Зрозуміти Донбас
"Почути Донбас" - вимагають його жителі. Насправді перед усіма нами стоїть набагато складніше завдання — зрозуміти Донбас. Зрозуміти, чому він саме такий, яким є, звідки беруться й чим живляться притаманні йому переконання, стереотипи, звички й поведінкові парадигми.
На жаль, тут, в українському Центрі, здебільшого так само панують стереотипи щодо Донбасу — від “він такий самий, як і вся Україна” й до “там живуть самі лише люмпени “. Ані перше, ані друге не відповідає істині. Донбас — це, поза сумнівом, особливий регіон. І особливий він не лише з погляду на історію або етнічний склад населення: в Донбасі й досі панує особливий, притаманний лише йому уклад життя.
“Місто”
Із давніх-давен неодноразово доводилося чути від людей, що приїздили з Донецька до Києва або навіть переїздили до столиці жити: “В Донецьку люди ввічливі й доброзичливі, а в Києві — нечемні й хамуваті”. Що більше доводилося подорожувати Донбасом, то більше дивували ці слова: власні враження були геть іншими. Та й не лише мої враження. Аж поки вже цього року не почув від пенсіонерки, що переселилася з Донецька до Києва, те саме: “В Донецьку люди добрі, а в Києві — злі”. Про питання мови або цивілізаційної орієнтації не йшлося й близько: пенсіонерка просто ділилася враженнями.
У чому тут фокус? А пояснюється він дуже просто: ті, від кого я чув про винятково доброзичливу атмосферу, що панує в Донецьку, - всі вони були жителями самісінького центру “донбаської столиці”. А в Києві опинялися на Відрадному, Борщагівці, Воскресенці, Оболоні.
Що являв собою донецький центр іще два-три десятиліття тому, який спосіб життя панував у ньому? Магазини, від гастроному до двох велетенських універмагів, два великих ринки — от вони, поруч. Оперний та драматичний театри, філармонія, найбільший у місті кінотеатр, художній музей — між ними десять хвилин неспішної ходи. Університет, політехнічний інститут — теж поруч, у самісінькому центрі. Обласні та міські адміністративні установи, міністерство вугільної промисловості УРСР, об'єднання “Донецьквугілля”, проектні та наукові інститути “Дондіпровуглемаш”, “Дондіпрошахт”, ДонВугІ, ДонНДІ — всі вони були й є в центрі, саме їхні співробітники впродовж десятиліть отримували квартири неподалік роботи. Нащадки представників дореволюційної адміністрації, чиновників та купців, яким удалося пережити більшовицький терор та сталінські репресії, — от хто був їхніми сусідами, та й колегами: нащадки чиновників та купців у шахтарі, як правило, не йшли.
Від самого заснування Юзівки й щонайменше до кінця існування СРСР центр Донецька являв собою порівняно невелике за територією “аристократичне гетто”: до школи — пішки, до інституту — пішки, на роботу — пішки. Все поруч, усе знайоме й усі знайомі: вийдеш з дому — тільки й устигай вітатися з зустрічними. Все життя мешканців донецького центру концентрувалося там само — в донецькому центрі.
Решти міста “аристократи” не знали, бо майже ніколи там не бували — а навіщо? Тобто, геть не знали: завези за кілометр від центру — й усе, повна дезорієнтація. Шахти, заводи — їх більшість цих людей знали хіба що за інститутською практикою; чимало хто — так само, як і ми, лише з телевізора. Шахтарів та заводських робітників більшість мешканців донецького центру не знали й поготів — бо їм ніколи не доводилося з ними близько контактувати. Ба більше: я недаремно назвав донецький центр не “інтелігентським”, а “аристократичним” гетто. Бо саме так почувалися чимало його жителів. Зневажливе “роботяги” - це слово в донецькому центрі здавна можна було почути не так уже й зрідка. І того самого часу ті самі люди пишалися своїм робітничим регіоном, що “годує всю країну”, а жителів інших регіонів звали “неробами” та “паразитами”. “Робітничий регіон” та “роботяги” - ці поняття здавна співіснували у свідомості як щось цілковито окреме.
