Головне зараз у Криму – зберігати спокій
одії в Криму розвиваються стрімко й непередбачувано, їх важко вкласти в якийсь логічний алгоритм. Кількість військових, які прибувають для «захисту росіян, щодня збільшується, вони блокують стратегічні об’єкти та захоплюють українські військові частини. У Києві відверто говорять про спробу Росії анексувати територію України, армію приведено у повну бойову готовність, оголошено мобілізацію.
Тим часом у Криму проросійські активісти зустрічають інтервентів із квітами, а референдум із розширення статусу та повноважень Криму самопроголошена влада республіки перенесла з 25 травня на 30 березня, заявивши, що це пов'язано з погіршенням ситуації в автономії. Про те, як зараз виглядає Крим ізсередини, чому кримчани спокійно або навіть радісно сприймають прихід російських військ, розповідає психоаналітик, блогер, дослідник соціально-психологічних особливостей ідентичності в Криму Ольга Духніч.
Крим – досить пасивний регіон, люди там із багатьох причин мало цікавляться політикою. По-перше, Крим відсторонений від загальноукраїнських комунікацій. По-друге, більшість населення автономії – російськомовні люди, які ментально навіть не відчували себе частиною України. Так, вони живуть в Україні, є її громадянами, але їм не притаманний той патріотизм, який є в жителів інших регіонів. Це пов’язано з тим, що для багатьох домінуючими є соціально-економічні проблеми, а не якісь патріотичні сенси, наявні зараз у суспільстві.
Я була свідком того, як розгорталася ситуація в Криму у зв’язку з Майданом. Там проводилася досить специфічна інформаційна політика: до людей доносили, що на Майдані стоять баламути, які підривають стабільність в Україні. Люди, що вийшли на Майдан, також сприймаються як такі, що не бажають добра Сходу і Півдню України і налаштовані проводити радикальну національну політику щодо цих регіонів. Майдан уважався несерйозним, і навіть те, що революція перемогла, не викликало ажіотажу серед кримчан.
Ажіотаж почався, коли банкомати перестали видавати гроші. Тоді стало зрозуміло, що є базовими потребами людей у Криму. Тобто головне для них – аби не порушувалося їхнє повсякденне життя. Зараз же, мені здається, те, що відбувається, не приносить якогось травматичного досвіду пасивній частині кримчан. Вони думають: так, військові приїхали нас захищати, може, буде більше порядку, але головне, що в мене в житті нічого не відбувається. Але насправді ця позиція більшості зараз, певно, з багатьох причин безпечна. Головне зараз для тих, хто живе в Криму, - зберігати спокій, тому що будь-яка провокація може призвести до загострення ситуації.
Є вірогідність, що частина російськомовної спільноти Криму сприйме окупацію як нормальне явище. Головне, щоб гроші були, і неважливо які – російські чи українські. Головне, щоб усе працювало, і неважливо, під яким началом. Новообраний прем’єр Криму Сергій Аксьонов говорить: «Ми боремося за автономію Криму, ми не відділяємося від України. Але по всьому Криму відбуваються провокації, тому вся влада має підкорятися мені». Оскільки офіційна риторика констатує, що все правильно і все спокійно, то більшість людей не помічає особливих змін. Ну, щось змінилося, ну, мабуть, так треба.
Насправді кримчани – це переважно люди, які ще не зробили кроку від радянської до якоїсь національної ідентичності. Вони мають регіональну ідентичність кримчанина, і її можна наповнювати чим завгодно. Під час подій на Майдані ЗМІ всіх переконували, що у разі перемоги революції всі враз муситимуть стати українцями. І перше, що побачили кримчани, - «ленінопад» і скасування мовного закону. При цьому важливий не сам закон, а символ і сигнал, який отримали люди. Бо ніхто не читав цей закон, однак сигнал був сприйнятий так: «Они забирают у нас русский язык». За багато років людей привчили, що головне – не те, є в них права чи ні, а «великий русский язык». Крім того, це радянський пережиток, коли людина переймається не тими подіями, які справді впливають на її життя, а ставить на перше місце якісь ідеологічні питання мови, моралі, культури, які насправді не є суттєвими.
