АБСУРД ПАМ’ЯТІ

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Зранку читав повість Рея Дугласа Бредбері “Кульбабове вино”, де йшлося про тривання нашого життя і місце минулих тривань у пам’яті. Складно осягнути, що таке пам’ять, адже ми таки не маємо доказів того, що щось, що здається нам минулим, колись існувало. Можливо, це справді лише наші вигадки, а все, що відбувається і що ми звемо своїм життям – це тільки те, що тут і зараз. Одна з течій у філософії та теорій у фізиці говорить саме це. Проте не будемо поринати в них, а засновувати всі свої судження про подібне лише на чуттях. Ми не можемо знати правди, проте можемо вигадати один із її варіантів для себе, і жити за тими принципами, які наш варіант правди тягне за собою.

Комусь легше збирати докази своїх минулих тривань, подій, етапів. Хтось це робить за допомогою фото, хтось – завдяки поезії чи прозі, хтось – за допомогою картин, хтось колекціонує всі артефакти, що були речами побуту чи екстраординарної події. І все це від найменшого жетона в метро до чогось дорогого і такого, що може трапитись лише раз за ціле життя. Хтось бачить у цьому всьому симулякри, тому ніколи нічого подібного не робить. Але обидві категорії розуміють важливість минулого. І обидві ностальгують, хтось частіше, хтось рідше. І нікому нема до цього діла.

Кожен з нас був колись десятирічним юнаком чи юнкою. Хай не кожен згадає цей етап у своєму житті, проте він таки був. А насправді – де цьому докази? Ми говоримо собі: “Так, колись я був чи була таким же і мені була притаманна та дитяча впертість, відвертість і гармонія непорушної радості”, проте що може довести нам, що колись-таки це було? Документи можна було підробити зараз же, фото обрати чужі, речі могли бути теж не нашими, пам’ять може бути просто видуманою річчю, чимось на кшталт ілюзій, які до того ж – можуть бути груповими. І врешті, коли нам за вісімдесят – навряд чи будуть люди, які б засвідчили, що колись ми були десятирічними.

Наше тривання є відносним і близьким до абсурду ілюзії. Воно сприймається як віра і не має нічого, що може доказати його існування. Але, мабуть, так воно і є насправді. Минуле не може існувати навіть з погляду етимології, адже існувати, за визначенням ще давніх римлян, означає бути прийнятим тут і зараз. Отже минуле має бути тут і відбуватися саме в цей момент, щоб воно могло існувати. Себто минуле є теперішнім, якщо говорити, що воно існує. Хіба не абсурд?... чи все-таки дихотомія?

Цікавим є сприйняття речей після смерті людини. І цікавим є спогляданням того, де можна знову побачити обличчя (наприклад, фото або відео), усміхнене і не покорене смертю. Загалом, речі, що належали померлому, після смерті сприймаються по-іншому. Бо намагаєшся вловити в них душу або хоча б її окрушини. І таке сприйняття, подібно до уявлення історичних подій, є неординарним і з характерною рисою залягання в пам’яті. Проте, якщо події з минулого, не бачені власне тобою, можуть викликати лише уявлення, а згодом – захоплення чи розчарування, – то події з минулого, пережиті тобою чи просто бачені на власні очі, викликають дивне відчуття неможливості існувати тут і зараз. Себто, як ти можеш існувати в цей момент, якщо існував тоді? І це осмислення може бути вічним, не влягаючи в жодні рамки означених наукою величин, якими б вони не були – лінійними чи просторовими.

Кілька місяців тому ми разом із подругою їздили на Закарпаття і настільки чудово провели час, що останніми днями надто хочеться повертатися туди знову і знову, проводити той день постійно. Стає тужливо, коли я розумію, що цього вже ніколи не буде, є тільки одна спроба прожити якийсь момент. І в цьому, власне, його цінність.

Існування минулого, як і його неіснування, є тільки тим, що покладене в нашу свідомість і її здатність перетікати в різні форми сприйняття світу, а заразом і здатність формувати наш досвід чи проявляти розум і мудрість. Здатність пам’ятати є потенційно такою ж реальною річчю, як і здатність нашої свідомості формувати ілюзії щодо того, що ми умовно могли б прожити все, що нібито пам’ятаємо (інакше чому тоді ми не в змозі відтворити в пам’яті те, що ми фізично відчували в той момент, про який згадуємо?)

Окрім уже названих категорій прихильників минулого є ще й ті, хто взагалі ніколи не думають чи принаймні не намагаються думати про те, що з ними відбулося. Такі переважно ні в що не вірять, тому їх називають нігілістами. І, на жаль, вони володіють особливо небезпечною рисою – непохитністю, яка може виливатися в цинізм або навіть особливу жорстокість. То чи можна говорити, що минуле є тим, що нам нав’язують, щоб контролювати нас через слабкість спогадів і власну нестійкість перед пристрастями і бажаннями?..

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!