Війна: За спинами героїв

Іноді здається, що найстрашніше у цій війні не те, що гинуть цивільні - жінки і діти. Найстрашніше - що йдуть герої. Сильні, самовіддані наші захисники. Ті, хто найбільше хотів побачити Перемогу і ті, хто найбільше був цього гідний.

За їх спинами ми як за стіною. Вони розумні, віримо ми, обов'язково що-небудь придумають у найбільш патовій ситуації. Вони стратеги і тактики. Вони Воїни з великої букви. Поки вони є, можна не думати про страшне.

Скажений смерч війни розкручується все сильніше, і ряди героїв рідшають. Настане момент, коли між тобою і ворогом не опиниться нікого. І кожному з нас доведеться прикривати собою інших. Готові ми до цього?

Чи готові ми стати на чолі батальйону «Херсон» замість загиблого під Іловайськом Сторчеуса? Або повторити подвиг убитого під Маринкою лейтенанта Завади, який вийшов один на один проти ворожої бронетехніки, рятуючи своїх?

Якщо скажемо, що не готові, нас запитають: а чому? Тому, що думали, як проскочити? Мовляв, війна обійде нас околицями?

Сьогодні країна розділилася надвоє: половина воює і оплакує загиблих. Інша половина живе, ніби нічого й не бувало. Підкрадає, відпочиває на океані. Воює з Коломойським. Купує і продає прохідні місця у списках на майбутні вибори. Ходить на ток-шоу Савіка Шустера і дивиться їх. Критикує владу. Готується до 1 вересня. Колеться і забувається. Прагне, щоб усе було як раніше, і хоче миру за будь-яку ціну, Укрінформ. 

Я розумію, що важко весь час - про війну та про війну. Що хочеться пожити нормальними думками і нормальним життям. Але саме так свого часу злили Францію Гітлеру. Самі французи. Як з гіркотою писав Черчилль, напередодні вторгнення німецьких військ вони дуже вірили в своїх заслужених генералів, у свою армію, і не готувалися до війни, не виявляли цікавості до бойової підготовки, до підтримки військової форми. Вони не хотіли витрачати на все це дорогоцінні останні дні мирного життя, прагнучи насолодитися ними сповна! Один тільки факт: незадовго до війни замість того, щоб закликати народ засукати рукави і працювати на оборону, французький парламент прийняв рішення про скорочення робочого тижня. Радості не було кінця.

Хай вас не заколисують повідомлення про якісь там переговори з Путіним у Мінську. У спецслужбах, звідки родом Путін, «перемовник» це така спеціальність - схиляти іншу сторону до добровільної здачі зброї.

Нам слід пам'ятати: те, що нас усіх ще не призвали - це тимчасове явище.

Тільки зухвале вторгнення російських військ, окупація Новоазовська і пряма загроза Маріуполю змусила нас подивитися реальності в очі. А нашим генералам прокинутися від сплячки і взятися, нарешті, за озброєння добровольчих батальйонів, за формування резерву і просування його до лінії фронту. Тільки після паніки із спустошенням продуктових магазинів у тому ж Маріуполі місцева влада збагнула, що зовсім не схопила Бога за бороду, вивівши свого часу на нічні вулиці народних дружинників. Сьогодні у них на порозі стоїть велика війна і потрібне боєздатне, підготовлене, озброєне ополчення. Наше ополчення, патріотичне.

І мова не лише про генералів, і не лише про прифронтову смугу. А про готовність усього суспільства і народного господарства до повноцінної військової кампанії. До повної мобілізації, наприклад. Чи вистачить мужності не ховатися від повісток у військкомати за кордоном або на дачах, не виторговувати собі білі квитки? Я - не про героїв, а про простого обивателя, обтяженого турботою про сім'ю, того, який переймається своїми побутовими проблемами, зростанням тарифів і цін на продукти.

Що таке народна війна? Це тотальна участь у ній всіх.

У нас в країні сила-силенна чиновників. Чом би для них (та і всіх, хто не зайнятий в реальному секторі), один день на тиждень не відводити на військову підготовку? Одягати у форму, вчити стрілецькій справі і тактиці.

Окрім штурмових батальйонів потрібні ще і трудові. Адже треба замінити працівників, мобілізованих на фронт. У Фінляндії близько сімдесяти тисяч жінок, що освоїли перед війною 1940 року чоловічі професії, з початком радянського вторгнення прийшли на заводи та фабрики і забезпечили роботу економіки.

Чи багато хто з нас володіє другою професією? Робітничою спеціальністю - електрозварника, екскаваторника, бетонщика? Адже хто знає, можливо, завтра нам доведеться рити протитанкові рови, будувати укріплення і довготривалі вогневі точки навколо столиці. Ви думаєте, це не знадобиться? Сподіватимемося.

Як обіцяв Аваков, на війну має піти вся ДАІ. З генералами на чолі. Вони - військовослужбовці, навички володіння вогнепальною зброєю повинні мати. Їх потрібно буде замінити. Ким? Держава має організувати спеціальні курси для всіх, хто бажає, у тому числі й для жінок. Колись же був у міській державтоінспекції жіночий загін регулювальниць.

"Білим комірцям" - інтелігенції та офісному планктону - потрібно дати навички водіння тролейбусів і метро. Пенсіонерів відправити вчителями в школи і працівниками на пошту. Відчуття власної корисності вбиває страх.

На війні всі ми - обрані. Колись у далекій молодості нас учили такому статутному правилу: якщо убито командира і його заступників, керувати боєм може будь-який боєць, що вимовив першим: «Беру командування на себе». А це означає відповідальність і за людей, і за виконання бойового наказу. І це, знову-таки, стосується не лише фронту, а всього нашого сьогоднішнього життя.

Ми всі тут скаржилися на відсутність у країні соціальних ліфтів: ось вони - отримуйте!

Там, де ми зуміємо зупинити загарбника - і проляже на довгі роки кордон України. Саме ми, ті, які не герої. Адже героїв не так багато. І приходять вони в це життя не захищати нас із вами, а лише для того, щоби власним прикладом надихнути на самовіддане служіння Батьківщині.