Як вождя гнали з п'єдесталу

Цьогоріч Україною прокочується друга хвиля "ленінопаду". У багатьох містах та селищах люди зносять монументи ідолу комуністів, тим самим розриваючи пуповину з радянським минулим.

У зв'язку з цим "Галицький кореспондент" вирішив нагадати своїм читачам, як зносили Ілліча в Івано-Франківську під час першої хвилі "ленінопаду" майже чверть століття тому, та поговорити з людьми, що виступали як за, так і проти цього.

Перша хвиля повалення пам'ятників Леніну пройшла в Західній Україні у 1990-1991 роках. Тоді ж пам'ятник Леніну був демонтований у Києві на площі Жовтневої революції – сучасному майдані Незалежності.

На початку дев'яностих демократичний рух проти комуністичного "совка", супроводжуваний знесенням монументів "вождю світового пролетаріату", охопив в основному західні області тоді ще УРСР. Процес з демонтажу комуністичного ідола проводився відкрито, за рішенням місцевих рад, більшість в яких належала національно-патріотичним силам, зокрема Народному руху. Демонтаж пам'ятників Леніну був символічним актом розривання ідеологічних зв'язків з радянською системою. Після проголошення Україною незалежності у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Чернівецькій областях були зняті з обліку пам'яток монументального мистецтва практично всі пам'ятники радянським діячам. У решті регіонів країни цей процес дрімав понад два десятки років, але цьогоріч, у зв'язку з буремними подіями в Україні, мода на знесення одіозних пам'ятників комуністичної імперії повернулася з новим, значно більшим розмахом.

Земля хитнулась під ногами

Івано-Франківськ позбувся Ульянова-Леніна 9 жовтня 1990 року. Монумент йому ще на початку 1960-х розмістили на вулиці Радянській (нині Незалежності), біля готелю "Україна" (нині "Надія"). Рівно через 30 років його демонтували. Та, як кажуть, святе місце пустим не буває. Вже за п’ять років замість Леніна на цій площі постав Іван Франко.

"Зараз у Харкові скидають пам’ятник, і жіночка кричить: "Як ви можете таке робити – це моя молодість". А моя молодість не мала відношення ні до Леніна, ні до компартії. Щоправда, коли зносили пам’ятник, я підійшов до одного високопосадовця, а він каже: "Михайле, як ви собі це дозволили? Це так, ніби Ісуса Христа знесли!" – розповідає тодішній активіст Руху Михайло Івасютин.

Сучасна хвиля "ленінопаду" не викликає у нього особливих емоцій, він перераховує прізвища тих, хто колись стояв біля стерна компартії, і каже, що тепер все перемішалося.

Рішення про знесення пам’ятника Леніну в Івано-Франківську прийняв міськвиконком, Івасютин був у його складі. За його повалення проголосували одностайно. Через день-два пам’ятник у центрі міста впав. Основними дійовими особами у справі повалення ідола комунізму Михайло Івасютин називає тодішнього міського голову Ярослава Тайліха і його заступника Віктора Голода, який вирішував технічні питання з демонтажу, голову крайової ради Руху та Івано-Франківської облради Миколу Яковину і його заступника Богдана Мелінишина.

Він пригадує, що люди на демонтаж пам'ятника зібралися швидко, за кілька годин на площу біля драмтеатру прийшли сотні іванофранківців. Тому комуністів, які лягали грудьми перед монументом, було небагато, керівних компартійців також не було.

"Почали знімати його за голову – не змогли. Спробували піддовбувати знизу, попри чоботи – зрозуміли, що пам’ятник не зняти, бо побачили, що в ногах міцні штирі чи кутники були. Замовили додаткову техніку. Тоді "болгарок" ще не було, то зварку привезли. Ми від обіду до вечора тим пам’ятником займалися, пам’ятаю, такий "дубак" був", – пригадує Михайло Івасютин.

Скинутого "вождя" завезли у підвальне приміщення "білого дому".

"Ту мідь, в яку була вдягнена бетонна скульптура, ми ще у 2008 році різали на куски. Таким чином збирали гроші на видавництво книжки Мирослава Давидіва "Українська національна ідея", – додає Івасютин.

За чверть століття пожовтіли сторінки газети, що розповідала про ті події. Усі нотатки, які вів тоді Михайло Івасютин, здаються звичайними папірцями, що містять буденну, нічим не примітну інформацію. Він не має часу їх упорядкувати, адже за той недовгий період стільки визначних подій відбулося. Але, як виявилося, це був лише один з чергових кроків до змін, які очікували країну. І старі фотографії з повалення пам’ятника Леніну нині, як відгомін з чиєїсь молодості, з відповідними спогадами та почуттями…

Пам'ятники не винні?

