Чотири клани Діброви. Найменше село Калущини живе одною родиною

«Це Тимківи, ойзьди Безрукі, звідти Михайлюки пішли, а тут Романіви, знову Безрукі, Тимківи, а там уже й кінець села», — ото і вся коротка екскурсія від Галини Непик. Вона бібліотекар найменшого села Калущини. Кілька століть тому Діброву заснували чотири сім’ї, фамілії, клани. Нині вони всі живуть одною родиною.

Три вулиці та вже й по селу

У Діброву втрапляємо по суцільному бездоріжжю, між лісами та полями із зібраним житом, здіймаючи куряву пилу позаду себе. Село Діброва розташоване за 35 км від Калуша, за словами сільського бібліотекаря Галини Непик, воно найвіддаленіше від райцентру. Чепурненько так розкинулось на горбі, оточене зеленню лісів, за якими вже й Львівщина, пише Репортер

Тут трохи більше сотні мешканців, переважно пенсіонери. Живуть з мізерної пенсії, з худоби та городів. У селі працевлаштовані лише троє людей — завклубом Олександра Ващинська, 67-річна медсестра Ніна Михайлюк і бібліотекар. Молодь не хоче лишатись у селі й працювати на чверть ставки. Шукають кращого життя у містах. Лише на літо Діброва оживає дитячим леметом — онуки приїхали на канікули до бабусь і дідусів.

Перша письмова згадка про село — 1787 року і називалось воно Дуброва. Орієнтиром був розлогий дуб над ровом, ото від «дуба» й «рова» пішла первісна назва. Нині — Діброва.

У селі лиш три вулиці. Центральна — Івана Котляревського. Вулицю Леся Українки місцеві називають «на потоці», бо йде попри потічок. Третя — Безруких — названа на честь трьох загиблих бійців УПА — батька і двох синів.

У селі є церва, крамниця (люди кажуть — склеп), фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП) і клуб з бібліотекою. Школи немає вже кілька десятиліть. Цьогоріч Діброва має лише двох першокласників. І вже за тими дітьми йде «боротьба» сусідніх шкіл — Довжки та Цвітової. Кличуть на навчання до себе, назбирують учнів, аби школи не позакривали.

Ентузіастка з Романівих

Особливістю цього маленького села є те, що споконвіків його населяють чотири клани. Колись чотири чоловіки — Безрукий, Михайлюк, Тимків та Романів — втекли сюди від панщини. Облюбували собі місцину, бо далеко й під лісом, і заселились. І нині в селі переважають саме ці чотири прізвища.

«Усі ми дійсно живемо однією родиною, — сміється бібліотекарка Галина Непик. — Звертаємося одні до одних за порадою, допомогою. Живемо дуже дружно, як одна сім’я. Це, певно, відрізняє нас з-поміж інших».

Пані Галина з гордістю розповідає, що походить із роду засновників — Романівих.

«Ще є та перша хата, де жили мої предки, — показує рукою десь позаду стодоли. — Там зараз живуть мої родичі. У нас усі знають, де була хата його прародича».

Жінка просто заряджає своєю енергією та ентузіазмом. Виносить з хати чимало фотоальбомів, папок із записами. У них є все про Діброву, бо вона все збирає та записує.

З неабиякою гордістю зачитує найменші згадки про Діброву в районних газетах. Нехай навіть одне речення, але воно старанно підкреслене червоним. Дуже їй то важливо, останнім часом і сумно.

«Ми ви-ми-ра-ємо, — по складах втлумачує пані Галина. — Ніхто тут не затримується. Здавна повелося: дитина школу скінчила, пішла вчитись і все — у село не вертається. Полишалися самі пенсіонери. Колись було зо 250 дворів, а нині 60. І то половина з них порожні. Але скільки нас є — ми всі талановиті! Будь-кого запитаєте – має, що розказати. Книжку писати можна! От, учора давали творчий звіт у сусідній Цвітовій, думаю, ми були найкращі».

Хвалиться, що готувала сусідську дівчинку на конкурс читців до Шевченківських днів.

«Ми — Діброва малюсінька — і вибороли перше місце! — дуже пишається пані Галина. — І поїхали навіть на область!».

Моторна Безрука

Поруч з енергійною бібліотекаркою мешкає 82-річнна Парасковія Безрука.

«Цьоцю, я вам журналістку з области привела», — кричить пані Галина. «Що, Ганю? Ходи сюди», — обзивається старенька з літньої кухні. Бабуся стоїть однією ногою на столі, а другою на шафі й моторно розмахує пензлем — білить стелю. Вапно з синькою розляпується на застелені газетою меблі, одяг та обличчя працьовитої бабці. Старенька відривається від роботи.

