Франківський Студент-медик з Іраку Мохаммед аль-Джавхар: Українці повинні забути про комунізм
На питання «Звідки ти?» він зазвичай жартує: «Із Закарпаття». Знає більше українських народних пісень, ніж пересічний українець та вітається на стометрівці частіше, ніж корінний франківчанин. Громадянин Іраку і уродженець Багдаду навчається на останньому курсі Івано-Франківського Національного медичного університету.
Як він тут опинився, чим Івано-Франківськ кращий за Харків, які були перші і подальші враження про Україну та Франківськ та що, на його погляд, нам варто було б змінити, Антоніна Ряховська розпитувала в Мохаммеда аль-Джавхара, пише ufra
«Добро пожаловать в Украину»
– Мохаммеде, з якого року ти в Україні?
– З 2009-го.
– Чому ти вирішив їхати навчатися сюди?
– Я не знайшов інших варіантів. Тут було дешевше навчання і легко вступити на медицину. В інших країнах – дуже важко, а тут без іспитів.
– Як іноземці вибирають навчальний заклад?
– Абітурієнти, які хочуть поступати в інші країни, зустрічаються спочатку зі студентськими фірмами, котрі працюють в їхніх рідних країнах. Якщо ми самі пишемо листа в університет – нам не відповідають. Поступити можна тільки через фірми. Вони роблять запрошення, зустрічають нас в аеропорту, працюють з нашими документами в університеті. Але все за гроші. І ще вони займаються тим, що обдурюють студентів…
– Як? Чому?
– Приїжджий студент ще нічого не знає. Наприклад, рік тому запрошення коштувало 500 гривень. Коли я шість років тому приїхав, заплатив за нього 800 доларів, коли реальна ціна на нього була 150 гривень.
Була пригода з тим, як мене зустрічали. У мене був літак до Одеси. Там мене мав зустріти представник фірми, він мав інформацію про мене, фото. Але ні мене, ні інших іноземних студентів не пускали. Година, дві, чотири, п’ять годин проходять, а ми все чекаємо. Потім цей представник прийшов з міліцією та сказав: «Якщо ти не заплатиш 200 доларів, повертайся назад додому на наступному літаку». Це був хабар для міліції, який ми мали віддати в туалеті. Після цього за пару хвилин я мав печатку в паспорті, а офіцер сказав: «Добро пожаловать в Украину».
Далі був гуртожиток, котрий коштував 100 доларів, а ми заплатили 400. Тому що студенти спочатку не знають ні російської, ні української мови, і, може, лише 5% українців говорять англійською. Нам не було в кого запитати. В перший рік студенти завжди мають проблеми з тим, що їх обдурюють. Це всі розповідають, абсолютно всі люди, котрі приїхали в Україну навчатись.
Івано-Франківськ vs Харків
– Наскільки я знаю, перший рік ти навчався у Харкові. Чому потім вирішив переїхати до Івано-Франківська?
– Є дуже велика різниця у менталітеті між Західною та Східною Україною. В Харкові величезна корупція. Близько 95% викладачів люблять хабарі, тому навчання там дуже погане. Через деякий час студенти перестають вчитись взагалі, бо знають, що все одно модуль не здадуть без хабара. А тут, в Івано-Франківську, корупція значно менша. Тільки той студент, котрий взагалі не вчиться, нічого не знає, платитиме гроші. Хоча є й тут декілька викладачів, котрі пресують студентів: вчиться студент чи ні – має заплатити, але таких близько 25%.
Я хотів у Львів, але там так, як у Харкові, одна ціна хабарів – у доларах. Менталітет львівських викладачів ближчий до Європи, вони кожен день можуть поїхати в Польщу, тому гривня для них нічого не вартує. Київ як столиця дуже дорога і, звісно, там теж в гривнях нічого не виходить.
– Як ти дізнався про навчання у Івано-Франківську?
– Якось я приїхав сюди сам, не знаючи тут нікого. Знайшов університет, зустрівся зі студентами, вдягнувся в медичний халат та прийшов на пари разом з іншими іноземними студентами. Викладачі навіть не впізнали, що я не з цієї групи.
