Як полюбити донбасівця?
Гадаю, постійні читачі часопису «Галичина» пам’ятають мою розповідь про знайомого донецького полковника, який на шостому десятку свого життя довідався правду про Голодомор та про те, як пережила 1933-й його рідня.
Тоді бажання розповісти цю історію було викликане подіями в Криму, бо саме там ми й познайомилися з героєм оповіді (матеріал газета опублікувала 20 травня, але написано його було наприкінці березня, і ніхто тоді ще не здогадувався, що ось-ось розпочнеться на Донбасі справжня російсько-українська війна). Публікація закінчувалася словами про те, що ми вже десять років приятелюємо, часто спілкуємося телефоном і фактично щороку зустрічаємося — або у нас, або у них, або в Криму.
Цього року ми ще не зустрічались... Пішов дев’ятий місяць справді трагічного для українців 2014 року. Для багатьох він став холодним душем пробудження, поштовхом до самоідентифікації, приводом для глибокого занурення в себе й історію свого краю. Жахливо, що цей рік став роком непоправних втрат, останніх зустрічей, недоспіваних пісень, обірваних польотів...
Цього року часто вимовляють фразу: «Я іншими очима чи в іншому світлі побачив друзів, знайомих».
І це справді так. Події в Україні багатьом дали відповідь на запитання «ху із ху»... Нас ця проблема теж не оминула. Ми маємо свої «кримські» розчарування і гордість. У «донецьких» подіях ми втратили і здобули: одні перестали хотіти спілкування, а другі — стали тим маленьким «ТОМУ», з тисяч яких складається чітка відповідь на провокаційне «нащо нам той Донбас?!»
Особисто я теж довго боролася сама із собою з цього приводу. З одного боку, розкидатися землями держави — цілковито неприпустимо. А з другого — якщо вони заселені тими, хто органічно не перетравлює нічого українського, то, може, легше їх відпустити від себе? До того ж за збереження тих українських земель із тим неукраїнським населенням ми платимо таку жахливу ціну — сотні українських життів... Маятник таких міркувань, впевнена, досі коливається в свідомості багатьох. Для мене він отримав остаточне зміщення в бік однозначного розуміння того, що за Донбас варто боротися, знову ж таки, після історії з нашим паном полковником.
Нехай вибачать мені читачі, але про багато речей буду говорити узагальнено, щоб не завдати нікому шкоди. Сім’я нашого приятеля виїхала з, умовно скажемо, Донецька лише місяць тому разом із тими, чиї імена з’явилися в списку розшукуваних «ДНРівцями» за винагороду. До того вони займалися посильною роботою. Можу згадати лише те, що вони (доки це було реально робити) возили в оточені проросійськими силами села хліб, крупи, цукор і т. п. та готували підвали багатоповерхівок під сховища. Про інше, гадаю, краще промовчати.
До моменту виїзду наші знайомі вже встигли дізнатися на прикладі своїх однодумців, що обшук в квартирах — це банальне пограбування, перевірка гаражів на предмет виявлення зброї — це крадіжка авто, а затримання для встановлення особи — жорстоке побиття і знущання. До каліцтва. До смерті. Від останнього їм із товаришами вдалося врятувати дружину свого колеги, в якої «всього лише дізнавалися», де перебуває її чоловік. Непритомною жінку вивезли за межі області. До речі, свого часу ця жінка з чоловіком взяли на виховання дитину трагічно загиблих друзів.
Про все це ми дізнаємося від свого пана полковника, який старається доволі регулярно телефонувати нам, бо ще від початку подій на сході ми домовилися: телефонують лише вони, аби наш невчасний дзвінок не став для них проблемою та загрозою. Підстави для таких побоювань були справді реальними.
...Наш полковник після отриманого повідомлення про «обшук» виїхав із сім’єю за 10 хвилин. У чому були. Більше в своє житло не повертались. Але і виїхали не в Трускавець чи Моршин, а в звільнений район Донбасу. Враження від «освобождьонних» теж різні. Розповіді варті того, щоб їх почути.
Наприклад, теперішній сусід не перестає переповідати, як повертався у своє рідне село, яке покинув після окупації, перебравшись до рідні. Але й після повідомлення про остаточне визволення ще тижнів зо два не міг відважитися на повернення.
— Розумієш, — розповідав сусід нашому приятелю, — всі казали, що село наше спалили. Суцільне згарище. Жінки всі порвалтовані нацгвардією і розстріляні. Дітей вбивали на очах матерів. Уявляєш?! Куди вертатися?! Потім подумав: а може, ті трупи хоч позакопувати треба... Зібрався з духом, взяв їжі, лопати і поїхав. На блокпості при в’їзді в наше село мене, ясна річ, зупинили. Спитали, чого їду сюди. Я сказав, що додому. Спитали, чи можу надати свої документи. Подивилися паспорт, повертають і кажуть:
—Сідайте, будь ласка, в свій автомобіль і їдьте до місця проживання. Не відривайтесь від машини нашого супроводу. Біля воріт свого дому зупиніться, але на подвір’я самостійно не заходьте.
