Життя просто неба франківських безхатьків

Їх називають безпритульні, безхатченки, або зверхньо – «бомжі»… Вони сплять поруч із бездомними собаками, щоб було тепліше вночі, займаються дрібними крадіжками або просто чекають, коли їх заарештують, бо в тюрмі годують і дах над головою є.

Лише за офіційною статистикою в Україні понад 30 тисяч «бомжів». Вагомою проблемою українського суспільства є те, що бездомні фактично приречені на відчужене існування в соціумі. Проте доля безпритульного може спіткати навіть успішну людину, пише Галицький Кореспондент.

За межею соціуму

Волонтери стверджують, що в Івано-Франківську – близько 200 бездомних. Спеціально для них у нашому місті є Будинок нічного перебування на вул. Млинарській, 2. Тут бездомним надають медичну допомогу, годують, допомагають виробити документи і працевлаштуватися. Проте щоночі там може перебувати не більше 25-ти осіб. До того ж, цей заклад не надто популярний серед безхатьків, бо туди не пускають напідпитку.

Якщо влітку бездомні ще якось дають собі раду, то взимку їм доводиться нелегко. Зазвичай вони ночують біля батарей у підвалах та під’їздах, в закинутих приміщеннях або новобудовах, наражаючи на небезпеку і себе, і мешканців.

Здебільшого люди, які мають дах над головою, ставляться до бездомних з пересторогою, мовляв, вони самі вибрали таке життя. Але безхатченками стають з різних причин. У когось житло відібрали шахраї, хтось позбувся його через борги, когось вигнали з дому родичі, чиїсь діти перебувають за кордоном і забули про батьків, комусь нікуди податися після інтернату або звільнення з ув’язнення.

Проте є серед безпритульних і такі, які мають дім, проте їм подобається такий стиль життя. Волонтер спільноти св. Егідія Василь Зінько розповідає, що разом з безпритульними гуляє молода дівчина, яка має будинок, але її приваблює таке життя. Час від часу вона навіть приходить на благодійні обіди для безхатченків.

Волонтери для бездомних

Найбільша проблема безпритульних у тому, що вони абсолютно беззахисні. Люди женуть їх з під’їздів навіть у лютий мороз. Головний аргумент: нічого розносити заразу. Мовляв, від них можна заразитися туберкульозом або ще чимось гіршим.

Епідемія туберкульозу серед безпритульних – справді дуже велика проблема. І створюють її не тільки вони. Звернутись до поліклініки звичайний волоцюга ніколи не ризикне. Його навіть не пустять на поріг через неохайний зовнішній вигляд. А «швидка» часто відмовляється забирати безпритульних, мотивуючи це тим, що «нормальним» людям допомога потрібніша.

На реальну допомогу безпритульним зважуються лише поодинокі сміливці чи волонтери. Вони допомагають одягом, їжею, часом знаходять їм місце, де можна помитися і навіть переночувати. Зокрема, волонтери спільноти св. Егідія щосереди влаштовують для бездомних обіди та роздають одяг.

«Кожної середи о 16.00 ми збираємося і робимо бутерброди та іншу їжу для друзів, які чекають на нас. Це відбувається з благословення владики Володимира та за підтримки нашого духовного провідника о. Ярослава Рохмана. О 17.00 ми молимося за усіх безпритульних, за мир в Україні, за мир у світі. А після цього о 18.00 ми роздаємо їжу. А раз на місяць ми робимо більш обширне свято для безпритульних, де роздаємо їм обід, подарунки, одяг та те, що вони потребують. Крім того, бездомним роздають Новий Завіт», – розповідає волонтер спільноти св. Егідія Андрій Пуштай.

Щотижня на такі обіди, за словами Зінька, приходять близько 60 безпритульних. «Ці люди бідні, тому що в кожного з них так склалося життя, – каже він. – Ті люди, які лишилися на вулиці, не мають підтримки. У деяких немає іншого виходу, і вони вже пристосувалися до такого життя. Є такі люди, які побували, побачили, відчули, яке це бездомне життя, і шукають кращого. А є й такі, які звикають. Один-два роки – і вони входять у колію безпритульного життя, звикають до цього».

Їжу, як зауважує фотограф і волонтер Ігор Романчук, дають тільки тверезим, і після цього бездомні мають прибрати за собою.

«Я тебе з дітьми не брала»

Зазвичай, всі історії франківських безхатченків починаються однаково: вигнали. Або дружина, або діти. Хтось із них охоче оповідає свою життєву історію, а хтось воліє її замовчувати.

«Ми мали квартиру, – розповідає Євген. – Точніше, я пішов до неї на квартиру жити. Потім мама її захворіла і переписала на неї хату в селі, і ми пішли жити в село. Син її лишився на квартирі, де ми жили. Він оженився, а ми в селі хазяйнували. У неї два сини було. В мене з першою жінкою також було двоє дітей. Я в селі завів хазяйство. Купив четверо поросят (правда, через три місяці двоє здохло), три кози, кури, 40 качок. Я люблю хазяйство. Та й так жили. А вона… Я годую поросята, ми ріжемо двоє, а вона одно дає синам. А я кажу: дай хоч кусок моїм. Вона вріже там 3-4 кг та дві кишки, та й всьо! Так жили рік, другий, третій, четвертий, та й мені надоїло. Я кажу: я годую, тримаю то всьо хазяйство, а ти ціле порося даєш своїм синам, а моїм хоч би дала кусок шинки. Бо в мене також син і дочка. А вона каже: я тебе з дітьми не брала! Я кажу: то було мені сказати, що ти мене з дітьми не береш, та й я би знав, чи жити з тобов, чи нє. Та й пішли такі сварки, і я пішов геть».

