі ми хочемо. Але це буде Україна. І все, що ми створимо разом, буде частиною української культури. З українськими сенсами. Інакше – ніяк. Все інше – від лукавого».
Здається, краще і точніше не скажеш. Україна настільки довго була складовою і донором «Русского мира», століттями постачаючи в Москву й Петербург свої найкращі кадри, що нині вона просто не може погодитися на «почесну» роль його новітнього плацдарму. Настав час творити Український світ і першу Україну.