— Поїхав, — продовжував розповідати сусід. — Я спереду, за мною — четверо вояків у своїй машині. Все більше в дзеркало заднього виду дивлюся, ніж на дорогу. Думаю: коли ж почнуть стріляти? Аж тут село з’явилось: хати, дерева. Не те, щоб зовсім неушкоджені всі, але до очікуваного — виглядом дуже далеко. Дивлюсь, і люди ходять. Знайомі руками махають мені, мовляв, з приїздом! Так і до свого дому доїхав. Зрадів дуже, бо ж стоїть цілісінький. Та згадав, що заборонено мені заходити. Навіть з машини не виходжу: знов страх з’явився. Підійшли вояки з машини, ще раз перепитали, чи це моя хата. Кивнув лише у відповідь. Тоді поцікавилися, чи маю ключі до вхідних дверей. Дістав мовчки з кишені і простягаю, певне, старшому. Той чогось усміхнувся і каже
— Зачекайте, будь ласка, тут. Хлопці перевірять, чи не залишили тут «друзі» розтяжок, мін, снарядів, зброї. Вас тим часом попрошу відійти і стати позаду нашої автівки, щоб у випадку вибуху ви не постраждали.
— Зробив усе, як кажуть. Але заглядаю, що ж вони там роблять. Двоє в обмундируванні і з приладами обережно зайшли на моє подвір’я, — триває розповідь. — Повільно перевірили стежку до хати, біля дверей, обійшли довкола хати і по периметру садиби. «Старший» весь цей час не зводив з них очей. Я сам аж впрів від хвилювання. За якийсь час покликали мене. Сказали відімкнути двері і повільно зайти першому в дім. Вони — за мною.
— Будь ласка, подивіться, чи все на місці, — питають мене, а як я обкрутився і ствердно кивнув головою, кажуть:
— З поверненням вас до рідної домівки. Обживайтесь. Будуть виникати проблеми або знайдете підозрілі предмети, звертайтесь, будь ласка, до нас. Бувайте здорові. І поїхали.
— Віриш, — не стримуючи емоцій, звертався сусід до нашого приятеля, — вони поїхали, а я ще з годину посеред хати, як вкопаний, стояв. Та ж мені за все життя стільки разів «будь ласка» не говорили, як за той день! І ми їх боялися?! А ще, знаєш, я ж потім по селу жіночок наших розпитував. Ну, знаєш, про те... Цікаво ж було. А мені баби наші, регочучи, кажуть, що навіть ображені, бо ж ополченці обіцяли, що як прийдуть «бєндеровци», то всіх порвалтують, ото й чекали. Ці прийшли — допомагають хати ремонтувати, вікна вставляти, отримані продукти додому віднести, а про «обіцяне» — ні пари з вуст... Тепер уже й не знаєм, чи сміятися із самих себе, чи плакати, що були такими дурнями, і фактично самі впустили війну в свої домівки, — підсумував сусід.
А ще наш пан полковник був свідком, коли до голови сільради цього села підійшла жіночка, котра теж виїздила на час окупації. Її переповнювали емоції: «Нас же освобождалі, коли клубніка дозріла. А в мене ж знаєте, яка плантація, бо ж живу з них, торгую в сусідньому райцентрі ягодами. Приїжджаю, а сусіди кажуть, що саме на наших городах нацгвардія стояла. Ну, думаю, певне, трактором тепер не переорю ту земельку. Приходжу на город, ягід, звичайно, нема вже. Але ви б побачили: жоден кущик не витоптаний, жоден листочок не зламаний. А під дверима хати — три банки тушонки, ніби плата за те, що їли мої ягоди. Сіла на порозі, притиснула ті банки до грудей і не могла наплакатись... Так соромно було, що думала погане про людей, зовсім не знаючи їх».
Пізніше люди неодноразово підтверджували, що українські вояки навіть води з криниць не брали без дозволу і залишали людям хоч щось із продуктів.
