Юрій Луценко: невдалий дебют у ролі лідера президентської партії

За вже усталеною українською традицією перший виступ Юрія Луценка після обрання його головою партії «Блок Петра Порошенка» перед широкою аудиторією відбувся у програмі «Шустер-LIVE». Зважаючи на рейтинги цієї програми, це був не найгірший з формального боку хід. А от зі змістовного боку перший млинець виявився беззастережно глевким. Адже те, що може часом дозволити собі керівник громадської організації, неприпустимо для лідера найбільш рейтингової та потенційно правлячої політичної сили.

•  Перша теза виступу Юрія Луценка (цитую за сайтом «Третя українська республіка») — що «на День Незалежності сепаратисти почали свій широко розрекламований контрнаступ, але отримали відсіч і відкотилися. Українська армія виявилася здатною бити формування, які на той час уже становили 40 відсотків регулярних військ Російської Федерації. Це заслуга насамперед рядових бійців, і тих командирів, які знаходяться разом з ними».

Справді: виявилася здатна бити нечисленні бойові групи, в яких діяло по кілька танків та БТР. Але пригадую офіційні повідомлення — мовляв, ніякого контрнаступу немає і бути не може... То кому вірити? І чи покарані ті речники в погонах, які 24 серпня вішали локшину на вуха українців?

•  Далі Юрій Луценко наголосив: «Сьогодні звання генерала хочуть перетворити на таке саме ганебне, як депутат. Якщо ми розірвемо єдність солдатів, офіцерів і керівництва, то ми програємо війну». Одразу виникає кілька запитань: хто ж вони, ці зловмисні аноніми, які «хочуть перетворити»? Відповідь, як на мене, проста: самі генерали й дискредитують свої звання так само, як і нардепи. Принаймні більшість і з тих, і з інших. Вдумаймося: у нас найбільше генералів й адміралів у Європі, десь так зо чотири сотні! А першу атаку росіян, за словами самого Луценка, відбили передусім рядові бійці та ті командири, які були разом із ними (а це — лейтенанти, капітани, майори...) І майже всі згадані генерали й адмірали (крім тих, що були відправлені у запас, а тепер повернулися на службу, а це максимум кілька десятків осіб) спокійно спостерігали за тим, як цілеспрямовано нищаться керовані громадянином Росії ЗСУ, а то й брали в цьому активну участь. Ось думка полковника запасу з Донецька («День», №153), прізвище якого газета зі зрозумілих причин не назвала: «Генерали, подібні до Кульчицького, заважають тим, хто займається підкилимовими іграми. Тому не виключено, що інформацію про вертоліт, у якому він летів, просто злили. Такі офіцери користуються популярністю у солдатів, але, на жаль, їх не дуже люблять на верхах. Адже багато інших генералів їздять у зону АТО, відсиджуючись у Харкові або в Ізюмі, а потім ще й отримують учасника бойових дій». Чи потрібні коментарі? І ще щодо «єдності» зазначив той самий полковник: «Як з’ясувалося, половина того ж Главку Нацгвардії по суті не підтримує українську владу. Частина офіцерів, з якими я спілкувався, кажуть мені: «Нас дратують ці українські прапорці, ці гасла про єдину країну...» «А чому ж ти тут сидиш?» — кажу я. Відповідь: «А куди мені діватися?» Тобто людина отримує з українського бюджету зарплату, має квартиру, не виключено, що заробляє махінаціями, при цьому сидить і розповідає, як вона захоплюється Путіним». Отож наступне запитання: невже в єдності бійців на фронті з такими штабними офіцерами сила армії та Нацгвардії? І чи не така публіка цілком свідомо підставила під удар українські частини під Іловайськом, і чи не вона цілком свідомо саботує передачу на фронт тієї нової та відремонтованої техніки, якої, виявляється, в Україні вистачає не тільки для оборони, а й для успішного наступу?

