ПРИСУТНІСТЬ

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Восени завжди з’являється хтось, хто до кінця цієї ж осені стає важливим. Зима стає комфортною від такої присутності. Але через рік такої людини вже не буде, себто вона не буде для нас ядром значущості. На її місце прийде хтось інший. А через рік і його не буде. І так тягнеться ланцюг життя. Тільки одиниці залишаються надовго. Зрештою, коли ми вдруге поспіль святкуємо з кимось Різдво або принаймні знаємо, що є хтось, хто гріє нам наші думки другу зиму поспіль, – це успіх. 

Адже ніхто з нас не приходить у чиєсь життя надовго. Яким би фаталізмом тут не пахло – кожен має свою іманентну місію в нашому житті.

Добре, коли ми можемо визначити, тицьнувши пальцем на когось, заявивши: ви тимчасові. Але це як зі сприйняттям життя, коли знаєш точно, коли помреш. Це відбирає будь-які пориви налагоджувати контакти і давати волю пристрасті зближення. Бо ж навіщо, якщо це тимчасово?

Такі-що-тимчасові-люди можуть знати про будь-які прірви і вершини, що з нами траплялися. Вони ніколи нікому не викажуть їх, хоч і пам’ятатимуть до кінця життя. Але коли лінія часу, впродовж якого вони мають бути з нами, ламається – вони просто зникають із нашого життя. Ми обопільно втрачаємо цікавість одне до одного. Це для того, щоб не було боляче відпускати, щоби навіть найменші пориви стерлися. Іноді в пам’яті залишаються місця для них. Ми з ностальгійним сумом згадуємо окремі моменти. Адже усе це схоже на модель такого собі симбіозу яскравих олівців і ластика, яким намагаються їх стерти з паперу: чим яскравіший колір олівця, тим важче стирається і тим помітніші сліди залишаються. 

Загалом, стосунки з такими-що-тимчасові-людьми схожі на модель стосунків між архітектором та його творінням-спорудою з унікальними лініями, фасадом, барельєфами, викривленнями і ущелинами. Такі люди вкладають ці особливості в нас: подекуди формують наші звички, мову, стиль, уподобання. Викладають ліпнину на стінах нашої свідомості. Вони можуть пам’ятати (і пам’ятають) найтонші спогади, котрі переживали з нами або якими ми ділилися з ними. 

Власне, особливістю таких-що-тимчасові є здатність викликати мимовільну довіру і щирість до себе. Ми не встигаємо помітити, як починаємо викладатися перед ними, оголюючи свої нерви, іноді навіть дуже чутливі. Відчуття загострюються, витік крові стає швидшим. Я вже згадував якось про імпресію почуттів, але з такими людьми ми відчуваємо радше взаємну присутність, засновану на ефемерності. Здається, ми знали таких-що-тимчасові ще до нашої зустрічі у прозорому, непомітному вигляді. Іноді стається так, що ми набуваємо особливого досвіду. Часто стається так, що цей досвід є досвідом різновиду болю. Але, як уже згадувалося, це тільки іманентна місія таких людей. Вони не обрали її – їх призначили для неї. Хто і коли – невідомо, але це все одно не має значення.

Люди – соціальні істоти, проте, як мені видається, наша соціальність полягає не в тому, щоби вкладати в людей сенс життя, а в тому, що ми самі по собі, а люди приходять у свій час і в свій час ідуть, але – головне – залишають свій слід у нашому житті. Ми відчайдушно намагаємося зупинити їхній ексодус, але, як би нігілістично не здавалося, не треба. Закладати себе в когось і не уявляти себе без когось, це, за визначенням психотерапевтів, нездорова прив’язаність. Звісно, все це маячня, ми вправі покладатися на власні почуття, заперечуючи логіку і теоретику. І – це може здатися самозапереченням – ми тому й вибудовуємо стосунки з людьми, бо хочемо вкладати сенс нашого існування в людей. І водночас мали б змиритися із лемою, що всі приходять тільки на певний період. Змінити нічого неможливо, адже – за Антоничем – “закони біосу однакові для всіх”. 

Дуже парадоксальною видається історія Ромео і Джульєтти (хоч основні тези есе не про романтичні стосунки). Коли Ромео думає, що Джульєтта померла, він убиває себе, бо сподівається, що таким чином зможе бути з коханою (англіканська церква таки мала вплив на Шекспіра). Джульєтта, проснувшись, бачить мертвого Ромео і вбиває себе, бо сповнена надії, що зустріне його після смерті. 

Ми хочемо вірити, що чиясь присутність вічна. Віримо, що втрата неможлива або ж не віримо, що можлива. 

І на цьому слід закінчити. Цей текст не для суму – для читання за кавою.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!