Юрій Андрухович: Поляки в пащі дракона

Новий блог відомо письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Моїм товаришам з «Karbido» це рішення не далося легко. Вони ще ніколи не виступали в Росії – зокрема й зі своїм дивовижним, зіграним уже фактично на всіх континентах, крім Антарктиди та, здається, Африки, «Столиком». І тут їх запросили до Петербурга.

Звичайно, вони вагалися. І навіть попереджували російських організаторів, що політично неблагонадійні. Що вони за Україну і навіть іноді виступають разом із автором цих рядків. Що виступали з ним навіть у прифронтовому Маріуполі, не кажучи про бандерівський Львів.

Російські організатори на це відповідали, що не мають стосунку до російської державної політики і є цілком незалежною інституцією громадянського суспільства.

Окей, сказали врешті карбіди і попри деякі труднощі, пов’язані з отриманням російських віз, на початку жовтня все-таки опинились у Петербурзі.

Далі про їхню гастроль цитуватиму з Томекового листа. Томек Сікора, до речі, філософ не тільки за освітою, тож його нотатки набувають для мене особливої ваги – не меншої, ніж його радикальні композиторські ідеї чи карколомна гра.     

Свій стан після повернення він назвав похміллям, але спричиненим не так алкоголем, як «дуже песимістичними спостереженнями». Себто нічого надто спектакулярного, може, й не трапилося («не зважаючи на наші провокації»). Але все ж висновки з подорожі виглядають цілком невесело.

«Місце, в якому ми грали, ще досить непогане – приватний музей сучасного мистецтва. Милі люди, що стерпіли навіть наші виклики на зразок мого цілоденного показового носіння футболки «Free Kolchenko and Sentsov», а потім, уже на концерті – футболки з Надією Савченко. Однак щойно я намагався з кимось із цих милих людей трохи про все це (наприклад, про українських в’язнів) поговорити, вони закривались і казали, що політикою не цікавляться».

І такий найзагальніший висновок: росіяни – ті, що хороші – найчастіше воліють «не цікавитися». Так їм, мабуть, простіше й безпечніше. Зрештою, й петербурзькі поляки, що побували на тому концерті, а потім підійшли поспілкуватись, одностайно стверджували, що з росіянами – як знайомими, так і ні –  тепер уже не вдається говорити відверто, надто ж про поточну ситуацію. Хоч і про історію теж. Тому вони, поляки, дедалі тісніше тримаються одні одних і поступово втрачають будь-які інші неформальні контакти.

«Все це, – продовжує Томек – підтвердилося вночі, коли ми після концерту вирушили по кнайпах. У такій людській тисняві в Україні зазвичай вдається поговорити на будь-які теми з першим-ліпшим випадковим співрозмовником. У Росії ж усі без винятку замовкали й відверталися, щойно виявлялося, що ми поляки. Тим більше звернувши увагу на мою футболку з Надією. Перегинаючи з відчаю палицю, я став допитуватись у кожного, хто на вулиці перед входом звертався до нас по сигарету чи запальничку, чи він за Путіна, а чи проти. Шокувало те, що з півтора десятка осіб, яких я запитував, не було жодного, дослівно жодного, хто відповів би. Просто йшли геть без слова або вилаявшись. Важко сказати, чи це тільки з огляду на можливі провокації, а чи їм і справді все аж так байдуже. Скажу щиро: в Ірані це виглядало краще. Бо там люди цілком очевидно хотіли порозмовляти – наприклад, про свободу. А тут – лише вельми симптоматичне відвертання спиною. До того ж якийсь х.. зірвав мені з наплечника нашитий тризуб. Насамкінець почало робитися трохи небезпечно, бо якісь пацани-дівчата, збившися докупи, стали тицяти пальцями на всіх нас та мою футболку. Схоже було, що збираються здавати нас у поліцію або принаймні добряче віддухопелити. Або й перше, і друге.  Ми схопили таксівку, і честь росіян урятував шофер з Узбекистану, бо тільки він, єдиний за весь час, на моє запитання «ти за Путіна чи проти» чесно відповів «Так, я за». І навіть пояснив чому – бо він має роботу, а в країні лад і спокій. Так що один лиш той узбек і виявився z jajami».

Потім був ще один, вільний, день у Петербурзі: блукання містом поруч із екскурсійними натовпами з усієї Росії, імперіалістичні символи впереміш із комуністичними. Прокльони від продавця сувенірів. І всюди футболки, магніти, наклейки та всілякі ґаджети з Великим Путіним.

«Назагал дуже сумні констатації, – завершує свого листа Томек. – Схоже, що вони забетонувались навіки. І навіть ота жменька з восьми десятків росіян, що побували в нас на концерті, виглядала якось так випадково, хоч вони й поаплодували. Як тут не згадати Маріуполя, де було стільки спільних із залом переживань?  А тут – нічого, нуль енергії, жодної. Страх, бетон і відвертання очей».

Особисто мене найбільше вражає (але і, щиро кажучи, трохи сповнює надією) остання деталь – очі. Вони відвертають їх і ховають. Прославлена й на цілий світ оспівана широта російської душі згортається і прямує до звуження. Може, її, широти, й не було ніколи?

У кожному разі Томек прислав нам добрі новини.

Збруч