Крим – багатонаціональний, але при цьому декларують свої політичні вимоги три етнічні групи: українці, росіяни і кримські татари. Причому позиція двох останніх груп полягає в прагненні автономії з певними правами для свого народу. Автономія Криму сьогодні не задовольняє ні одну, ні іншу групу. Де факто ця автономія парадоксальна, про неї говорять як про автономію «для всіх». Однак такого не може бути, оскільки ця форма державного устрою має захищати одну з груп. А у Криму при створенні автономії не був визначений суб’єкт, якого вона захищає. Зараз говорять про те, що автономія захищає кримчан. Однак хто такий кримчанин? Нас багато і ми різні. І це є проблемою, тому що фактично автономний статус республіці надавався для росіян. Так, про це ніхто не говорив, однак це було зрозуміло, оскільки на початку 90-х років треба було якось втримати Крим. А потім повернулися кримські татари, які зрозуміли, що їм нема місця у цій системі. Вони почали вимагати своєї автономії.
За часів незалежності України у кожній з етнічних груп підросло нове покоління, яке є носієм іншої етнічної ідентичності, ніж наявна в батьків. Навіть попри те, що майже нічого не відбувалося у діалозі України з Кримом, люди адаптувалися до того, що вони є громадянами України, що у довгостроковій перспективі будуть жити у Криму як у частині України. Тому досить багато молодих росіян знають українську мову і не вважають її вивчення проблемою. Вони розуміють, що якщо ти працюєш у державному секторі, то маєш знати державну мову, якщо ти бізнесмен, то багато твоїх контактів побудовано на спілкуванні з представниками україномовного регіону. При цьому вони намагалися знайти свою російську ідентичність, і це було складно, тому що не було сенсів, за які можна було би вчепитися і які б не вступали у протиріччя із громадянством України. Кожна ідентичність лімітує можливості людини бути кимось іншим, і у нас не було політики, яка б підтримувала різноманітність ідентичностей. ЗМІ у цьому відігравали свою роль: якщо ти громадянин України, ти маєш бути таким, якщо ти росіянин, ти маєш підтримувати інше, і не могло бути компромісів.
Ще один момент, пов’язаний з національною ідентичністю росіян Криму, полягає у тому, що вони насправді втомилися від чвар між проросійськими організаціями Криму. Кримський політикум показав себе не дуже добре – постійне розпадання на окремі партії, політичні інтриги, розподіл грошей, яких кримчани не бачили, хоча ці гроші виділялися на допомогу російській культурі, тощо. Все це підривало довіру до політиків, і у багатьох інтерв’ю можна було почути: ми, росіяни Криму, не хочемо проросійських організацій у владі, нам достатньо того, щоб була певна підтримка наших інтересів на державному рівні. Такою ситуація була донедавна. Партія «Русское единство» набрала 3% на виборах в органи місцевого самоврядування. І це справедлива цифра – саме стільки російськомовних людей були згодні підтримувати проросійськи орієнтовану політичну силу. На сьогодні ми бачимо, що, незважаючи на такі відсотки, прем’єр-міністром Криму став Сергій Аксьонов.
Є й проукраїнські росіяни, які прагнуть жити на території України, і яких не влаштовує те, що відбувається на півострові. Але є і такий пасивний пострадянський електорат, який каже: хай Крим буде де завгодно, головне – щоб ми всі були живі-здорові і все було.
Кримські татари - це носії типової етнічної ідентичності, яка досить прив’язана до території, на якій вони живуть. Для кримських татар повернення у Крим – це знакова подія, яка пов’язана з елементом збереження народу, його єдності, гордості. Це травмований народ, який був виселений з Криму у 1944 році, який досить складно жив, майже третина його померла в дорозі, у ході війн, через хвороби. І повернення в Крим – це великий символічний акт, який об’єднує усіх кримських татар, тому зрозуміло, що вони не поїдуть з рідної землі. Також ясно, що, на відміну від росіян, для яких Росія є носієм радянської картини світу (позитивної, бо в Криму тоді було добре), для кримських татар навпаки, Росія є наступником тієї жорстокої влади, яка депортувала представників їхнього етносу. Тому перебування у російському Криму встановить для них досить серйозну небезпеку. Я думаю, що якщо Російська Федерація буде ставити питання «протекторату» над автономією, то кримські татари будуть відчувати себе незахищеними.