Інакше кажучи, Юрій Луценко у своєму виступі фактично розписався у нездатності (чи небажанні?) влади «зачистити» штаби від потенційних та реальних зрадників, викинути геть з посад кілька сотень генералів і замінити їх на тих фронтових старших офіцерів, які добре зарекомендували себе. Замість визнання істотних хиб кадрової політики  влади лідер «Блоку Петра Порошенка» заклинає аудиторію: «Відбувається передислокація військ, зосереджується техніка. Якщо ми хочемо перемогти на фронті, то не маємо ділити вояків на солдатів, офіцерів, підрозділи добровольців чи регулярні частини. Україна має бути єдиною. Істерики з того приводу, що «верхівка зливає» є найбільшою допомогою Путіну».

А де та істерика? Навпаки, кияни мітингують під АП та Міноборони з чіткою вимогою: посилити війська на фронті технікою та рятувати оточених. Тим часом речники «верхів» упродовж кількох днів запевняли суспільство й оточених під Іловайськом бійців, що допомога вже надіслана, що вона вже от-от надійде, що вона вже вступила в бій... За умов війни за такі речі є одне покарання: суд військового трибуналу. Чи не того так противляться «нагорі» запровадженню воєнного стану, щоб убезпечити «потрібних людей» від такого суду? І як називається подібна кількаденна брехня, як не «зливання»? Крім того, поділ вояків на солдатів та офіцерів — річ об’єктивна. Передусім тому, що відповідальність солдата й командира різна. І за обсягом, і за змістом. Командир несе відповідальність за солдатів, він — організатор бою. Якщо солдат здається в полон — це одне, якщо офіцер — то інше. Якщо ж здається ціла частина на чолі з командиром, то вона має бути розформована.

•  Ну а далі, як то кажуть, «Остапа понесло». Втім, судіть самі: «Направду, до прямого військового вторгнення ми не були готові. І гадки не було, що постійний член Ради безпеки ООН наплює на всі міжнародні правила, закони і норми, ввівши свій військовий контингент на територію України. Тому й сталося, що незначний сегмент наших військ, який з півдня охоплював Донецьк, сам потрапив в оперативне оточення». Це що, поганий жарт? Чи автохарактеристика президентського оточення? Нагадаю, що в середині серпня речник РНБО Андрій Лисенко у програмі «Свобода слова» на ICTV заявив, що ймовірність російського вторгнення до України висока, але наші ЗСУ готуються до опору і здатні затримати ворога, давши час країні для мобілізації всіх ресурсів. А на початку серпня у студії Савіка Шустера голова СБУ Валентин Наливайченко розповідав про наміри російських ракетників збити літак «Аерофлоту», який летів рейсом Москва — Ларнака (Кіпр), щоб мати привід вторгнення російських військ в Україну з території Ростовської та Брянської областей. Це вторгнення мало відбутися 18 липня, але російські ракетники підбили не той літак, і провокація зірвалася. Хоча, наголосив Наливайченко, від планів вторгнення Кремль не відмовився. Невже ж речник РНБО та голова СБУ займалися порожньою балаканиною, і ні про які плани російського вторгнення «верхи» насправді не думали? Та що там силовики — ось, що писав мій колега Ігор Лосєв у «Дні» ще 20 червня: «РФ закачує до Донбасу велику кількість озброєних людей і військової техніки. Коли їх стане дуже багато, вони зможуть зробити «визвольний похід» на Київ, на Дніпропетровськ і Одесу, причому не самі, а разом з регулярною російською армією. І спробуй тоді розрізни, де терористи, а де збройні сили РФ, тим паче що зняти погони й шеврони — справа нехитра... А переговори з Путіним, які він використовує для виграшу часу для здійснення свого плану проти України, заженуть нашу країну в цейтнот і черговий раз забезпечать РФ чинник раптовості». Так і сталося. Але, схоже, «верхи» не читають «День»...