Зустрічав людей, які щиро вважали: місто Донецьк — то невеликий прямокутник між річкою Кальміус, металургійним заводом, ставками на Бахмутці та Північним автовокзалом — тепер уже колишнім. Усе решта? То — селища, то вже не Донецьк.
Центр Донецька — це прямі й широкі магістралі, що йдуть із півночі на південь і звуться вулицями, та здебільшого неширокі й короткі, тихі й зелені майже провулки, що прямують із заходу на схід і звуться проспектами. Колись нинішні вулиці звалися лініями: Артема — Першою, Постишева — Сьомою, Горького — Восьмою... Перейменовано їх було ще до Другої світової війни, але чимало жителів донецького центру звуть їх так — лініями з номерами — й по сьогодні. Те саме й щодо проспектів: проспект Гурова звуть Готельним (“Гостиничным»), проспект Гринкевича — Лікарняним (“Больничным»).
Здавалося б, два останні десятиліття мали внести великі корективи: як і скрізь в Україні, в центрі Донецька почали масово оселятися багатії — вихідці з “селищ”, а то й з інших міст. Але от же диво (а може, зважаючи на характер панівних соціально-економічних відносин, якраз закономірність): феномен “аристократичного гетто” залишився. Надто вже разючим став контраст між блискучим центром Донецька та занедбаною рештою міста.
Та й під час Євро-2012 іноземні туристи ділилися враженнями: як у “шахтарській столиці” добре — все зручно, все поруч; на відміну від велетенського Києва, Донецьк такий маленький і компактний! Насправді ж погляньте на карту автошляхів: між Донецьком та Мар'їнкою — 28 кілометрів. Дорожні знаки про закінчення Донецька та початок Мар'їнки стоять поруч, мало не на одному стовпі, й до центру Мар'їнки звідти — щонайбільше два кілометри.
Тож нічого не змінилося: донецький центр так і лишився чимось геть окремим, особливим, разюче відмінним від “селищного” оточення — аж до такої міри, що навіть туристи сприймають його як щось окреме. Там — свій особливий світ зі своїм укладом життя. Справжнього Донбасу жителі донецького центру здебільшого не знають і не уявляють — але не усвідомлюють цього, щиро вірячи: весь Донбас — такий, як вулиця Артема, чи то пак, Перша лінія. От звідси й “донечани добрі, кияни злі”.
Так званий “ефект Брайтон-Біч”: коли радянські іммігранти 1970-х — 1980-х років прибували до США, вони поринали в цілковито нове середовище. В СРСР вони були інженерами, лікарями, вченими, діячами мистецтв — на новому місці вони попервах ставали двірниками, таксистами, різноробами. Відповідно змінювалося й коло їхнього повсякденного спілкування. Не усвідомлюючи того, чимало хто з них порівнював радянських професорів із американськими двірниками — звісно ж, не на користь останніх. Саме звідси й сумнозвісне задорновське: “Ну, тупи-и-иє!”
Центр як “аристократичне гетто” - це особливість не лише Донецька. До тієї чи іншої міри це притаманне всім великим містам Донбасу.
“Селища”
Понад половина території Донецька — це райони одноповерхової забудови, так звані “селища”. Недаремно сьогодні у тривожних воєнних зведеннях новин околиці Донецька (Мандрикине, Петрівка тощо) незрідка фігурують як “передмістя”, “приміські селища”. В інших містах Донбасу теж домінують саме вони, в маленьких містах вони домінують абсолютно. Власне, донбасівці здебільшого не розрізняють околиці великих міст, маленькі міста та селища міського типу — всі їх звуть однаково, “селищами”. І небезпідставно.
Аби отримати приблизне уявлення, що таке є “селища”, варто всього лише, приїхавши до Донецька, поїхати з вокзалу до центру не тролейбусом, а трамваєм. У любителів екстриму незабутні враження залишать околиці Первомайська та Кіровська, що на Луганщині.
