Загрози для Порошенка та загрози для України
Бажання Петра Порошенка сподобатись усім тепер грає проти нього.
Окрім очевидної загрози на сході України, у разі провалу планів президента Порошенка можливі загрози внутрішні, що можуть стати не менш серйозним викликом для всієї країни.
Багато українців покладали неабиякі очікування на прихід до влади нового президента. Частина народу віддала голоси за Петра Порошенка, щоби вибори відбулися в один тур і щоб не відкладати у довгий ящик вирішення збройного конфлікту на Донбасі. Ця ситуація зіграла із власником « 5 каналу» злий жарт – він став заручником очікувань свого електорату.
Майже кожен виборець завше вважає, що президент має відповідати саме його запитам. Суть драматичності ситуації Порошенку полягає у тім, що певною мірою він здобув свою перемогу через нечіткість своєї позиції, і ось це бажання сподобатись усім тепер грає проти нього. Його б’ють зі всіх боків і битимуть далі, тому що він не окреслив чітко своїх намірів на посаді, лише говорив красиві слова про те, що АТО не має тривати тижнями, а лиш кілька годин. З іншого ж боку, частина електорату сподівалася на його дипломатичні здібності й обирала заради вирішення російської проблеми саме завдяки переговорам.
Отримавши рекордно високий кредит довіри,Порошенко в навантаження отримав найбільш протестно налаштований народ. Українці ще ніколи з часів незалежності не були настільки заведеними й рішуче налаштованими. Порошенко сам мав розуміти, чого йому слід очікувати у разі перемоги.
Проте не варто пояснювати причини невдоволення населення політикою президента лише завищеними очікуваннями. Винен і сам гарант, котрий фактично не комунікує з народом. Рідкісні телезвернення – це добре, але вони малоінформативні та нечіткі. Президент у них не пояснює причин, схем та можливих наслідків своїх дій.
Частково це зумовлено тим, що Порошенко – бізнесмен і звик домовлятися в тиші, без зайвого шуму, проте від цієї звички слід відмовлятися, адже непоінформованість населення грає на руку супротивнику. З іншого боку, це пов’язано з іншими гравцями у цій багатоходовій комбінації з покарання Росії за її агресію – ЄС та США. Ще однією причиною є те, що команда нового президента досі перебуває у процесі формування і немає налагодженої комунікації між усіма відомствами, підконтрольними главі держави. Частина посадовців досі залишається в орбіті впливу Турчинова, а частина дісталася у спадок ще від Януковича, що лиш ускладнює процес.
Однак усі ці причини не є підставами для виправдання. У часи, коли проти країни ведеться масована й потужна інформаційна війна, налагоджене інформування народу є одним із першочергових завдань.
Втрата контролю
Події біля російського посольства показали не лише те, що українцям поступово вривається терпець, а й те, що ситуація будь-якої миті може вийти з-під контролю. Народ не розуміє політичних процесів і не мислить категоріями, котрими міркують політики. Люди бачать щораз нові жертви, серед котрих трапляються їхні знайомі, друзі, родичі, а часом і рідні. Після цього лише одиниці здатні думати тверезо та відкинути емоції.
Додатковим підтвердженням цього стало віче 29 червня на Майдані, котре учасники загрозливо охрестили «останнім мирним», де закликали президента припинити перемир’я, продовжити АТО та ввести військовий стан на Донбасі.
Насправді такі заяви мають насторожити не лише керівництво країни, а й її жителів. Емоції, котрі виплескуються за край, все ж потрібно стримувати і послуговуватися раціо.
Порошенко мусить розуміти, що від того, чим закінчаться переговори із Заходом та Росією і як пройде АТО, залежатиме його подальша кар’єра. В ситуації, що матиме негативні наслідки для країни, він ризикує позбутися свого президентського крісла.
Якщо влада надалі залишатиметься слабкою, не контролюватиме ситуації, її авторитет падатиме в очах соціуму, продовжаться делегітимізаційні процеси. Зважаючи на традиційний для України високий рівень недовіри до влади та заведеність людей після Майдану – це може мати погані наслідки.
Розхитування влади в країні, котра бореться із зовнішнім ворогом – штука небезпечна. Варіантів зміщення Порошенка у свідомості гарячих голів хоч відбавляй: починаючи новою революцією і закінчуючи добровільними перевиборами. Але ті, хто ратує за третій Майдан, не усвідомлюють: якщо він відбудеться, то до влади у країні і справді прийде озброєна хунта, і життя буде схожим на буття «за законами ДНР»: хто зі зброєю – той правий.