Я вибрав Івано-Франківськ, бо, по-перше, іноземних студентів тут мало. По-друге, проблем між людьми, особливо з молодими іноземцями, немає, як у Харкові.
– З якими проблемами ти там стикався?
– Расизм. На Сході України дуже велика кількість расистів. Якщо після дев’ятої години іноземець сам гуляє на вулиці, на нього можуть напасти з ножем. І це траплялося багато разів. Одного разу ми втрьох з друзями сиділи в кафе, навпроти нас була велика компанія. Вони вже ніби пішли, але коли ми вийшли на вулицю, вони на нас чекали. Близько семи юнаків почали чіплятись до нас просто через те, що ми іноземці: «Чого ви сюди приїхали? Чого ти витріщався на мою дівчину?» і так далі. Я зразу витягнув зі штанів свій пасок, взяв камінь і сказав: «Якщо хочете битись, я вас не боюсь». Але серед нас був один араб-американець. Коли вони дізнались про США, відразу почали пропонувати руську горілку. Ми сказали: «Ваша руська горілка – лайно». За нас заступились працівники кафе, тому що ми були постійними клієнтами.
– У Франківську такого немає?
– Я приїхав сюди в січні 2011 року, на другий семестр. І жодного разу за весь цей час не стикався з проблемами на вулиці. Навіть якщо я вийду на вулицю о другій ночі. Расизм тут буває хіба що на дискотеках, коли охоронець не пропускає тільки тому, що ти іноземець.
– Як стосунки у тебе складаються тут?
– В Західній Україні інший менталітет. Може, хтось і расист, але вони не як росіяни, котрі якщо люблять людину – то люблять її правильно, а якщо не люблять – то б’ють. А на Заході навіть якщо не люблять, посміхаються. Можуть зробити неприємності, але люди не агресивні, більш спокійні.
– Чим тобі подобається Франківськ?
– В медуніверситеті кожна кафедра – в іншій частині міста. В інших країнах університет та лікарня – це один комплекс. В Україні кожна кафедра – в іншій лікарні. Це дуже погано, бо студенти бігають з одної до іншої, а за запізнення на одну хвилину вже платять штраф. У великих містах потрібна десь година, щоб добратись від однієї лікарні до іншої. А тут я можу іноді пішки дістатись. Івано-Франківськ – мале місто, все тут близько, це великий плюс.
Мало машин та брудних викидів, тому проживання тут краще для здоров’я. Та й дешевше. Наприклад, я мешкаю в хорошій квартирі в центрі міста, а у Харкові за цю ж ціну – це одна радянська кімната далеко від центру.
– Чого не вистачає місту, на твій погляд?
– В Івано-Франківську розвивається будівництво, але розважальних закладів дуже мало. Будують тільки квартири, але забувають про школи, поліклініки, ремонт вулиць – дороги дуже погані в місті та за містом. Відпочити можна тільки на дискотеках, але ж не всім вони подобаються. Було б добре відкрити більше спортивних комплексів, щоб можна було пограти у волейбол, футбол тощо. Місту потрібно більше спортивних ігор: більярд, боулінг. Аквапарк тут дуже маленький, за годину-дві буде вже нудно. У Харкові, наприклад, не вистачає чотирьох годин, щоб все подивитись.
На Вовчинецьких горах можна розбити парк відпочинку. На Пасічній можна почистити озеро і також організувати рекреаційну зону.
Немає тут «Макдональдза», а це міжнародна фірма, в якій місцеві жителі могли би працювати. Також не вистачає нормальних магазинів одягу. Можна на ринку купити річ за 100 гривень, а в магазині ціни починаються від 800. При цьому не така велика різниця в якості, як у ціні. І там, і там – Туреччина, Китай.
Щодо кіно, то у зміни потрібні не тільки у Івано-Франківську, а й у всій Україні. Краще було б, якщо б фільми йшли мовою оригіналу з українськими субтитрами.
– Мені здається, це незручно, бо замість того, щоб дивитись фільм, ти читаєш переклад.
