Юрій Андрухович: Сам на сам зі звичайними місцями

Новий блог прикарпатського письменника Юрія Андрховича на Збручі.

У новинах пишуть про масоване теле- і радіозомбування харків’ян з території Російської Федерації, а мені не йде з голови відео-арт харківського митця Миколи Рідного звичайні місця / regular places. Цю роботу ще й нині можна оглянути, наприклад, у Вроцлаві. Там її експонують серед десятків інших абсолютно видатних і переважно шокуючих зразків актуального українського мистецтва. Зрештою, про вроцлавську виставку «Ukrajins’kyj Zriz» ви вже могли читати зокрема й тут.

Мені залишається (вже вкотре в цьому житті) низенько схилитися перед ВлодКауфманом та принагідно іншими кураторами цієї події, а заодно і старою доброю «Дзиґою», котра взяла на себе цей захопливий тягар організаційно.

На цьому компліментарну частину закінчено. Повернімося до звичайних місць Миколи Рідного. Визнаючи, що жоден об’єкт «Ukrajins’koho Zrizu» не залишив мене анітрохи байдужим, я повинен тут-таки зауважити, що саме ця відеоробота досі не йде мені з голови. Причини цього, на перший погляд, суто політичні. Хоча перший погляд на те й перший, аби бачити поверхово. Протиставляючи політичні сенси й контексти якимось – як їх називали в старовину – естетичним, ризикуєш впасти у таке ж старовинне маніхейство, вибратися з якого цілим і неушкодженим просто годі. Тому я наважуюся проголосити: відео-арт Рідного тримає мене в напрузі з причин далеко не тільки політичних, хоч вони нібито й на поверхні.

Втім, наголошуючи на тому, що це відео, я мимоволі збіднюю форму: аудіо у звичайних місцях не менш важливе. Відео та аудіо звичайних місцьперебувають у свідомому і доволі драстичному дисонансі.

Час, мабуть, якось описати, що там відбувається. Для цього дозволю собі ширшу цитату з виставкового коментаря, бо де ж, як не в ньому знайдемо точніший опис. «П’ять місць у центрі Харкова, – пишеться в коментарі, – демонструють велике місто на Сході України, що знаходилось на порозі війни, але уникло цієї трагічної». Після слова «трагічної» немає нічого, але ця помилка не моя. Звідти випав іменник, і майже зі стовідсотковою певністю можна стверджувати, що то мала бути «доля».

Продовжуємо читати: «Перехожі йдуть на роботу, гуляють з дітьми, катаються на велосипедах – усюди панує підкреслена нормальність. Не знаючи контексту, практично неможливо уявити бійки з димовими шашками і публічні покарання, що відбувалися у Харкові взимку 2013 – 14».

У цьому фрагменті коментаря мені знову хочеться дещо уточнити. Слово «бійка», приміром, передбачає певну рівність сторін. У нашому ж випадку йдеться радше про побиття чи побоїще (тож і подальший вислів «публічні покарання» цілком на місці). Щодо обставини часу, то я не вживав би розмитого окреслення «взимку 2013 – 14», а написав би гранично точно – 1 березня 2014 року. День, коли на українському Юго-Востоке повсюдно мала вибухнути русская весна. Мала вибухнути і, щиро кажучи, вибухнула.

Моя впевненість у точній даті береться з аудіоскладника. На противагу до «мирного», розміреного і свідомо млявуватого відео зі звичайними місцями, в яких нічого надзвичайного не відбувається, аудіозапис просто приголомшує своєю аґресивністю і брутальністю. Як перша, так і друга спрямовані проти «чужих» (дарма, що таких же харків’ян з єдиним фатальним але – того дня вони опинились у дуже відчутній меншості) – «правосєків», «бендер», «майдаунів»: «Это Харьков, сука! На колени! Здесь Харьков! Молись богу, фашистская мразь!». Ці переповнені ненавистю вигуки можна за бажання почути і вдруге, і втретє, і всоте – вистачає лише довше постояти сам на сам зі звичайними місцями. Роботу, як то часто практикують у відео-арті, запетльовано таким чином, що за бажання ви знов і знову будете чути їхнє «на колени!».

Від чого, я сподіваюся, вам стане моторошно. Ви, крім того, почуєте, як той аґресивний натовп час від часу розігріває себе скандуванням «Харьков! Харьков!». І зрозумієте, що йдеться про єдину легітимну в його, натовпу, очах ідентичність. Або й не єдину, якщо Микола Рідний свідомо не вмонтував до свого твору іншої кричалки того натовпу: «Россия! Россия!». Бо цілком могла бути й така. Я майже не сумніваюся, що вона там була.

З огляду на це ніяк не вдається позбутися відчуття доволі гострої тривоги. І дуже слушно, що Микола Рідний пробуджує її. Хоч у виставковому коментарі ситуацію не дуже слушно подають у тональності гепі-енду: «…велике місто на Сході України, що знаходилось на порозі війни, але уникло цієї трагічної».

Справді уникло? Найгірше справді позаду?     

Тоді навіщо в новинах пишуть про масоване теле- і радіозомбування? І чи таке вже зомбування? А якщо для декого навіть свідомий вибір?

Ось такий український зріз.    

Збруч.