УПЦ МП: між українським народом і «русскім міром»
У суботу, 5 липня, помер глава Української Православної Церкви Московського патріархату митрополит Володимир (Сабодан), якого свідомо доводили до смерті кліка Януковича і духовні слуги Кремля. У понеділок, 7 липня, на братському цвинтарі Києво-Печерської лаври біля храму Різдва Божої Матері блаженнішого Володимира поховали.
Того ж дня на засіданні священного Синоду УПЦ МП було вирішено, що 13 серпня відбудеться собор єпископів УПЦ, на якому оберуть нового предстоятеля. Його має ще затвердити патріарх Кіріл.
Яким шляхом піде далі УПЦ МП, чиї інтереси відстоює російська Церква в Україні і чому вона не згідна на автокефалію української Церкви, яка її породила? Про поєднання комуністичних ідей з християнством в УПЦ і моральні виклики перед її ієрархією, духовенством і вірними читайте далі.
Спеціальне розслідування одного з телевізійних каналів виявило, що митрополита Київського Володимира доводили до смерті ще від травня 2012 року за проукраїнську позицію. Очевидно, що за погодженням з патріархом Кірілом до цього активно доклали руки і Янукович, і Пшонка із Захарченком, і МОЗ. Із 2013 року почався відвертий пресинг силовиків, які ізолювали блаженнішого від його секретаря митрополита Олександра Драбинка. Через два місяці ізоляції та «успішного лікування» медики встановили новий діагноз: рак четвертої стадії.
Блаженніший Володимир знав, що його вбивають, про що свідчить його лист на ім’я міністра МВС: «відсутність митрополита Олександра з червня 2013 року вже спричинила проблему, пов’язану з несвоєчасним встановленням мені онкологічного діагнозу і відсутністю належного лікування (не хотілося б вірити, що це зроблено навмисно). Ще раз хочу повторити: відсутність поруч зі мною митрополита Олександра — пряма загроза моєму життю». Про це знали також і вищі достойники УПЦ. Окрім цього, того ж року митрополит навіть пережив клінічну смерть через технічні засоби спецслужб для прослуховування.
Похорон блаженнішого Володимира засвідчив: попри окремі виступи мужніх ієрархів, священства і мирян проти тиску, засилля й домінування московського православ’я в Україні церковна ієрархія УПЦ не змогла ні вберегти від смерті свого главу, ні виступити єдиним фронтом проти українофобських заяв і дій чільників РПЦ, ні одностайно стати на захист Української держави від російської агресії, хоч так чинили інші Церкви київської традиції, зокрема УПЦ КП й УГКЦ, а також протестанти і мусульмани. УПЦ МП скромно мовчить з приводу захоплення її трьох єпархій в Криму: Джанкойської, Сімферопольської і Феодосійської. Чи, може, вона вважає це не захопленням, а «братською підтримкою» РПЦ?
Сьогодні війна РПЦ за душі віруючих, за збереження свого впливу на українців набирає нових обертів. Влучну оцінку їй у своєму коментарі на сайті censor.net.ua дав росіянин Георгій Владіміров: «Патріарх РПЦ, який підтримує розгул бандитизму в Україні, — що може бути мерзенніше?!! В Росії ухвалено драконівські закони проти сепаратизму, але сама вона стервозно допомагає сепаратистам у сусідній країні — Україні. Який підступ і лицемірство!..»
За що воює «бабло» з добром?
Погляньмо на РПЦ й УПЦ МП очима статистики. Диякон Андрій Кураєв у своєму ЖЖ (http://diak-kuraev.livejournal.com) наводить таку церковну статистику РПЦ як загалом, так і в Україні: «Співставляючи цифри з доповідей патріарха Кіріла та Київського митрополита Володимира на соборі 2013 року, сьогодні в РПЦ налічується 33 489 парафій, де Божественну Літургію звершують не менше одного разу на місяць (?). В тому числі в Україні — 11 393 парафії та 1 238 — в 57-ми країнах «далекого зарубіжжя». Але, виглядає, що диякон трішки злукавив, бо якщо від цієї статистики відняти кількість парафій в Україні, «далекому» і «близькому зарубіжжі» (Білорусь — 1 582 парафії, Молдова — 1 277 парафій, Казахстан — 295), то РПЦ у Росії має приблизно понад 17 тис. парафій. Утім, виглядає, що від цього числа потрібно ще відкинути парафії, де правлять Літургію «менше одного разу на місяць». Для порівняння нагадаємо, що десять років тому кількість парафій в Росії та Україні була приблизно рівною, а за кількістю вірних на одну парафію Україна набагато випереджала Росію. Наприклад, на Великдень в 2009 р. у богослужіннях, за даними МВС, взяло участь: у Росії — 4,5 млн. осіб, в Україні — 10,4 млн.