Донецькі “селища” не мають нічого спільного з київськими Лісками, Червоним Хутором або Вітряними Горами. Складаються вони з чималих за площею садиб із величезними городами. Чимало жителів околиць Донецька тримають кіз, а то й корів; курей — практично всі. Отам, за нелегкою працею на городах і в господарстві, й минає практично весь вільний від роботи час жителів “селищ”. Ідучи вулицею донецької околиці о дев'ятій вечора, ви вже майже не побачите освітлених вікон: у “селищах” заведено дуже рано лягати й із першими півнями прокидатися. Типово сільський спосіб життя панує там.
Під час президентської кампанії 2004 року прибічники Віктора Януковича змальовували його “перевагу”: він, Янукович — із міста, тоді як Віктор Ющенко — з села. Насправді Янукович народився та провів дитинство от саме в такому “селищі” - місті де-юре й селі де-факто.
Відпочатково “селища” й були селищами — при шахті, або при заводі (в Макіївці заводські “селища” й досі звуть “колоніями”), або при залізничній станції. Ці шахта або завод знаходилися поруч; саме на них працювала й працює більшість жителів “селищ” від закінчення школи й до виходу на пенсію.
На роботу — пішки, до магазину або базару — пішки, до клубу або кінотеатру — пішки. Усе поруч, усе неподалік. Усе життя проходить тут, у межах “селища”. З давніх-давен чимало жителів донецьких (макіївських, горлівських, єнакіївських, костянтинівських) околиць не виїжджають за межі своїх мікрорайонів місяцями, люди старшого віку — роками. Лише — в разі крайньої необхідності.
Усі знають усіх. Усі знають усе про всіх. На вулицю цілком можна вийти, вдягненим по-домашньому (славетні спортивні штани!), бо всі довкола свої, знайомі з дитинства. Тим паче що принаймні ще 1980-х років у багатьох “селищах” воду доводилося брати з колонок на вулицях — тож різниця між “домом” та “вулицею” була дуже умовною.
Кожен приїжджий, кожен чужий одразу впадає в око. Й одразу викликає неспокій: що то за людина, навіщо заїхала? Місцевий патріотизм? Відчуття “малої батьківщини”? В багатьох жителів околиць він стосується саме свого “селища”, а вже потім — міста в цілому. Міста, яке у свідомості існує лише теоретично, бо є незнайомим і баченим дуже фрагментарно.
Кожне “селище” — це окремий світ. Світ, до великої міри замкнений.
Звісно ж, не так уже мало жителів “селищ” і раніше працювали поза їхніми межами, а отже, й їхнє життя не обмежувалося — або, радше, не зовсім обмежувалося — ними. Менше з тим, донбаські міста завжди були до значної міри суто адміністративними — якщо хочете, паперовими — об'єднаннями кількох або кількох десятків своєрідних “гетто”.
Тепер, коли великі заводи або закрилися, або скоротили обсяги роботи, спостерігається процес драматичної дезінтеграції міст. Задовго до нинішніх подій у Макіївці та Горлівці о п'ятій-шостій годині вечора припиняли ходити тролейбуси — їм більше не було кого возити. У Горлівці трамвайний маршрут, що прямує до “селища” шахти імені Калініна — понад 15 кілометрів від центру, - працював із інтервалом понад 40 хвилин, а то й понад годину. Трамваї ніколи не були переповненими. Життя людей усе більше замикається в “селищах”...
На околицях донбаських міст можна побачити дивовижні речі. У “селищах”, зокрема й на одноповерхових околицях самого Донецька, заасфальтовано лише магістральні вулиці, решта є або грунтовими, або трохи підсипаними гравієм. Вуличне освітлення теж є (й за радянських часів було так само) лише на магістральних вулицях. Й от в одному з “селищ” Донецька ви звертаєте з магістральної вулиці, проходите грунтівкою метрів 150 — 200 — й раптом бачите: асфальтований майданчик, та ще й із яскравими ліхтарями, та ще й із міліціонерами, що чергують! Це диво, втім, зовсім невелике, розміром із одну садибу — точнісінько від паркану до паркану. Асфальт як починається, так і обривається, не виводячи нікуди. А секрет є простим: це — батьківська садиба одного дуже й дуже відомого олігарха, там і сьогодні живе його мати.
