Війна обов'язково буде...

Осінні запахи печеної картоплі й опалого листя дедалі частіше набувають нових ноток – може, пороху, а може, крові... Війна обов’язково буде. Її не може не бути, бо вона вже є. Нині вона виходить на новий рівень, і питання лише в тому, коли вдарить грім...

Все залежить не лише від Путіна. Що у нього в голові, вже й не знає він сам. Якось запущені процеси мають здатність виходити за рамки і починають жити своїм життям. І хто тоді їх намагається контролювати, немає значення – контроль умовний. Путін напевно думає, що він повелитель світу і задає тон грі. Хай думає. Гра вже добряче грає самим Путіним, маховик смерті не зупинити, і вона радше всього торкнеться таки самої Росії, як би фантастично це не звучало.

Втім, українцям від цього не легшає. Стан невизначеності дратує, але найгірше – викликає апатію і відчуженість. Що довше триватимуть ці танці зі смертю, то важче буде змобілізуватися і адекватно відреагувати в потрібний момент. До війни звикають. Психіка не може постійно перебувати у напруженні. Власне, на це й розраховані кремлівські маневри: домовлятися, брехати, ставити перед фактом, знову брехати і так до нескінченості. Головне, щоб не було нічого зрозуміло і ніякого просвітку. Важливе знесилення противника.

Американські експерти прогнозують загострення конфлікту, а може, й новий виток війни на весну. Тільки смаленим пахне вже нині і новини з фронтів підказують, що американці таки можуть помилятися. Ця дивна війна коли й має закономірності і дає маневр для прогнозів, то в ці прогнози аж ніяк не варто вірити. Загадкова російська душа якнайкраще проявляється саме в нинішній ситуації.

Як розцінити, наприклад, інформацію, що з’явилася нещодавно в мережі про відправку з Владивостока великої кількості військових і техніки в Україну. Техніка застаріла, а солдати спокійно зізнаються, куди їдуть. З одного боку, можливий фейк, бо брехня – найпотужніша російська зброя, але що коли правда. Навіщо застаріла техніка, зрозуміло. Донбас нині – місце утилізації не лише ідіотів, але й іншого непотребу. Незрозуміло, чому аж з Владивостока. Закінчуються охочі вмирати десь поблизу, чи попередні фейки про непереможність російської армії занадто контрастують із реальністю, а замінити немає чим? Із другого боку, напруження на фронті справді зростає. Навіть попри нібито перемир’я, українські військові нарешті перестали соромитись адекватно відповідати на удари, і новини дедалі частіше рясніють не лише нашими втратами, але й їхніми… Про можливість, реальність і навіть необхідність вторгнення нині не говорять лише ліниві. Росії мінімум потрібен зв’язок із Кримом, максимум – знищена Україна. Втім, за великим рахунком Путіну потрібна бодай ще якась суттєва перемога, бо, попри показуху, земля під троном якщо й не горить, то вже просідає.

Сценаріїв розвитку безліч і багато з них уже запущені. З одного боку, на відкрите вторг­нення Росія поки ще не готова, бо розуміє, що це переросте у світову війну, яка обернеться для неї катастрофою, хоч напруження й зростає і зацікавлені сторони відверто грають м’язами. Але з другого – приготування все-таки тривають: російська військова присутність на Донбасі збільшується, терористи оголосили мобілізацію, швейна фабрика в Луганську отримала замовлення на пошиття схожої на українську військової форми, техніку також нібито перемальовують на український лад, і головне, що інформаційне протистояння тепер вийшло на новий виток. У гру вводяться нові схеми і фігури із завданням розбалансувати антиросійський моноліт у світі і звести до мінімуму ймовірність повноцінного виступу у разі вторгнення в Україну. Простіше кажучи, війна буде, але її спробують зробити максимально локальною і фейковою. Кремль тестує можливості і зондує ґрунт всюди, де лишень може. Авіапровокації в повітряному просторі країн НАТО, ядерні словесні маніпуляції, інформаційні зливи на кшталт «замсекретар НАТО – агент ФСБ», все це намагання намацати слабкі місця, виявити потенційну небезпеку і головне – довести ситуацію до абсурду.
Наразі найімовірніший сценарій бачиться позиченим у більшовиків часів українсько-російської війни початку ХХ століття і апробованим у фінській кампанії 1938–1940 років. Фейковий уряд, фейковий привід і реальна агресія. Псевдоукраїнська армія з Донбасу посуне на Київ чи Бердянськ звільняти Україну (від «буржуїв петлюрівців» чи «фашистської хунти») – і тоді лише питання техніки, хто їй допоможе, куди вона дійде і яка роль у цій всій катавасії буде відведена кадровим російським військовим. Приводом може послужити що завгодно, навіть проголошення десь у туалеті Він­ницької народної республіки, проанонсоване терористом Захарченком.

Звісно, сценарій може бути й іншим, проте Україна на 100% мусить бути готова до всього. Попри оптимізм влади, із цим у нас якраз не все гаразд. Можливо, партнери вже встигли підвести нам найновіші розробки своєї мілітарної промисловості, такі речі зазвичай не анонсуються, але дуже хотілося б у це вірити. Може, й не бракує кроків, спрямованих на підсилення боєздатності армії та зміцнення оборонних можливостей країни, але з відкритих джерел ситуація бачиться все ще не надто оптимістично. Очевидці свідчать, що із впевненістю можна констатувати лише суттєве зростання професійності солдатів та їхній високий бойовий дух, пов’язаний радше із втомою від сидіння під обстрілами ворога і бажанням відігратися. Решта 50 на 50.

Повільність і розхлябаність, із якою відбуваються приготування до війни, не витримує критики, але найнебезпечніше те, що ми майже не задаємо тон і не проявляємо ініціативу у цій грі, а діємо за правилами ворога. Знову сподіватися на диво, як на Майдані? А хіба найкраще диво не сплановане і ретельно підготовлене, як довели євреї, блискуче перемігши у Шестиденній війні цілу арабську коаліцію? Звісно, нанести превентивний удар по російських військових об’єктах український Генштаб навряд чи зважиться, багато чого бракує, і адекватної самооцінки – також, але принаймні реально сприймати свого ворога, чи то пак сусіда, вже годилося б почати давно.

Чи зможе Україна адекватно відповісти в разі чого, залежатиме від багатьох факторів, частина з яких уже, безумовно, прорахована і підготовлена, а за іншу ще й не бралися. Але відповісти вона мусить однозначно, іншого не дано. Із щитом або на щиті…

Роман Малко, Тиждень.ua