Але уявімо собі, що УПЦ із 11 з лишком тисячами парафій відокремлюється від РПЦ. А парафії живуть за рахунок пожертв і церковних треб. За словами російського дослідника РПЦ Николая Мітрохіна і представників патріархії, пожертви становлять до 80% доходів церкви. Саме цей економічний фактор професор Д. Степовик вважає однією з вагомих причин відмови в автокефалії УПЦ патріархом Кірілом: «УПЦ з її багатими приходами має для російського православ’я стратегічне значення».
Не випадково один з блогерів акцентує також на цій оказії: «Для тих, хто не второпав, ще раз наголошую: як тільки українці припинять фінансово (свічки, треби, вінчання-похорони тощо) підтримувати патріарха Кіріла, у нас відразу почнуться благотворні зміни»...
А щодо інтенсивного збільшення кількості єпископів (за час патріаршества Кіріла з 2009 року було звершено 108 хіротоній (рукоположень на єпископа) і сьогодні загальна кількість єпископів становить 290 архієреїв), то нагадаємо: архієрейський собор РПЦ правосильний за умови присутності 2/3 усіх архієреїв, і якщо відокремиться УПЦ зі своїми архієреями, то буде взято під сумнів сам факт існування РПЦ в Україні...
Ленін живе в УПЦ...
На яскравих прикладах двох презентантів «русского міра» можемо побачити, як органічно поєднуються в УПЦ християнство і... комунізм. Серед «червоних» митрополитів особливо вирізняються владики Одеський та ізмаїльський Агафангел (Саввін) і намісник Києво-Печерської лаври Павєл (Лебідь), які активно відстоюють «злучку» й тотожність ідеалів «русского міра» й комуністичного майбутнього. Проілюструємо це.
Наприкінці 2012 року митрополит Агафангел й одночасно депутат Одеської облради засудив російських громадян за опозицію до чинної влади РФ: «Тільки з В. В. Путіним у російських людейѕ пов’язані обррунтовані надії на відновлення історичної справедливості, на нову інтеграцію, засновану на тисячолітній «богозавєтной» єдності Святої Русі» (Десь ми вже чули про один тисячолітній райх). і це не єдине «одкровення» від Агафангела.
Старше покоління пам’ятає кінець 80-х — початок 90-х рр., коли митрополит і нардеп Агафангел (Саввін) з трибуни Верховної Ради України 4 червня 1990 р. фактично такими ж епітетами й аргументами активно переконував депутатів обрати головою парламенту першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. За таку блюзнірську агітацію від імені Церкви його тоді зганьбили і зірвали з голови білий клобук.
7 серпня 1991 року Агафангела було переведено на івано-Франківську й Коломийську кафедри, але він відмовився їхати, бо став в опозицію до правлячого Київського митрополита Філарета (Денисенка), який його висвятив на єпископа в 1975 році. і хоч українська преса тих часів неодноразово писала про Агафангела як про «агента КГБ» і «члена КПСС», він навіть не захотів ці твердження спростувати. Але і це ще не всі «заслуги» ієрарха УПЦ перед Україною: він входив у комуністичну парламентську «групу 239»; виступав проти незалежності України, агітував під час всесоюзного референдуму за СССР і підтримував у 1991 р. ГКЧП.
Із тих пір минуло майже чверть століття. Але митрополит Агафангел і нині залишився вірний колишнім ідеалам і принципам. Він активно виступає за відновлення Совєтського Союзу в будь-яких формах, підтримує комунізм та КПУ. Зокрема, митрополит Агафангел (Саввін) стверджує: «Православні й комуністи — однодумці». За його словами, поклики Комуністичної партії «суголосні з проповідуваною Церквою євангельською любовію та доброчесністю». Більше того, коли він говорить про УПЦ МП та КПУ, то стверджує: « Ми — єдині» (див.: Симоненко П. Коммунисты и православие в Украине. — К., 2002 г. — Сс. 3-7). А загалом митрополит Агафангел і нині — в строю «русского міра» РПЦ, лишень має легкий жаль на СБУ: скільки «добра» зробив для «братского народа» України, а служба навіть не звертає на нього уваги...
