ПАМ’ЯТІ В.

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Будь-які пророцтва, епітафії, книги, слова чи гучні промови, що коли-небудь ким-небудь були сказані, є ніщо без закарбування таких в пам'яті. Память дає їм життя. Себто, спогади про мить, коли ці речі існували в звуках і плавно перейшли в стадію пам’яті. В. добре розумів це, тому ніколи не викидав речі, що якимсь чином ставали частиною його життя. Хай це були речі, які ніяк не могли означати чогось сутнісного – якісь значки з гербами радянських міст-героїв, книжка російською мовою про Сімферополь, старі календарі, шапка з комуністичними знаменами, радянські ордени, партійний білет, армійські фото дядька його другої дружини – офіцера кінного полку австрійської армії, – якими б вони не були безглуздими – ці речі – В. обирав для них різні місця своєї квартири, що були своєрідними архівами його життя і ніколи не давали загинути часткам людського, що залишалися в ньому після появи раку, перенесених інфарктів і бідності наприкінці життя.

В. намагався передавати свої речі в спадок ще за життя. Але тільки тим, кому він міг довіряти. Бо такі речі, мабуть, стали притулком його душі після його відходу за кордон смерті. Він міг дозволити собі розповісти історію деяких з них, проте без надії, що її запам’ятають. В., здається, зовсім ніколи не шкодував про своє минуле, навіть якщо те іноді й було якимсь непомітно злісним чи морально непривабливим для історії. Він, здається, був нащадком Йоана, якому Христос доручив Свою Матір.

Одружившись вперше, В. не зумів пізнати сенсу і змісту подружнього життя, до кінця не пізнавши вірності і синергії чоловіка і жінки. І виною цьому не один фактор. Їх декілька: латентно виражений алкоголізм дружини, нахили до перелюбства і всяке таке, що руйнує шлюби. В. розлучився.

Ю. стала для нього сенсом і змістом, його наповненням і тією, що зуміла довести В. істину про безцінність чогось і марноту усамітненого існування. І хоч у Неї, як і в Нього не склалося при першій спробі подружнього життя (в Ю. навіть були діти), В. та Ю. зуміли поєднатися в одне ціле і прожити довге і налагоджене життя.

В. ніколи не намагався насильно довести власну правоту, тільки поєднував її з правдою інших, і цим самим ніби творив нову, опосередковану між ним і кимось, істину.

Від нього я перейняв звичку передивлятися старі фільми і шукати змісту в речах, які, здавалобися, цього змісту позбавлені або втратили його. І річ у тому, що зміст доводиться віднаходити у майбутніх речах, на які навіть надію покладати важко. Реальність існування майбутнього — як виявилося й чого мене навчив В. — закладена не в надії і навіть не в сподіваннях, а у відшукуванні змісту в речах, які складно піддаються навіть уяві. Коли ми віднаходимо зміст або ж самі мимохіть його створюємо – речі чи явища отримують істотний шанс на існування, адже ми є тими, хто, перейнявши життя від Бога, повинні дарувати його іншим чи чóмусь, що не є істотою. Бо життя складаємо ми самі. Міфологізуємо речі, що коли-небудь мали до нас причетність і наділяємо їх сенсами, які згодом назвемо прихованими. Бо будь-що приховане є тим, що важко висловлювати прямо.

Наші спомини можуть бути не лише абстрактними, а й звуковими, матеріяльними, текстовими, зоровими, etс, але тільки ми можемо складати їх в органічне ціле, що намагався робити В.

В пам’яті В. надовго збереглися дитячі верески: “Мама з’обил’а гол’уці, гол’уці!!”, коли той, повернувшись після чергового робочого дня на сільмаші, одразу був сповіщений, що “мама зробила голубці”. Квартира, де ті верески так весело і гучно лунали, існує досі, всередині безістотно припадаючи важким стомленим пилом.

Життя готувало для В. надто багато випробувань, що згодом склали його досвід. Він втратив батька, матір, тещу, що стала йому другою матір’ю, і врешті сина. Трагедія життя, як відомо, не вимірюється тільки людськими втратами, але такі були найтяжчі для В. Ніщо не могло перевищити людського життя в уявленнях В. Він часто садив квіти, опановував різні сорти винограду, займався садівництвом і городництвом і врешті доглядав за собакою. В. любив давати життя іншим, розуміючи незбагненність і невичерпність свого. Йому доводилося двічі переживати клінічну смерть, після чого він говорив, що бачив Смерть двічі, тому відчайдушніше хапався за життя і якомога щиріше давав його. В. міг вірити в реінкарнацію, тому ніби розділяв свою душу по частинах, щоб згодом знову зібрати, але навряд чи. Він радше хотів дати комусь те, що має, адже розумів неможливість забрати це з собою. Тлінність була страхом В., тому він роздавав себе частинами.

Після смерті В. його неіснування посеред всіх нас здавалося неможливістю. Він зумів залишити себе тут. Проте час робить невблаганне: імена живих дедалі глибше вкорінюються посеред мертвих…

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!