«Я так і не змогла полюбити поезію Шевченка...»
Мав нещастя зайти оце в коломийську школу. І почитати, користаючи з нагоди, кілька вивішених на стенді учнівських роздумів про нашого Кобзаря. Властиво, мав нещастя почитати один з цих роздумів під непретензійною назвою «Мій Шевченко». Осилив текст до кінця, вщипнув себе, щоб переконатися – це не сон. Тоді перечитав удруге. Ні, все так і є, я поки що сприймаю навколишню реальність начебто адекватно. А ось чи адекватна дев’ятикласниця, підписана під своїм, з дозволу сказати, твором, – не знаю, не
Чому червоною ниткою проходить крізь усю поетову творчість відверта зневага до москалів, ляхів, панів? – ображено запитує юне обдарування. Чи не тебе, Тарасе, викупили з кріпацтва «москальські пани»? А що зробив ти для своїх рідних і земляків, отримавши свободу, кого врятував? Жодного натяку на дію, на спробу допомогти рідним людям, суцільна апатія: «у наймах, сестри, й умрете». Та й цей дух націоналізму... «Але ж ми, українці, – люди щирої, відкритої душі, – боронить свій народ перед Шевченком дев’ятикласниця, – з метою піднесення рідної нації не можна зневажати іншу. Тим більше що представники саме цієї нації дали тобі свободу, освіту».
Після такої зливи звинувачень цілком природним виглядає підсумок написаного: «Я так і не змогла полюбити поезію Шевченка...» Краще б ти, Тарасе, трохи запізніло радить дівча найпристраснішому, найпатріотичнішому українському поетові, частіше брав у руки пензель і фарби, а перо й чорнильницю використовував лише для написання листів. Бо як художник Шевченко їй, бач, подобається, а як поет – не дотягує до планки...
Щож, недарма нарікала Софія Русова, що українська дитина замало експансивна, проте задуже вразлива. Тут маємо, правда, вразливість іншого характеру, не зовсім ту, що її мала на увазі славна вчителька, членкиня Центральної Ради. Поясню на прикладі. Моя дружина любить згадувати дитинство в містечку на Дніпропетровщині, де в сусідстві з ними проживала така собі тітка Марфуша. Малограмотна росіянка, ця тітка Марфуша знаходила розраду в тому, що читала по складах, сидячи понадвечір на призьбі, Шевченкову «Катерину». Де, нагадаю, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Читала і слізьми заливалася над сумною долею Катерини. І якось не особливо переймалася тим, що Шевченко зганьбив її націю...
Коломийську школярку ж болить не Катеринине безталання. Дівчині розходиться передусім у тому, щоб ніхто, навіть Шевченко, не посмів кинути камінчик у город сусідів. Не пасує ж... Ми, українці, люди особливі, зі щирою, відкритою душею, тож мусимо подавати приклад ґречності всій планеті, а не жахати світ націоналістичними гримасами...
Боюся, що в коломийської школярки якраз немає поки що – на відміну від малограмотної тітки Марфуші, яка давно спочиває на цвинтарі, – того, що прийнято називати душею. Можливо, з часом воно й з’явиться, проріжеться, та наразі душі тут не помітно. Не може ж нормальна людина, тим паче дівчина, заявляти після «Катерини», що з Тараса Шевченка нікудишній поет. Я вже мовчу про поему «Кавказ», над рядками якої навряд чи серйозно задумувалося дівча, звинувачуючи автора в дикунському, на її переконання, націоналізмі...
Не виключаю, що коломийська дев’ятикласниця начиталася сумнозвісного Шевченкового хулителя Олеся Бузини й танцює під його дудку. Цей, обзиваючи Тараса «вурдалаком», «алкоголіком» і «заздрісником», докладає немало старань, щоб «розвінчати міф про Шевченка» як про поета-страдника світової слави. Могла просвіщатися дівчина й на опусах академіка Академії наук вищої школи України Олександра Білодіда. Останньому теж не дає спати «патологічна ненависть поета до дворянства, панів, які вивели Шевченка в люди». Він навіть дозволяє собі те, що юній коломийській особі ще ранувато, тобто бачить у поетові «жахливо закомплексованого маленького чоловіка, що все життя страждав через свої еротичні невдачі».
Причому покликається академік на Європу, зокрема на Францію. Французи, за його спостереженням, доволі вільні в своїх оцінках Наполеона. Одні запевняють, що Наполеон – геній, інші – що ідіот. І нікого це не шокує, все в рамках правил цивілізованого суспільства. Так само неодностайні французи в оцінках таких літературних велетнів, як Мопассан чи Гюґо. Потрібно й нам підтягуватися до Європи, закликає академік, безпощадно аналізувати своїх «допотопних одинозаврених ідолів».
Ну що тут скажеш?! Хіба зітхнеш, згадуючи Тараса, який писав і про людей штибу сьогоднішнього Білодіда: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя».
До речі, одне важливе уточнення. Світлина дівчини, чий пасквіль вміщено на стенді з творами про Кобзаря, красується й на сусідньому стенді під пишною назвою «Гордість інадія школи».
Не хотілося б узагальнювати, та в цій школі, як на мене, уявлення про українську літературу чи історію України розходяться із загальноприйнятими. Зате добре вчать толерантної і мультикультурної ідеології. Простішими словами, вчать любити всіх на зло собі. Ефесбешних терористів, які розпорюють животи поодиноким українським патріотам на Донеччині, цього, мабуть, у школах не вчили, тому вони такі злющі. А нас вчать, тому нам, без’ядерним, так зручно почуватися на геополітичному смітнику.