Другий персонаж нашої історії — владика Павєл (поганяло «Паша-Мерседес») також любить комуністів. У 2008 р. ті його навіть висунули в депутати Київради від КПУ. Це не випадково. Ще 2007 року в інтерв’ю офіційному сайтові КПУ під назвою «Наместник КПЛ: коммунистов я уважаю» впливовий архієрей зізнався: «Я і в минулому до комуністів ставився з великою повагою. Чому? Тому що у них була мета!.. і нинішні комуністи мене абсолютно не бентежать... У чому я ще підтримую комуністів? У тому, що, як і вони, я більш схильний до того часу, коли у нас була дисципліна... Це зараз ми звинувачуємо, мовляв, ось така нехороша була влада. Так, була така влада, але ж і люди у тій владі були різні... Так, було багато розстріляно священиків! Але знову ж таки: чому? Ймовірно, за гріхи наші! Тому ще раз повторю, що і тоді, і зараз я ставлюся до комуністів з великою повагою».
Особливо «зворушливо» було споглядати, як у 2008 році намісник Києво-Печерської лаври архієпископ Павєл вручив від імені УПЦ МП нагороди «За церковні заслуги» діячам Компартії України. інакше, як наругою над пам’яттю християнських новомучеників та ісповідників, яких нищили комуністи в ХХ столітті, це не назвати. Як слушно відмітив з цього приводу офіційний сайт КПУ, «характерною рисою нашого часу є те, що заслуги істинних представників народуѕ нині визнають і підтримують навіть колишні опоненти марксистської ідеології».
На прикладах владик Агафангела та Павла бачимо впадання ієрархів УПЦ МП в єресь. Адже комуністичне вчення — відверта богоборча єресь, яку засудив Всеросійський помісний собор ще в 1918 р. Більше того, в анафемі патріарха Тихона на комуністів сказано: «Владою, даною нам від Бога, забороняємо вам приступати до Христових Таїнств, анафемствуєм вас, якщо ще ви носите християнські імена й хоч по народженні своєму належите до Церкви Христової. Заклинаємо і всіх вас, вірних чад православної Церкви Христової, не вступати з такими нелюдами роду людського в будь-яке спілкування». Більше того, ні за покійного митрополита Володимира, ні тепер їхній комуністичній позиції до цього часу не дано належної оцінки. Адже, по суті, в УПЦ МП єретичне доктринество про тотожність комунізму і християнства незабаром може стати панівною ідеологією в їхній Церкві.
Яке майбутнє УПЦ?
Коли Росія виступила агресором щодо України, тоді проросійська лінія в УПЦ МП притихла, а багато вірян поставили під сумнів ідею «русского міра», яку пропагує патріарх Кіріл. Але й нині серед усього духовенства зберігається третина її прихильників, каже релігієзнавець Людмила Филипович з інституту філософії НАНУ. Втішає те, що протягом останніх 10-15 років посилюється тенденція до збільшення відсотка вірян, які хочуть бачити УПЦ щонайменше автономною або й автокефальною Церквою. Лишень митрополит Черкаський і Канівський Софроній мав мужність назвати Володимира Путіна «бандитом», і він єдиний з ієрархів заявляв, що УПЦ має стати автокефальною. Додамо ще до нього митрополита Драбинку, який відомий відстоюванням українських інтересів. Обрання когось із цих кандидатів означатиме, що УПЦ МП може піти на створення в Україні єдиної помісної Церкви. В іншому разі вона залишиться інструментом імперської політики Кремля.
Але коли взяти до уваги, що обиратимуть нового главу Церкви 70 єпископів, то сподівання на проукраїнського предстоятеля виглядають більше ілюзорними, ніж обнадійливими. і це навіть без зовнішнього втручання. Професор Д. Степовик взагалі припускає, що патріарх Кіріл, «використовуючи типові московські засоби — залякування та підкуп, доможеться, що оберуть набагато гіршого, ніж попередній предстоятель».
Утім, наймовірніше, оберуть таку саму компромісну фігуру, якою був покійний митрополит Володимир, оскільки чи не найважливішим сьогодні для УПЦ МП є збереження цілісності своєї Церкви.