Євген додає, що його син жонатий, пішов у прийми, у дочки – теж своя сім’я, тому він не хоче їм набридати. «А так якось сюди-туди та й живу. Живу так вже другий рік. Весна прийде, може, інакший час в Україні буде, та й будем якось рятуватися», – обережно прогнозує він. 

Батьки – це святе?

Ольга та Ірина опинилися на вулиці за схожим сценарієм – їх обох вигнали з дому власні доньки, яких вони виховали та поставили на ноги. Виявилося, що дорослим донькам мами вже не потрібні.

Ольгу дочка вигнала після того, як та прийшла додому напідпитку. «Я закінчила Одеський будівельний інститут, 15 років працювала на «Позитроні». Я висококваліфікований працівник. Доця в мене хороша, але я погана. Коли я напилася, то вона мене вигнала. Це хата дочки. Я нічого не можу зробити», – розповідає Ольга.

Ірина важко хворіє, має проблеми з ногами, і постійно треба багато грошей на лікування. Однак це не завадило дочці вигнати хвору матір на вулицю. «Ця ворожнеча тягнеться уже роками, – каже вона. – Поки жив чоловік, доти було нормальним моє життя. А після його смерті дочка мене вигнала. А я дуже хвора: місяць через місяць в лікарні… Ледве звожу кінці з кінцями».

У Валерія ампутована ліва нога. Проте його теж вигнали на вулицю рідні діти. «Мама померла, а діти сказали, що не збираються біля мене хворого ходити. Я тут народився, виріс, закінчив школу, музичну школу… Маю багато друзів, але друзі, знаєте, коли потрібні…» – бідкається чоловік.

Сімейні обставини

«Жінка продала мій дім. Сказала виписатися, бо треба субсидії робити. Потім я приходжу, а двері закриті, – розповідає Іван, ледь стримуючи сльози. – Так я приходив раз, другий, третій, а двері закриті. Тоді я пішов жити у кладовку за ліфтом. Маю троє дітей, але вони маму слухають. Вона страшно воювала зі мною і налаштувала проти мене дітей. Тепер жінка живе з іншим. Дочка віддана, а молодший син ще не жонатий. Старший женився на бік, то куди він мене візьме?»

Сергій має роботу, але не має житла. Після повернення з-за кордону виявилося, що йти йому нікуди. «Я сам з Франківська, але багато років проживав за кордоном. Мене депортували, і я приїхав. Мати померла, а батько живе за кордоном, мені не було куди пристати. Але добрі люди мені підказали, що є Будинок нічного перебування, де можна зробити документи і влаштуватись на роботу. Я прийшов туди, і мені допомогли з документами. Я влаштувався на роботу сантехніком у лікарні. В майбутньому планую якось покращувати собі умови життя і ставати на ноги», – з надією каже Сергій.

Галина жила досить забезпечено. Але так склались життєві обставини, що чоловік залишив її без нічого. «Жила нормальним життям, працювала поваром, була забезпеченою, але так повернулось життя. В один день я лишилася без всього. Чоловік, з яким я жила, не лишив мені нічого: ні речей, ні документів. В чому я була одягнена, так і лишилася. Я була розгублена, не бачила виходу. Коли людина потрапляє в таку ситуацію, вона починає деградувати, – зізнається жінка. – Нема що їсти, де помитися, соромно до знайомих піти, бо в такому вигляді. Вони знали тебе одну, а зараз ти інша. Ночувала по вокзалах, ховалася від міліції, бо вона нас ганяла».

«Хто мене візьме на фронт?»

Роман уже 13 років мешкає на вулиці. Після того, як у нього померла мати, він не міг дати лад домашньому хазяйству. Глиняна хата без світла та газу в селі розвалювалась, тому він вирушив шукати щастя в обласному центрі. Однак тут чоловік не знайшов ні постійної роботи, ні даху над головою. Та незважаючи на це, Роман не прагне щось змінювати у своєму житті. Каже, що постійно «гуляє та відпочиває» і це його повністю влаштовує.

«Я, як і мої друзі, сплю на лавці і взимку, і влітку. Коли починаються сильні морози, ночую у підвалах. Маю ще трьох друзів, тому разом заробляємо на харчування. Наприклад, отримуємо платню за прибирання, здаємо порожні пляшки та макулатуру чи шукаємо ще якийсь підробіток. На жаль, харчуватися доводитися тим, що Бог дасть. Наприклад, бутербродами від добрих людей. Колись жив із жінкою, правда, вона мала вже дитину, але зараз вона не хоче й чути про мене. Головне для мене і моїх друзів – свобода. Ми ні від кого і ні від чого не залежимо. Це наш спосіб життя», – розповідає безпритульний.

Роман не звертався і не збирається звертатися за допомогою ні до Будинку нічного перебування, ні навіть до лікарів. Каже, що цього не потребує, адже дуже рідко хворіє. Водночас він не проти піти в АТО, щоб захищати свою країну. «Але хто мене візьме на фронт? Я ж інвалід. У мене великі проблеми з ногою», – пояснює чоловік.

Повністю застрахувати себе від поневіряння безхатченків не може ніхто. Адже життя повсякчас вносить свої корективи у наші плани на майбутнє: роз’єднує сім’ї, розсварює родичів, розорює бізнес… Кожен може опинитися на місці бездомного. Допомагаймо цим людям сьогодні, бо завтра така допомога може знадобитися і нам самим…