Гастролі, гімн і прапори. Чому совіти боялися Галицького молодого театру

У 1989 році Галицький молодий театр-студія своїми виставами «Розрита могила» та «Стрільці Січовії» наробив галасу на все Прикарпаття. Під час їхніх виступів піднімались синьо-жовті прапори, співали гімн. Часто акторів по кілька годин не пускали на сцену, закривали перед ними сільські клуби, вимикали електрику.

Але глядачі сходилися й чекали до опівночі, аби подивитися й почути те, чого так боялась радянська влада – правди, пише Репортер.

Відчуй у собі сили

За словами одної з акторок теат­ру, Олександри Мечевої, часи були непрості, але цікаві, насичені. Вона тоді викладала українсь­ку мову й літературу у франківсь­кій школі № 2. Каже, читала Шевченка учням, але на уроках не могла трактувати так, як відчувала, хоч старалась, попри тиск і певні рамки. Але все змінилося, коли пані Олександра вступила до науково-культурного товариства «Рух». Туди її привела учениця.

«Якось на зібрання рухівців прийшов Володимир Шлемко і розповів про виставу, яку хотів ставити за твором Шевченка «Розрита могила», – пригадує Мечева. – Мене це дуже зацікавило, бо я шукала однодумців, а тут така нагода. Тоді людей з 70 зголосилося до участі у виставі».

Так і виник Галицький молодий театр-студія, яку очолили Володимир Шлемко та його дружина Ольга. Двоє професійних акторів об’єднали навколо себе аматорів і патріотів.

Шлемко їх збирав і читав сценарій. Знову й знову, хоч усі вже знали його напам’ять.

«Зараз вже собі аналізую, він читав, аби до людей дійшло, аби вони зрозуміли, чи можуть вистояти, чи відчули той поклик крові, – міркує нині пані Олександра. – Почався відсів. Перед тим радикальним змістом дехто розгубився. Не відчув у собі сили, що може долучитися. На частину, звичайно, був тиск, бо серед нас було багато студентів».

Якийсь час був брак з акторами, тож Мечева навіть приводила своїх учнів. Каже, то була можливість поза школою донести дітям те, чого не можна було на уроках. Нарешті зібрався кістяк театру – з 40 людей. Почали готуватися до прем’єри, яку запланували на 14 травня 1989 року у Народному домі на Шевченка, 1.

Та спершу, аби її допустили, виставу мала переглянути художня рада. А туди входили представники обкому компартії, письменники, викладачі тощо.

Пані Олександра згадує, як вони з колегами кілька годин сиділи й чекали на висновок, бо члени худ­ради довго й гостро дискутували. Актори дуже переживали, що перед худрадою зіграли її вперше й востаннє. Але виставу дозволили.

Свою місію ми виконали

Та в день прем’єри Народний дім просто зачинили й вимкнули електрику.

«Зібралося море народу, бо пішов розголос, – розказує пані Олександра. – Була ідея піти у парк і грати там, але хтось із хлопців заліз і відкрив двері з іншого боку. Ми при свічках зайшли у гримерку. Поки готувалися, Петро Арсенич читав лекцію про Шевченкіаду. Потім таки прийшов електрик та увімкнув світло, бо побачили, що з цим зробити нічого не можна. Був аншлаг, оплески. Люди одне одному ледь на спини не сідали або просто слухали із фойє».

За словами Олександри Мечевої, серед глядачів були і з КДБ, але актори виходили й говорили своє. Розуміли, що кожне слово фіксується, але не стримувались.

Далі цю виставу грали й по франківських заводах, потім поїхали по селах. А 1 листопада 1989 року Володимир Шлемко поставив ще одну виставу – «Стрільці Січовії».

«На той час ми були таким собі агітаційним театром, – говорить пані Олександра. – Будили Шевченковим словом і нагадували, а комусь і відкривали, що були такі січові стрільці, які боролися за незалежність України, і нам треба боротися. Така була наша мета. І дуже вірилося в те, що робиш, що ми нарешті скажемо правду, і вона дійде до людей».

Пригадує, як в якомусь селі на Коломийщині одні люди на них кричали й сварилися, мовляв, чого приїхали, а інші раділи. А в Кобаках, що Косівщині, коли зі сцени заспівали гімн, то голова колгоспу налякався і наказав усім вийти. Хтось і вийшов, а інші вперто сиділи, опустивши очі.

«Всяке було. Не треба судити, бо люди боялися, – пояснює пані Олександра. – Хтось пережив такі страхи тих репресій, що стояли збоку, аби не накликати біди. Але були й такі, що йшли за нами. Після вистав люди ділилися спогадами зі свого життя, як йшла боротьба за Україну. Були дискусії, чи доб’ємося незалежності, чи може Україна бути? А ми вірили, що буде! Треба було з людьми працювати, і люди хотіли того слова, хотіли чути про свою істо­рію. Зали завжди були повні».