•  І нарешті. «Головна мета Путіна — бунт у Києві. Повний розпад і розлад, як це вже було 1918 року. Цей бунт уже підігрівається і чутками, і, на жаль, трагічними фактами. Тому перемогти ми можемо лише в єдності. Країна, яка ненавидить своє керівництво, це приречена країна. Ми такими не будемо і переможемо», — наголосив Юрій Луценко. І знову виникають запитання. 1918 року «повний розлад і розпад у Києві» на початку року стався через ідіотичну політику уряду й парламенту. Ще 4 листопада 1917 року Симон Петлюра, який очолював військове відомство, запропонував Генеральному секретаріатові (уряду) роззброїти більшовицькі частини, на що голова уряду Винниченко відповів категоричною відмовою, запропонувавши вести з більшовиками ідейну боротьбу. 15 грудня, коли більшовики вже захопили Харків та розпочали бойові дії проти УНР, Петлюра намагався з’ясувати на засіданні Генерального секретаріату: так воюємо ми чи ні? Але уряд не хотів це обговорювати, натомість звинуватив Петлюру у запровадженні в армії «недемократичного» статуту і перевищенні повноважень. Невдовзі Петлюру на посаді військового міністра замінив пацифіст і кооператор Микола Порш, який розпочав свою діяльність з демобілізації українізованих частин старої армії (йшлося про корпуси, дивізії та полки), а на додачу розформував нові найбоєздатніші з’єднання: Перший український корпус та дві добровольчі сердюцькі дивізії. Мовляв, то були контрреволюційні формування, бо в них не діяли солдатські комітети і панувала дисципліна. Крім того, Порш наказав, щоб до армії УНР брали лише тих офіцерів, які мали рекомендації від революційних організацій своїх військових частин, тобто де-факто від більшовиків. А на додачу вірні (попри все!) УНР частини розквартирували у провінції замість висунення їх до столиці...

•  Інакше кажучи, в єдності з такою владою, яку уособлювали Винниченко та Порш, перемогти УНР апріорі не могла. І ще одна заувага з цього ж приводу. «Країна, яка ненавидить своє керівництво, це приречена країна», — заявив Луценко. Красиві слова. Але... 1940 року цілком законними керівниками Франції стали Петен і Лаваль. А заколот проти них підняв генерал де Голль. Невдовзі ненависть французів до своїх законних керівників стала практично загальною. Так само, як і повага до заколотника де Голля. От така хитра річ реальна історія, яка рідко вписується у банальні пропагандистські гасла.

•  Та повернімося у буремний 1918-й. «Бунт», тобто заколот «червоних» у січні 1918 року стався виключно з вини Центральної Ради та Генерального секретаріату. Більшовики спокійно його готували під носом у влади, яка не роззброїла їхні формування, друкували газети із закликами до повстання, до скинення «буржуазної» Ради (хоча вона насправді була соціалістичною), витрачали величезні гроші на розклад українських частин. І домоглися свого — хоча цей заколот і був урешті-решт придушений, але відбити наступ посланих Леніним російських інтервентів не вистачило сил.

Чи треба нагадувати, скільки тих, хто вів активну підривну роботу проти Української держави на різних посадах, зараз вільно гуляє Києвом та іншими містами країни? А чого варте припинення кримінальної справи проти Михайла Добкіна — мовляв, він не сепаратист, а чесний громадянин і посадовець, чого варті наміри харківської мерії відновити пам’ятники Леніну і перебування майже всіх обленерго та облгазів у руках таких специфічних персонажів, як Ахметов та Фірташ, яким десятки мільйонів громадян платять гроші за  користування електрикою та газом за збільшеними тарифами, а ці гроші використовуються на невідомі суспільству цілі? І чи не сам Юрій Луценко ще не так давно говорив, що Революція Гідності має тривати до повного перезавантаження влади, очищення силових структур і судів та ліквідації олігархічного ладу? Невже ж Путін винен, що перспективи цього сьогодні виглядають менш реальними, ніж іще півроку тому? І невже масові виступи з критикою влади, яка не виконує свої обіцянки, тепер звуться речниками цієї влади «бунтами»?

•  Так, Путіну вкрай необхідні внутрішні конфлікти в Україні. Але хто буде винен у них — громадянське суспільство, пересічні люди чи чинна влада? Я дивився відео, де зафіксоване закриття з’їзду «Блоку Петра Порошенка». Лише один із десяти делегатів під час виконання Гімну хоча б ворушив губами, інші стояли з байдужими обличчями, вочевидь не знаючи слів (навіть приспіву!) або не бажаючи їх вимовляти. І це було надзвичайно знаковим. На яких політичних помийницях (після Майдану!) ви набрали делегатів з’їзду очолюваної вами партії, яка прагне стати урядовою, Юрію Віталійовичу?

День