Юрій Андрухович: Над АТОвським морем

Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Пишіть про нас, обов’язково про нас пишіть, просить вона. Не забувайте, що ми тут, не забувайте про нас.

Здається, російською. Втім я не впевнений – може, й українською. Тепер мене можна впіймати на тому, що іноді я перестаю вмикати свідомість, розрізняючи ці дві мови. Закони воєнного часу. Рефлекс упізнавання своїх працює винятково на рівні кольорів. Синього й жовтого, звичайно.

Я відповідаю їй, що в жодному разі, ніколи не забудемо. Не забуваємо і весь час про них думаємо. А хтось і молиться. Вони опинилися в цілком особливому місті. Особливішого сьогодні в цій країні немає. «Ви цього собі не вибирали, – кажу я їй, – навіщо комусь таке задоволення – цілий рік на лінії фронту? І якби тільки рік. Ви цього не вибирали, але з вами це трапилося. Як нам про вас забути, якщо саме з вами це трапилося й ви тепер тут, де ви є?».

Назва цього міста Маріуполь, і до нього з не такого вже й віддаленого Запоріжжя ми їхали годин шість. Дорога від певного моменту виявилася справді воєнно-польовою. Швидше, як тридцять на годину, не їдеться. Покриття дороги – відомої української якості – донищено ще й бронетехнікою.  

Плюс зупинки на блок-постах. Спершу муситься лише пригальмовувати, лавіруючи поміж залізобетонних конструкцій. Ближче до Донецької області – з повним стопом і контролем документів та, мабуть, і фейсів. На сєпарів ми, мабуть, не схожі, Бог милував. Усі без винятку військові з усіх блок-постів обов’язково всміхалися, почувши, що ми їдемо до Маріуполя грати концерт. Це досить щемке відчуття – бачити військових з людським обличчям. З людськими обличчями, бо були різні: від «студентів» у банданах та гіпстерських окулярах до расових козарлюг віком під п’ятдесятку.        

І кожен із них, почувши, що їдемо до Маріуполя грати концерт, робився абсолютно знезброєним і всміхався. Я ледве стримуюся, щоб не написати ще гірше: «всміхався, ніби дитина». А в якому стилі граєте, запитували деякі. І я казав «рок», бо ж не заморочувати їх, їй-богу, сумнівним терміном «построкова психоделія»! Хоч одного разу їм сильно сподобалося, коли я сказав «панк-джаз».

І навіть місцеві даївці (вже з Донецької, чорт забирай, області) відпустили нас просто так, трохи лише покартавши за надто очевидне порушення. Жодного натяку на хабар, не кажучи про штрафування, хоч ми на те заслуговували. Але вони почули, що ми до Маріуполя грати концерт, і навіть перейшли на українську (тут я все-таки увімкнув розрізнювання), і відпустили з Богом.

Ніби їхати до Маріуполя – справа сама по собі настільки свята, що всі мимовільні гріхи тут-таки й відпускаються. І всі навколо – військові та міліція – всіма силами, всіма своїми силовими структурами допомагають тобі до нього доїхати, прибути, встигнути.

Й так ми дотрюхикали до міста, на околицях якого дізналися, що концерт у нас не о 19-й, як ми вважали, а о 18-й. І шансів устигнути з початком у нас немає, проте якщо напружитися й видати із себе все, що в тобі залишилося на одинадцятий день туру, то можна почати хоча б із півгодинним запізненням. Маріуполь простить і терпляче дочекається.

Ми почали о 18:35. У нас на всіх два монітори замість мінімальних шести, кожен чує себе впереміш із іншими, тобто доволі зле. Половина обладнання не фуричить, мікрофон Марека б’є струмом, співати ризиковано для життя. Доводиться грати так звану «напівакустичну версію». Але контакт із залою вже з перших секунд, жодних розгойдувань, відразу рев і шал. Тільки в Маріуполі, бо вони зачекалися. Тільки в Маріуполі після «Москви» із зали тричі гукають «Слава Україні!». Тричі відповідаю як належить. Це не зовсім рок і не зовсім построкова психоделія, тут можна.

…Уранці лише підтвердилося те, що вгадувалось увечері і вночі.

Тобто те, що місто справді над морем. Тобто справді південне й місцями дуже красиве – по-декадентському й майже колоніальному, з акаціями, платанами й особняками грецьких купців та рибальськими тавернами. А ще ця страшенно дивна суміш індустріального, залізничного і пляжного ландшафтів, якою нас накрило у променях нещадного азовського сонця. Тоді на якусь невимовно коротку мить стало гранично зрозуміло, чому вони так його й не взяли. Точніше – чому воно так їм і не далося.     

Дякую Діані, Костеві та Богданові.

Збруч