Проте, як зазначає сам пан полковник, до якогось значного переосмислення всієї цієї ситуації в донбасівців, навіть звільнених, ще далеко. Він жодного разу не зустрів людини, яка б відкрито визнала, що в усьому цьому є й частка її провини. Навпаки, при згадці про життя «під окупацією» кожен старається знайти якісь позитиви: мовляв, «ДНРівці» хат усіх підряд не грабували, лише тих, кого було помічено у співпраці з «украми», але їх можна зрозуміти, бо ж треба було «ополченцям» щось їсти, у щось одягатися, десь спати (те, що після такого квартирування з помешкань щезало все — техніка, постільна білизна, одяг, посуд і навіть дитячі іграшки — не видається дивним); і за порядком «ДНРівці» стежили, боролися з пияцтвом і наркоманією. А от як саме — про це вже воліють мовчати.
Очевидці розповідають, що спершу будь-кого з чоловіків, хто був напідпитку, забирали з вулиці і відправляли на т. з. виправні роботи — рити окопи й укріплення, будувати блокпости та вогневі точки. Тих, хто відмовлявся працювати, або робив це без особливого ентузіазму — розстрілювали тут же, на очах всіх інших. Після такої «профілактики» ні про алкоголь, ні про наркотики згадувати ще довго не схочеш.
Про це нашому приятелю розповів той, хто майже два місяці пробув на таких роботах. При цьому сам він ні до випивки, ані до наркотиків пристрасті ніколи не мав. Просто коли «сепаратистам» не вистачало робочої сили, вони виловлювали всіх, хто траплявся їм на очі. Сам чоловік після двох «показових» розстрілів на його очах повністю посивів, хоч лишень розміняв четвертий десяток...
— Знаєш, — сказав якось у телефонній розмові наш приятель, — я дуже багато розмірковував над тим, чому ми так різнимося з вами. Якщо відкинути всі історичні процеси і питання політики, то я встановив для себе дві основні розбіжності. По-перше, ви через своє постійне прагнення щось мати — бажано, щоб краще, ніж у сусіда, — маєте й що відстоювати, відвойовувати. А хто хоче у нас захищати — ціною власного життя — ті «трущоби», в яких десятиліттями навіть ремонти ніхто не робив і не думає робити. А по-друге, я ніколи не чув від вас претензій до влади. Так, ви її не любите, критикуєте, певно, значно більше, ніж ми, але живете якось окремо від неї.
У нас же постійно чути: «ГОСУДАРСТВО НАМ ДОЛЖНО!». Воно нам «должно» дати безкоштовні житло, роботу, освіту. Якої якості — нам до того діла нема, але «должно». Нам «росударство должно» робити ремонти в квартирах, лагодити дах, міняти сантехнічні труби, і ми готові роками жити в очікуванні всього цього, підставляючи миски під патьоки дощу зі стелі, закриваючи відвалену зі стін штукатурку новими килимами, виносячи горшки з нечистотами за «урол дома», але при цьому ніхто не візьметься самостійно ліквідовувати проблему, бо твердо знає, що «росударство должно» це зробити...
Так, події в Україні примусять думати і переосмислювати багатьох ще довго. Чи будуть зроблені правильні висновки і чи відважаться люди на кардинальні зміни в своєму житті — сьогодні важко сказати.
Основне — не озвіріти, не дозволити собі перейти на узагальнення. Ми вже жили з цим: половина України ненавиділа другу половину, називаючи жителів бандерівцями, при цьому 99 відсотків із них навіть не знали, хто такий Бандера, не спілкувалися з жодним із нас і ніколи не були в Західній Україні.
Тепер вимальовується зворотна реакція: западенці починають ненавидіти східняків, бо вони — сепаратисти. Ледь не всі, без розбору. Як слушно зауважив дописувач до однієї з місцевих газет Павло Бабенко з Донецька: «Тепер прописка в одному з донбаських населених пунктів стає клеймом для мене і моїх земляків». Він же й закликає нас «вмикати мозок, фільтрувати інформацію і не йти на повідку в стереотипів», щоб не скотитися до «огидного побутового шовінізму».
Спершу, читаючи його слова, дуже хотілося заперечити, що аж надто нереально полюбити тих, хто дозволяв собі вивішувати прапори чужої держави, хто прийшов «подивитись» на «парад полонених» у Донецьку 24 серпня, хто бив прив’язану до стовпа жінку (бо тим, хто прив’язував — не дивина), хто робить свої весільні фото на тлі згорілих ранків і вбитих людей, хто малює вії тушшю зі збитого малайзійського літака, хто нехтує всіма правилами поведінки, переїжджаючи з Донбасу в інші регіони України і на виявлені до них співчуття та допомогу відповідає відвертим хамством та зневагою...
Проте, здається, я знайшла для себе формулу, котра може допомогти: якщо ти любиш бодай когось одного з «донецьких», то вже не можеш ненавидіти весь Донбас. Спробуйте і ви полюбити когось одного, достойного ваших почуттів. Бажано — взаємно!..