Пана Парасковія теж походить з роду засновників — Михайлюків, а заміж вийшла до Безруких.

«Так було, чуєте, заведено, що одні з одними побиралися — трете, четверте покоління, навіть дуже близька родина, — розповідає бабуся. — То аби не втрачєти той маєток. І всьо по дозволу священиків. Жили дружно. Колись розводів не було, та де?! Люди в нас не були буйні, не пили горівок».

Вибачається, що багато роботи і знову стає до побілки. Прихорошує хату до празника. 28 серпня, на Успіння Богородиці, в селі храмове свято — найвизначніша подія. З’їжджаються гості з усюди і тоді Діброва стає втричі чисельнішою.

«До нашого села є п’ять доріг — з Цвітової, Луки, Довжки, Томашівців і львівських Протесів. З якої дороги не подивишся — гості їдуть возами, мотоциклами, машинами, а хто й пішки», — хваляться жінки.

Ще пригадують, що «на храм усе робили танці». Після обіду до клубу збиралося все село на живу музику. Молодь, діти танцювали польку, вальс, а старші сиділи, милувались і дивились, який парубок котру дівчину запросив до танцю. Були й окремо танці для ґаздів — тоді молодь сідала, а танцювали старші. Зараз такого вже нема.

«Ніколи в житті не могла подумати, що село за України вимирає, — Парасковія Безрука. — Колись, в ті тяжкі часи, коли вдень тут ходили руські, а вночі партизани, страшні бої йшли, багато людей погинуло, але людей було багато. А нині… війни не треба».

Чепурні Михайлюки

Попри церкву, в долину йдемо до 84-річного Ярослава Дмитришина. Він також із роду засновників — мати з Михайлюків, а батько приймак — з львівського села Протеси.

Обійстя дідуся дуже вирізняється з-поміж інших. Не подвір’я, а картинка — багато квітів, зелені, курочки дзьобають щось біля низенької кухні-землянки. Серед того всього невисокий, але кремезний чоловічок у білосніжній футболці, босий підмітає й так чисте подвір’я.

Пані Галина тихенько прихвалює дідуся, мовляв, такий молодець, ґазда і все вбраний «під голочку», хоч давно живе сам. Дружина померла, а п’ятеро дітей пороз’їздились. Щосуботи навідується син, бо він найближче — в Калуші.

Про дідуся можна писати окрему статтю. Його 15-річним разом із мачухою вивезли в Караганду. Батька та сестру засудили.

«Тато за німців були війтом, — розповідає пан Ярослав. — Колись був на роботах у Німеччині, то навчився їхньої мови. Коли в село зайшли німці, то люди й обрали його, бо хоч розумів їх. А коли совіти прийшли, то засудили як зрадника. Сестра сиділа за партизанку. Вона була зв’язкова, штафети (записки — Авт.) носила. А нас із мамою у Караганду, на 12 років. Я там тяжко на шахті відпрацював».

Працьовиті Тимківи

Цікаво, що Діброва з усіх чотирьох сторін світу обставлена хрестами. То такі обереги, які можливо й поставили ті перші роди. За незалежності старі дерев’яні хрести замінили на бетонні. За кожним закріпили когось з чотирьох родів, аби доглядали, порядкували.

Жінка застеляє для гостей лавку під хатою. Сама сідає трохи перепочити. Біля неї невістка, син і четверо білих кошенят. Пан Іван приліг у хаті. Ще недавно ходив і порядкував біля того хреста, а нині вже здоров’я не те.

Розповідає, що хрест там здавна — просто серед поля. Як був малим, пригадує, мама та сестра йшли на поле до роботи, а його лишали у тіні лип і того хреста. Якось він там знайшов бляшанку, бавився, пробував розкрутити.

«Але надійшла старша дівчина, вихопила ту залізяку та й понесла десь далеко, — пригадує старенький. — Та дівчина була в партизанці — зв’язкова. І то вона в мене міну вихопила. Врятувала мені життя».

За Тимківих у селі кажуть, що найпрацьовитіші. Як стануть на полі раненько, то ввечері й вертаються. Ще тримають худобу на забій. З того й живуть і дітям помагають. Троє Тимківих-молодших вивчились і повлаштовували свої життя далеко за межами села. Донька — в Калуші, син у Франківську, а ще один син зараз працює в «Буковелі». Отак і живуть, кажуть, скоріш виживають, та все одно сміються…

Дібровці захоплюють своєю простотою та щирістю. А ще тим, як завзято радіють кожній згадці про їхню маленьку Діброву, кожному гостю. Кажуть, поки про них говоритимуть — не зникнуть.