– Через деякий час люди звикнуть швидко читати, як лікар я це знаю. Можливо, в перший раз буде важко, але згодом вони за одну секунду читатимуть весь текст. Менталітет українців більш проросійський через Радянський Союз, а коли люди почнуть слухати іноземні мови, через п’ять-десять років їх менталітет змінюватиметься в бік Заходу. У нашій країні кажуть, що мова – це ключ, яким ти можеш відкривати інші культури, розвивати себе. Якщо немає якоїсь інформації твоєю мовою, можна знайти англійською.
– Хотів би жити у Івано-Франківську?
– Мені подобається тут, спокійно. Якщо б тільки можна було знайти хорошу роботу та зарплату…
«Іноземці мають навчатися разом з українськими студентами»
– Чи влаштовує тебе програма навчання в університеті?
– Ми вчимо багато предметів, які не потрібні для медицини: економіка, фінанси, історія, філософія… Достатньо однієї-двох пар лекцій, але ж ми здаємо модуль, витрачаємо час. В університеті мають бути тільки предмети по спеціальності, а історія України і решта – в школі чи самостійно вивчатись для саморозвитку.
– Як щодо навчального процесу?
– Є серйозні предмети, як-от терапія, хірургія, а викладачі несерйозні: залишають студентів в аудиторії, а самі йдуть до своїх пацієнтів. Студенти сидять годину, дві, три, нічого не роблячи. Це дуже погано: у студентів немає ні практики, ні теоретичних знань. А от на предметах, які менш важливі – гігієна, соціальна медицина зустрічаються такі викладачі, котрі можуть перетворити наше життя на пекло.
Серед іноземців люблять більше поляків, отримують від них подарунки, ставлять їм вищі оцінки. Викладачі вважають їх своїми «браттями», а польські студенти не хочуть вчитись і вважають українців своїми рабами…
– Що би ти хотів змінити в університеті в Івано-Франківську?
– Тут у нас багато годин навчання і мало інформації. Нам викладають молоді викладачі, які можуть говорити англійською, а в них інформація слабка. Є гарні викладачі, котрі добре говорять англійською, але вони не хочуть викладати. У викладачів немає інтересу: ми сидимо, а вони йдуть у своїх справах.
Для іноземців, які навчаються українською мовою, створюють окремі групи. І це неправильно. Краще, якщо б вони вчились разом з потоком українських студентів. По-перше, так студент краще і швидше вивчить українську мову. По-друге, викладачі, знаючи, що вони погано володіють мовою, дають мало інформації, несерйозно ставляться до них, тому вони дуже погано вчаться. По-третє, українські студенти платять хабарі тільки якщо дуже-дуже треба, а іноземці готові 100 – 200 гривень заплатити одразу. Тому українці вчаться краще, викладач повинен їх добре навчити. Якщо в цих групах будуть іноземці, вони теж повинні будуть добре вчитись.
– Чому ти вирішив стати хірургом?
– Кожна людина може визначити, до чого у неї талант. Я не планував бути хірургом, але мені подобається ця робота. У мене є терпіння. Потрібно бути дуже уважним, фізично сильним. Коли поступав, я хотів просто бути лікарем. Моя мама хвора на серце, і я хотів бути кардіологом, щоб вилікувати її. Коли побачив, як працюють лікарі-кардіохірурги, – зрозумів, що це моє. Як кажуть мої друзі, студент може визначити, ким він хоче бути, тільки на п’ятому курсі. Я вже багато разів був присутній, асистував на операції.
– Чи є можливість в Україні після закінчення університету стати справжнім практикуючим лікарем?
– Думаю, вона дуже мала. В Івано-Франківську немає кардіохірургічного центру. В Києві є інститут кардіохірургії ім. М. Амосова. Але й українські друзі, котрі вчаться в Києві на інтернатурі, говорять про корупцію. Лікарі не пускають навіть просто подивитись операцію. Така можливість є лише через знайомих, подарунки чи гроші. У Івано-Франківську з цим простіше, тут немає інтернатури, і мене пускають дивитись просто так. Далеко не всі мають інтерес до кардіохірургії, бо вона дуже складна і для навчання, і для роботи. Операція займає мінімум п’ять годин, а вчитись треба десять років.