"Був звичайний робочий день. Ми знали, що йдуть мітинги, але я залишився працювати. Ні захищати пам’ятник, ні підтримувати не йшов. Ми із співробітниками, які бігали на рухівські мітинги, працювали разом, спілкувалися, а тут люди наче подуріли", – згадує один з ідейних комуністів Івано-Франківська Володимир Тітов.

Він працював у обласному центрі зайнятості, структура підпорядковувалася відділу по праці облвиконкому. Тітов пригадує, що разом з ним працювало 11 комуністів, але були й прихильники націоналізму. Він їх тоді не розумів і тепер не підтримує:

"Націоналізм не має майбутнього. Ми бачимо, що націоналістичні партії стали фактично партіями війни, вони підкидають у вогонь дрова і розпалюють це багаття. Містом без кінця ходять волонтери: "Допоможемо армії!", але це ж неправильно. Пропагувати націонал-фашизм – це блюзнірство, увесь світ це переслідує, а у нас це популяризують".

На зауваження про те, що в Радянському Союзі були замордовані мільйони людей, Тітов визнає, що це було неправильно:

"Такі часи, така ідеологія. Сталін думав, що пересадить, винищить, перестріляє – і все заспокоїться. А нічого з цього не вийшло, бо демократія – це те, що в душі людини не задавиш. Важко дивитися, коли Китай за кілька років вибивається в лідери, а Україна в цьому націоналістичному болоті потопає, захлинається".

Попри великий життєвий досвід, комуніст Тітов власної позиції не міняє. Розповідає, що був комуністом 33 роки, у 1997-1998 роках виконував обов’язки першого секретаря міськкому партії, з компартії вийшов у 2002 році.

"В партії почали вести гнилу політику, яку ще Кучма критикував. Він казав: чим гірше робить влада, тим краще буде для опозиції. І ось ця політика комуністів у парламенті призвела до того, що сьогодні вони залишилися біля розбитого корита", – вважає він.

Тітов згадує, що з пропозиціями про покращення життя в Івано-Франківську він ще у 1985 році звертався навіть до Бориса Єльцина: "Я був у нього на квартирі і запропонував провести партійні збори. А Єльцин каже: а що ми будемо обговорювати, які питання? Я кажу: наболілі питання, те, що відбувається в країні. Що, хіба у нас таких немає?"

Тоді він Єльцину розповів про те, що у Франківську склади шкірзаводу забиті кирзовими чоботами, в той час коли модельне закордонне взуття на вагу золота. Ще розказав про те, що в автобуси жахливі черги, а водії, щоб зекономити бензин, простоюють на кінцевих зупинках. "Він каже: та знаємо ми все це, і махнув на мене рукою. А я запитую: так чому нічого не робите?" - пригадує Тітов.

Саме 1985 рік, на його думку, став точкою нового відліку. Тітов вважає, що такі зустрічі з членом політбюро ЦК КПРС та першим секретарем Московського обкому партії були ознаками відлиги та перебудови. "Я ризикував дуже сильно, тому що мене могли і в психушку здати, і посадити, але я сказав те, що думав. У ті часи ще боровся проти несправедливості, і тепер не підтримую те, що ламають, це неправильно", - каже колишній комуніст.

За його словами, пам’ятники не винні. Адже це історія, яка зачіпає життя багатьох людей. Тих, хто самовіддано працював та справді вірив у щасливе майбутнє. "Тоді казали: все для наших дітей та внуків, а в результаті прийшли оці внуки і таке наробили…", – зітхає Тітов.

Кінця-краю не видно

Початком цьогорічного "ленінопаду" стало знесенням пам'ятника Леніну в Києві на Бесарабській площі. Відбулося це 8 грудня. Більш масово люди почали руйнувати монументи Леніну після повідомлень про смерті активістів Майдану. Нині стихійна хвиля знищення комуністичного боввана знову набрала обертів.

Свою "любов" до вождя українські патріоти продемонстрували навіть у Східному Сибіру. У ніч з 2 на 3 березня у Красноярську невідомі розфарбували червоною фарбою пам'ятник Леніну та написали на ньому українською мовою: "Слава Україні!"

На сьогодні в Україні налічують ще понад 1100 увіковічених Іллічів, не враховуючи території анексованого Криму. Упродовж літа-осені значно поменшало вождів у Луганській та Донецькій областях. На Львівщині і Тернопільщині всі пам'ятники Леніну були знесені ще до 1992 року, на Закарпатті, Волині та Івано-Франківщині останні фізичні згадки про "вождя червоношкірих" демонтували навесні-влітку. Чи не один з останніх ликів, щоправда, юного Володі Ульянова, ще донедавна берегли в Надвірній.