Усі вистави були безкоштовними, в кінці охочі кидали у скриньку гроші. За ці гроші вони їздили по інших селах, шили костюми. Театр діяв до 1992 року.

«Усі згадують той період як най­кращий, – усміхається Олександра Мечева. – Бо відчувати, що тебе почули, ти когось розбудив, і ці люди приєднуються – це було щось! Досі сумуємо за театром, але він був потрібен саме в той час. Свою місію ми виконали. Нині наш франківський драмтеатр – великі молодці, що їздять на схід з «Нацією» та «Дарусею». Десь на Луганщині їм після вистави сказали: якби ви приїздили швидше, може, в нас такого б не було».

І нині на часі

Велику частину театру-студії склали учасники клубу есперанто, яким керував Ярослав Захарія. До того клубу входила й Галина Литвин. За її словами, тоді всі есперантисти були підозрілі для радянської влади, бо на оголошеннях курсів з вивчення мови есперанто було речення: «Запрошуємо всіх, хто хоче спілкуватися зі всім світом».

«Якось Ярослав Захарія прийшов і сказав, що треба допомогти Володимиру й Олі Шлемкам поставити виставу «Розрита могила». Мовляв, ходімо, хто не боїться, – розказує пані Галина. – На той час сама назва твору лякала й насторожувала, але пішли майже всі. Так і я опинилась у складі теат­ральної трупи».

На той час, каже, вистава була незвичною. Володимир Шлемко здобував освіту в Харкові, де були живі традиції Леся Курбаса. Виставу об’єднували Шевченкові Думи – лірична, трагічна, мрійлива, яка бореться, та інші. Пані Галина грала одну з них.

«Дійство супроводжували десять однаково одягнених дівчат, – згадує Литвин. – Починалась вона молитвою – у Шевченка є переспіви псалмів. Шевченка грав Шлемко. Він стояв посередині, а ми на колінах з обох років навко­ло нього. Це було якось несподівано та вражаюче».

Пригадує, як приїхали під вечір у Кути. Це був кінець листопада. Директор клубу боявся театру й вирішив, що найкращий вихід – просто закрити клуб і не пустити. Але зійшлося багато народу. Люди чули, що приїхав театр, бо перед тим місцеві хлопці взяли в акторів прапор і їздили з ним по селу на мотоциклі.

«Вирішили грати надворі біля клубу. Там був якийсь майданчик з колонами, – розказує Галина Литвин. – Місцеві мотоциклісти світили на нього фарами, а ми почали готуватися до вистави. Вреш­ті клуб таки відчинили, коли побачили, що від закриття толку не буде».

Пані Галина каже, що в області точно, а то й в Україні, тоді вперше зі сцени лунав український гімн. А з трупою ще їздив хор «Червона калина».
«Спершу вистава «Розрита могила» закінчувалася тільки мелодією, а у «Стрільцях Січових» ми вже співали з усіма словами й на повний голос, – з гордістю говорить Галина Литвин. – Треба було бачити, коли на сцену виносили прапор і лунали слова гімну… Були люди, що втікали із залу, бо боялися. Інші плакали, вставали і співали разом з нами».

Актори часто мали по дві-три вистави на день, а додому вертались о третій ночі. Одного разу відіграли у двох селах, а потім мали їхати ще й у третє.

«Дивимося, а то вже така пізня година, – згадує пані Галина. – Телефонуємо туди, а нам кажуть: «Як не приїдете?! Люди не розходяться, сидять у залі». То виставу «Стрільці Січовії» почали під опівніч. Наприкінці її виконували стрілецьку пісню: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами». Хор співав, а дівчата у довгих вишиванках одна за одною виходили на сцену із запаленими свічками. Це було дуже зворушливо».

За словами Галини Литвин, у січні 1990 року, в річницю проголошення ЗУНР, живий ланцюг починався саме з Франківська, і то з учасників театральної студії. Володимир Шлемко тримався за ручку готелю «Дністер», колишньої резиденції уряду ЗУНР, а від нього йшов живий ланцюг аж до Львова та Києва. Також актори театру перебралися у стрілецькі однострої, з прапорами йшли уздовж ланцюга до села Майдан і співали стрілецьких пісень.

«Якби театр знову діяв, то «Розрита могила» і нині була б на часі, – вважає пані Галина. – Хтось сказав, що Україна стане щасливою, коли Шевченко перестане бути актуальним. Сьогодні та вистава звучала б дуже гостро».

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!