«Зараз молодь стала більш відкритою…»
– Чи швидко тобі вдалось знайти друзів в Україні?
– В кожному місті – по-різному. Спочатку в мене тут були лише друзі-іноземці. Це тільки за останні два роки менталітет українців змінився, бо п’ять-шість років тому вони не були такі близькі до іноземців. Зараз молодь стала більш відкритою, але й досі не вся. Прогрес відбувся десь на 10-20%.
З друзями виходить по-різному. В клубі англійської мови в Івано-Франківську я почав знайомитись з українцями. Це перший шлях, а другий – друзі знайомих з університету, сусіди… Два роки тому я почав ходити співати народні пісні в «Сурму» при медичному університеті, а також в капелі бандуристів.
– Там співають іноземці? Як відреагували на це українці?
– З іноземців я там сам був. Всі були шоковані, але приємно, звичайно. Приємно стало і ректору та проректору. Одного разу я був на концерті у філармонії, привітався і вони впізнали мене, бо я іноземець, котрий відкрив українську культуру.
– Чому ти вирішив піти співати українські пісні?
– По-перше, я дуже люблю співати. По-друге, я така людина, що хочу знати всіх, мені цікаво вчитися розуміти українських людей. Щодо інших студентів, то вони мали багато неприємностей, фактів несправедливості від українців, тому це для них було бар’єром.
– Ти вже знайомий з українською культурою. Що тобі в ній подобається?
Перш за все, мені подобається одяг – вишиванка. В арабській, східній культурі ми також давно маємо одяг з вишивкою. Музика: цимбали, дуже люблю бандуру – це магія для мене, а також люблю музику Карпат (коломийки).
«Українці повинні забути про комунізм»
– Що ти відкрив для себе в Україні?
– Я став краще розбиратися в людях: хто хитрий, хто обдурює, хто чесний. Навчився домовлятися. Бути економним. Раніше я не задумувався про гроші, а тільки в Україні я дізнався, як шукати дешевшу ціну. Відкрив для себе гори: я не думав, що вони настільки красиві. Ще хочу відкрити для себе найглибше озеро, що на Волині, побувати в Криму, в Одесі подивитись на море.
– Чого тут тобі не вистачає? За чим ти сумуєш?
– Перш за все, за батьками та родичами, за гарною їжею. За своєю країною – вона, звичайно, прекрасна. Я скучив за птахами моєї країни: білими голубами та дикими лебедями на річці. Сумую за сонцем, теплою погодою, золотим піском, золотою водою, коли промені на неї потрапляють…
– Що тобі більше тут подобається, ніж вдома?
– Тут спокійно. Літо тут краще, ніж в моїй країні, бо у нас дома температура може бути до 55 градусів спеки.
– Що би ти змінив?
– Тут люди 70 років були під контролем Радянського Союзу, і росіяни не приймають нічого іншого, тому в українців теж став закритий менталітет. Тоді не дозволяли ні церкви, ні мечеті. Зараз, можливо, у Івано-Франківську можна було б побудувати маленьку мечеть у східному стилі. Це буде і прогрес для франківської архітектури, і служитиме для краси міста. Також – відкрити міжнародний культурний центр. Українці повинні забути про комунізм. Вони не люблять комуністів, але їх ефект досі ще є в головах, в психології.
– В чому це проявляється?
– Корупція, консерватизм, закритість до всього нового, до стосунків. Якщо ти поїдеш в європейську країну, її жителі покажуть тобі місто, свою країну, а якщо в арабську – то навіть запросять на обід і познайомлять з родиною та друзями. В Україні такого немає, хіба що в великих містах зустрічаються такі люди.
– Що би ти побажав Україні?
– По-перше, я би побажав українцям більше не пити горілку – це їх постійна хвороба. Звичайно, вони кажуть, що це культура, свята... Але не кожна традиція правильна. По-друге, я би побажав Україні зупинити війну, стати європейською заради економічних змін. Я бажаю вирішення питання корупції, щоб люди мали хорошу освіту, медичне лікування, зарплату.
