ВУЛИЦЯ ЛЮБОВІ

Авторська колонка Євгена Жураковського.

Анна лежала на моїх ногах, зверху на неї падало сонце усією своєю суттю, і ефір її тіла, що виходив із неї здавався запахом ангелів. Іноді так буває, що чуєш запах, розуміючи, що таке, мабуть, єдине за ціле життя. Пахни, моя Анно, пахни так, як ніколи. Знову пахни так, як ніколи. І знову… і знову… Хочеться – коли ти спиш – говорити тобі, ніби мантру, як добре ти пахнеш. Хочу поливати тебе водою, мочити твої губи й обличчя, щоби віск твого тіла знову сходив на тобі, ніби роса на траві після густого туману. Хочу випивати тебе, щоби у тобі знову з’являлося місце для ефіру, ніби сік у плодах винограду з’являється з настанням хмільної багряної осені. Анно, хочу, щоб іноді ти дозволяла собі плакати, адже сльози твої, мабуть, теж пахнуть.

Скільки іще стежок ми пройдемо з тобою, шукаючи кінець оцієї ріки, де зараз купаємося? Скільки років пройде перед тим, як ми розділимося на два світи, адже, Анно… Анно!.. як би сумно мені не було від цього, проте хтось із нас приречений померти швидше.

Місячне світло заливає балкон, але ти вже спиш. І ти нічого не чуєш, що я кажу тобі. Ти не можеш нічого чути. Сподіваюся, тобі сняться сни, які нагадують мене або – хоч і гірко це – хтось чужим голосом промовляє до тебе те, що я кажу тобі зараз. Але ж, Анно, ти ніколи б не погодилась слухати когось іншого. Я пам’ятаю, як ти говорила мені, що інші голоси нічого не означають для тебе, і тільки мої вуста можуть сказати тобі істину. Але найбільше мені хочеться, щоби зараз тобі снилися помаранчі, щоб ти була в саду, де ростуть помаранчі, адже ти так їх любиш. Благословенна Італія, що вклонялася тобі до ніг, була багата на сади із помаранчами, що світили собою, ніби ліхтарі вночі у вузьких авеню. Знаю, що ти божеволієш від запаху цитрини. Вірю, що ти можеш чути запахи, як і звуки, у своїх снах. Впевнений, що там тобі добре.

Анно, я сиджу біля тебе, нахиляюся над тобою, ніби майже докурена сиґарета, яку тримають у зубах, висить над попільничкою, куди спадає попіл від обгортки і рештки тютюну, який, напевно, був дещо відсирілим і тому не хоче горіти. Анно, але ж коли ти прокинешся, то спальня твоя знову запахне кавою. І я врешті не чутиму тиші і твого сопіння у відповідь. Так, Анно, ти часто буваєш злою зранку, адже ти ненавидиш ранки. Так, ти ненавидиш їх, ти хочеш позбутися їх, ніби Будда, що хоче вигнати всіх з цього світу, щоб позбутися зла. Ти ненавидиш ранки і готова змінити їх будь-чим: зимою, спекою, чортом, холодним озером, жаским туманом, темними ночами, непробудним сном, вічними муками, самотністю, неадекватною пристрастю, сумом і різного роду печаллю. Тільки б ніколи не зустрічати ранки. Але попри все я хочу бачити тебе такою. Ніколи ймовірність померти від вроди не є такою високою, як зранку, коли ти прокидаєшся. І ти ніколи б не змогла уявити собі, як це – ловити три секунди життя, коли ти, скинувши із себе спальну сорочку, стоїш оголена і береш одяг до рук, щоб одягнутися. Ніжність твоя не знає меж. Денне світло проходить крізь твої груди, ніби посріблений ніж, що навіки залишається в тобі, змушуючи кров струменіти з місця, куди його встромили. Анно, ти ніколи не знатимеш, як можна проживати за три секунди ціле своє життя і як можна спромогтися поділити таке коротке життя на стадії. Так, я вже давно поділив це на кілька стадій:

стадія перша: ти несміливо, з легким чуттям сорому розводиш руками, дивлячись на себе в дзеркало;

стадія друга: ти маневруєш тілом і вільно вдихаєш свіже густе ранкове повітря, робиш перші рухи в сторону одягу;

стадія третя: ти таки береш одяг, на кілька мікросекунд зупиняєш на ньому погляд;

стадія четверта: різкими рухами, щоб не здатися відвертою через свою голизну, ти одягаєш на себе свою сорочку, а я пом’якшую своє уривчасте і тяжке дихання.

Яким швидким і цікавим може бути життя. Яким довгим і нудним воно буває.

І попри все, мені хочеться запитати тебе. Скільки ночей ми проведемо ось так разом, гадаючи, що ця вже остання. Скільки разів ми будемо говорити собі, що скоро помремо, залишаючись знову і знову живими.

На ранок ти й словом не обмовишся про щось, що я питаю тебе зараз. Ніколи ніхто й ні за яких обставин не скаже тобі, що я – сп’янілий і втомлений – говорив тобі цієї ночі. Присягаюся, ніхто ніколи не вчує жодного слова, сказаного мною в густий терен ночі, націленого до тебе. Мабуть, десь в іншому житті ти згадаєш те, що я шепочу тобі. Але навряд ти думатимеш, що це я говорив. Ти радше сприймеш це як щось, що осягнула сама. Всі ми, зрештою, чогось осягаємо самі. Всі ми живемо кілька життів. І те, що нібито осягаємо самостійно, насправді хтось надиктовував нам у минулому житті. Можливо, навіть тоді, коли ми спали. І тільки ті, кого ми називаємо ідіотами, живуть своє перше життя, тому змушені обпікатися об кропиву немудрості, адже ніхто ніколи нічого не говорив їм у минулому житті.

І все ж, Анно, як я люблю твій запах – ці рештки Едему, що колись твоя праматір Єва принесла із собою. Я, ніби звір, вдихаю твою ніжність і – що занадто божевільно – поглинаю все, що ти видихаєш. Я ладен задихнутися твоїм видихом, аніж кількадесят років жити і вдихати кисень, що не має до тебе жодного стосунку.

Що я зрештою залишу по собі? Кілька томів книжок, старі марки, фотографії й листівки, вицвілі газети, які нікому не продалися, друкарську машинку, пару добротних костюмів, які купив собі із грошей, які бабця Анеля висилала мені щороку на день народження, і кілька розмазаних німецьких райхсмарок у конверті, напис синім олівцем якого дає зрозуміти, що до цього вони належали якомусь Якову Лопушаку. Власне, це все, що взагалі може мати якусь речову цінність для мене. І тому, Анно, не знаю, чи я вартий твого кохання чи бодай права дивитися на тебе, коли ти спиш.

Ніч ішла в ногу з твоєю розмовою. Ані місяць, ані зірки ще не хотіли розходитися і водночас твій сон ніяк не міг перемогти тебе. Залишалося тільки сидіти поруч із Анною (адже спати тобі доведеться в іншій кімнаті) і говорити їй бозна-що бозна-коли. Коли говориш супроти ночі, ніщо не може заважати тобі верзти якусь дурню і бути придурком. Хай навіть це романтична дурня. А що, якщо Анні й справді сниться все це, що ти кажеш їй? Краще б, мабуть, вона цього не чула. Адже придумає собі щось, чого ти, Роберте, потім ніколи не зможеш їй пояснити. Хай краще вже спить у тиші…

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!