Ні, річ не в асфальті, не в ліхтарях і не в міліціонерах. Річ у тім, що ти ж, їдучи до батьківської садиби, до рідного дому, однаково не перенесешся туди повітрям! Тобі однаково доведеться долати ці двісті метрів грунтівки! То заасфальтував би й їх — ти ж супермільярдер! Ні...
Інша вуличка, теж грунтова. Аж раптом — асфальт, рівно десять метрів, за ними подвійний (!) “лежачий поліцейський”, ще десять метрів — і асфальт обривається, далі — та сама грунтівка. Як мені розповіли, в цій садибі живе директор асфальтобетонного заводу.
Донбасівцям із дитинства не лише навіювали ідеали примітивізованої рівності, а точніше, однаковості. Вони бачили цю однаковість на власні очі, вони зростали посеред неї — однакові грунтівки “селищ”, однотипні будинки, однакове життя в усіх. Та й, до того ж, усі довкола — знайомі з дитинства, усі довкола — свої! За таких умов питання статусу й демонстрування цього статусу не лише сприймається як щось надзвичайно важливе, а й набуває хворобливих форм. Це — точнісінько те саме, що хизування новими джинсами або новим годинником перед однокласниками: дивіться, мовляв — у вас таких немає.
Переїжджаючи до інших міст та інших регіонів, вихідці з “селищ” не дають собі звіту: спосіб життя там — зовсім інший, такі от хизування не спрацьовують, “першим хлопцем на селищі” однаково ніхто тебе вважати не буде.
Оцей селищний уклад життя знаходить свій відгомін і в політичній площині. Адже незрозуміла для сторонніх одностайна підтримка донбасівцями Партії регіонів має значне підгрунтя в царині особистих стосунків: із тим високим партійним функціонером ходив до
однієї школи, із тим приятелював у дитинстві, із батьками того працював на одній шахті, той жив на сусідній вулиці... Голосувати за когось іншого, за суперників і супротивників? То це ж перед сусідами соромно, як це — проти свого голосувати?
1990-х років, коли нинішні керівні регіонали створювали свої неправедні капітали, селищна структура донбаських міст зіграла їм на користь. Встановити контроль над “селищем” - це не надто відрізнялося від того, як стати неформальним лідером школи. Способи збагачення? Довкола всі свої, всі знайомі з дитинства — не засудять, а якщо засудять на словах десь між собою на кухні, то підтримають на ділі. Свої ж!
Селищний характер донбаських міст було покладено в основу формування Партії регіонів: нинішня ієрархія регіоналів — це ієрархія колишніх “королів селищ”.
Середовище існування
Обмежений, майже замкнений простір, у якому люди проводять більшість свого часу, накладає відбиток і на спосіб життя, й на уявлення про зовнішній світ, та ще й за умов, коли вже сусідній мікрорайон міста стає тим самим зовнішнім, малознайомим світом.
Ніч, липнева спека, вокзал у Білій Церкві. Пасажири чекають на свої поїзди на пероні. Моїм сусідом по лавочці виявляється житель одного з донбаських міст. Перед нашими очима — залізничні колії, а за ними — забудована одноповерховими будиночками вуличка, яскраво освітлена. “У нас, у Донбасі ліхтарів на вулицях немає, - із засуджувальною інтонацією каже він. - У нас бережуть енергію. Ми видобуваємо вугілля, а ви його спалюєте, щоб на вулицях світило!” - останні слова лунають, мов вирок.
“Звичне” та “добре”, “так, як у нас” і “так, як належить бути” - ці поняття стають синонімами.