Як відомо, у 44-му році кримських татар вивезли з Криму, багато людей загинуло на війні, вірмени, греки і болгари також були депортовані з Криму, і тоді на півострові майже нікого не залишилося. У нас навіть є міста, в яких популяція містян змінилася тричі за століття. Коли людей почало бракувати, на півострів почали звозити мешканців інших частин України, Білорусії, Росії, які і зробили melting pot – плавильний котел, яким є зараз Крим. І українці у цьому melting pot розселялися здебільшого у селах, тому що і вивозилися з сіл, оскільки містяни не хотіли їхати. Більшість українців залишаються там і живуть не в урбанізованих просторах, і це певним чином впливало на те, як вони зберігали свою етнічну ідентичність. Вони розмовляють українською або суржиком, але при цьому часто не вибудовують інститутів, які б підтримували їхню українськість. А якщо ці інститути є, вони пов’язані або з українською церквою, або з українською національною ідеєю.
Цікаво, що такі центри українства створюють люди, яким приблизно від сорока років, і для них українська ідентичність є не тільки державною, а у більшій мірі етнічною, певною закритою ідентичністю. Раніше такі люди відстоювали інтереси саме українців в Криму, хоча зараз, після Майдану, їхня громадянська позиція розширилася. Раніше ж головними вимогами цієї групи кримчан була кількість українських шкіл у Криму, можливість розмовляти українською, тощо. Іноді навіть виникали ситуації, коли людям було соромно розмовляти українською мовою, тобто вдома вони розмовляли українською, але в іншому середовищі спілкувалися російською. Крім того, українцям Криму був нав’язаний комплекс, що саме вони відповідальні за політику України щодо Криму загалом, мовляв, «это ваши украинцы нам сделали».
З 2004 року почалося певне відродження і формування громадянського концепту етнічної ідентичності, коли бути українцем означало бути громадянином України і входити у цю спільноту не тільки на основі спільних етнічних ознак – вишиванок, мови, культури, - а на основі спільних інтересів. Це стосується молоді, яка має досвід поїздок по світу, знає англійську мову і якій цікаво підтримувати проект «Україна», а не просто Крим як автономію невідомо під чиїм протекторатом. І ці люди зараз, як і кримські татари, досить сильно переймаються тим, що відбувається у Криму, і живуть в очікуванні небезпеки.
Я не думаю, що Росія якимось чином буде порушувати територіальну цілісність України. Вже багато людей називають те, що відбувається, тихою окупацією. Крим офіційно буде частиною України. Відбудеться референдум за те, щоб автономія отримала максимальний ступінь свободи від рішень, які приймаються у Києві. Складно прогнозувати, як поведуть себе кримські татари, тому що це європейський етнос, зацікавлений у тому, щоб вибудовувати нормальні стосунки з європейськими суб’єктами. І головний меседж, який лунає з тих кримськотатарських джерел, які у мене є, такий: ситуація, що склалася, має бути вирішена дипломатичним шляхом. Тому треба утримуватися від провокацій і розуміти, що будь-яка акція непокори з боку кримських татар буде початком нездорових процесів. Тому зараз кримські татари кажуть: ми – частина держави Україна, ми – народ держави Україна. І схиляються до того, аби Україна вирішувала цю ситуацію дипломатично.
Українці у цьому плані – такі самі, ці дві групи традиційно об’єднуються, влаштовують спільні мітинги тощо. Головний меседж Криму зараз – почуйте нас і зробіть щось дипломатичним шляхом, не розраховуйте на те, що ми будемо чинити насильницький спротив, тому що нас мало. І справді, з тією кількістю російських військових, які зараз перебувають у Криму, може виникнути ситуація, загрозлива для людського життя. А нічого ціннішого за людське життя немає.