Найкращий варіант для тиску на президента – це як зі санкціями: коли діяти має загроза санкцій, а не вони самі безпосередньо. Так само краще лякати Порошенка новою революцією, але не дай Боже до неї дійти. Тому ті, хто постійно погрожує новій владі, повинні задумуватись і раціонально обмірковувати, чи хочуть вони обміняти своє потенційне майбутнє у сильній європейській державі на життя в стилі ДНР. Якщо дуже кортить, то в будь-який час, поки фейкова республіка ще існує, можна поїхати на Донбас і відчути на собі всі «переваги» життя під постійним прицілом дул автоматів, віджимання бізнесу, зґвалтувань та п’яних дебошів.
«Сильна рука»
Якщо АТО не даватиме потрібних результатів, а президент надалі намагатиметься оголосити перемир’я в односторонньому порядку, від чого українські військові нестимуть великі втрати, на цій хвилі народ може зажадати «сильної руки». Військовий переворот є малоймовірним через цілу низку причин, основна з котрих – слабкість самої армії. А от про прихід до влади якогось авторитарного політика, котрий гратиме на реваншистських настроях населення чи потребі «сильної руки», є чимось цілковито можливим.
Згадаймо суспільні запити після президентства Ющенка, коли кількість прихильників твердого керування державою після м’якості Віктора Андрійовича сягала майже 80%. За президентства Януковича цей показник впав до 60%. Можемо припустити, що після Майдану кількість охочих мала би явно скоротитися, проте багато людей під час АТО відкрили в собі небачену доти жорстокість, вони закликають до рішучих та активних дій, фізичного знищення сепаратистів, поки останній «груз 200» не покине країну.
Наскільки взагалі є ймовірною поява такого політика? Зараз виглядає малоймовірно, але те, як грає на суспільних настроях, наприклад, Ляшко, показує, що все можливо. Звісно, Ляшко не тягне на таку авторитарну особистість і поки на горизонті такої не видно, але нею може стати будь-хто, хто так само тонко відчуватиме настрої та запити людей на реванш і радикальні дії. І цей хтось може не просто загратися у забавки з бажаннями електорату, а й повірити у їх правильність та свою місійність в цьому питанні. Далі можна буде просто маніпулювати народом.
Якщо видається, що це складно, то дарма. Російського ефекту досягнути не вийде – там хвороба серйозніша, і температура по палаті куди вища. Проте маніпуляції завдяки ТБ, відсоток отримання інформації з котрого та довіри до самих медіа в Україні є традиційно високим, роблять ще не такі дива. Тут навіть потужна українська критичність до влади може виявитися безсилою.
Прийти до влади така людина могла би завдяки парламентським виборам. Пояснювати схему, мабуть, непотрібно. Останні соцопитування свідчать про тенденцію, що тепер партія може існувати лише на папері, але мати рівень підтримки десь біля позначки 30%, тому достатньо харизматичного лідера, щоби опинитися в Раді.
Результати президентських виборів показали, що українці зорієнтовані зовсім в інший бік. Прихильники радикальних дій (Ляшко, Тягнибок та Ярош) сумарно отримали в 5 разів менше голосів, ніж Порошенко. Проте настрої соціуму не є константою, вони змінюються під впливом ситуації. Поки що загострення, спричинене зокрема й картинкою в медіа, котрі зорієнтовані на емоційну складову та показують усе дуже трагічно, торкнулося небагатьох. Якщо ж президент не впорається із ситуацією на Донбасі, кількість радикалів, панікерів та інших алярмістів може зрости й досягнути критичної точки.
Власне, постсовкове бажання реваншизму за розвал Союзу та для «наведення порядку» привело до влади в Росії Путіна. Чого це коштувало їм і всьому світові, зокрема нам чи не найбільше – ми уже знаємо. Тому перед тим, як хотіти «сильної руки» в Україні, потрібно дуже добре подумати, згадавши про жертви та усіх, хто постраждав від кремлівського режиму.
Аби уникнути такої ситуації в Україні, потрібно, щоби народ менш емоційно та більш критично сприймав отримувану інформацію. Звісно, це не означає, що не потрібно тиснути на владу та слід припинити контроль за її діями. Якраз таки навпаки, це треба робити, але тільки там, де справді можна бути чітко впевненими, що робите правильно.
Оскільки Росія постійно проводить проти України інформаційно-психологічні операції, то українцям слід обмежити вплив на себе сторонньої інформації, зокрема перебування у соціальних мережах, читання стрічки новин чи перегляд телевізора, якщо це не має безпосереднього стосунку до професійної діяльності людини. Довіряти інформації лише з перевірених джерел та від авторитетних людей. Ці правила інформаційної гігієни вкрай прості, але у складні моменти багато людей чомусь про них забувають, піддаючись нікому непотрібній масовій істерії.
Влада ж, зі свого боку, винна у цій ситуації не менше. Президент і його команда зобов’язані розробити ефективну програму інформування населення щодо своїх дій та пояснення всього, що відбувається. Комунікація на рівних влади й народу має допомогти країні у скрутний час, а от її відсутність може надто багато нам усім коштувати.