Переважна більшість донбаських міст виникла в період сталінської індустріалізації. Й нема куди подітися від факту: донбаські міста небагаті на архітектуру. “Сталінки”, “хрущовки”, “брежнєвки”, в центрі Донецька ще й будови останніх років — оце й є найприкметніші, найкращі, найвидатніші акценти міських пейзажів. У невеликих містах, у шахтарських селищах та у “селищах” великих міст “парадні обличчя” - це зазвичай стандартний адміністративний будинок, стандартний провінційний палац культури й кілька три-чотириповерхових багатоквартирних будинки сталінської доби. Усе решта — одноповерхова забудова, у якій чудернацьким чином перемішано типові риси української хати, російської ізби та традиційної шахтарської собачівки-нахалівки, а ще нескінченні промислові пейзажі.
Міста Донбасу мають свою естетику й свою принадливість, але дуже своєрідними вони є. Переважна більшість жителів регіону серед таких краєвидів проводить усе своє життя; серед таких краєвидів донбасівці формуються як особистості. Додайте до цього, що понад половину жителів Донецької та Луганської областей ніколи в житті не бували за їхніми межами. Звідси, до речі, й досить поширене зверхнє ставлення до галичан: знаючи про те, що в Галичині переважає сільське населення, чимало донбасівців упевнені: так само, як вони проводять усе життя в межах своїх селищ — так і галичани, окрім рідного села, ніколи нічого не бачили.
Якось показував жительці Донбасу фешенебельну частину київського Подолу поблизу Контрактової площі. Вона була в захваті: “Як гарно, які красиві будинки — одразу видно: їх ще при Сталіні побудували!”
Можна, звісно, посміхнутися, але для більшості донбасівців сталінська доба — це початок історії, до неї не було нічого. Цього не лише вчила радянська пропаганда — це візуально підтверджує життя в рідному краї: раніше не було нічого. А якщо й було, то воно зовсім не гідне поваги — як ті самі собачівки та нахалівки.
Звідси й відповідне ставлення до старовини. Навіть будинок, у якому жив засновник Донецька Х'юз, перебуває в напівзруйнованому стані на закритій для загального огляду території. І коли в києві вирували баталії довкола будівництва Рінатом Ахметовим торговельного центру на Андріївському узвозі, сторони не розуміли одна одну й зрозуміти не могли: на переконання багатьох донбасівців, усе нове, багате й красиве в будь-якому разі краще за старе; старе апріорі не є гідним; старого можна лише соромитися.
Те саме стосується й міської топоніміки. Ідете ви в Донецьку проспектом Богдана Хмельницького, дивитеся назви вулиць, які перетинаєте: Щорса, Рози Люксембург, Шекспіра... Така дивовижна компанія можлива лише в Донбасі. У донбаських містах можна зустріти вулиці Байрона, й вулиці Шопена, й вулиці Ньютона — здебільшого це типові одноповерхові вулички у “селищах”.
Ну й, звісно ж, вулиці Леніна, Кірова, Куйбишева, Орджонікідзе, Калініна, Свердлова. На схемі тролейбусних маршрутів Макіївки — три різні вулиці Кірова в різних районах. Усього в місті їх п'ять, а то й більше. Більшості з цих вулиць не можна повернути історичних назв, бо самі ці назви й є історичними, найпершими.
Та й самі ці постаті донбасівці сприймають як свою й саме свою історію: батьки-засновники, що створювали й самі донбаські міста, й економічну потужність регіону, й його славу та героїку. Прибери їх — і у свідомості багатьох донбасівців залишиться порожнеча: своєї й саме своєї історії більше не буде — Дике Поле...
Недолуга політика років незалежності тільки переконувала донбасівців: незалежна Україна припинила шанувати сталінський пантеон — і в Донбасі запанували руїна, розруха, занепад.
Отакі вони, “штрихи до портрету” Донбасу. Перш ніж намагатися дійти порозуміння з жителями регіону — а тим паче замість насміхатися з них — варто просто мати ці “штрихи” на увазі. І, відтак, мати на увазі: поверхові, косметичні реформи, що не зачіпають життєвого укладу — чимало в чому архаїчного, навряд чи щось суттєво змінять.
