«Хорват»: Мій «Батя»

Легендарному командирові бойового підрозділу добровольчого українського корпусу «Правий сектор» другові «Баті» — Григорієві Семанишину цього тижня виповнилося б 43 роки...

Один із найактивніших учасників й організаторів Майдану в Києві. Був у числі тих рішучих «майданівців», які зупинили «мєнтовский бєспрєдєл», пише Галичина. З київського Майдану добровольцем пішов на війну. 42-річний начштабу окремої батальйонної тактичної групи імені капітана Воловика і командир  2-ї ОТГ ДУК «Правий сектор» «Семен» про те, як разом зі своїми побратимами воював, розповідав за життя коротко: «В Донецькому аеропорту перший раз на позиції були п’ять днів. Дуже жорстокі бої, але втрати в нас — мінімальні... Ми — 18 чоловік — приїхали підсилити 93-тю бригаду. Контужені були всі — танк по нас стріляв із 50 метрів упритул. Підбили танк. Потім підбили БМП. Ворог, за їхніми зведеннями, зазнав великих втрат — понад півтори сотні вбитими, але позиція наша згоріла. Відійшли на старий термінал — і так залишилися живі».

Це лише один з численних епізодів його фронтової історії. Видатний командир-розвідник, який проводив блискучі операції проти російської терористичної армії. Дбайливий командир, який вболівав за своїх бійців, як за рідних синів, — звідси й псевдо «Батя». 

Герой загинув 18 січня 2016 року в районі Донецького аеропорту. Заупокійну Літургію відслужив митрополит Івано-Франківський владика Володимир з численним священством  22 січня в архікатедральному соборі Святого Воскресіння. Поховано Григорія Семанишина в Меморіальному сквері в івано-Франківську...

Сьогодні про світлу постать друга «Баті» ділиться споминами його бойовий побратим начальник штабу ДУК «Правий сектор» друг «Хорват». 

— Коли згадуєте славної пам’яті друга «Батю» — Григорія Семанишина, що першим спадає на гадку? 

— Нині наше суспільство не розуміє до кінця чин героїв, які поклали своє життя на вівтар Вітчизни за її свободу і незалежність. Ще на похороні Григорія я вирішив, що не скоро буду говорити про «Семена». Але тепер бачу, що це може зробити ведмежу послугу його світлій пам’яті. Тому прошу тих, для кого Григорій Семанишин був близькою людиною і побратимом, залишити власні спомини про нього. Його яскраве життя буде завжди нагадувати всім ту мету, заради якої загинув «Батя», — вільна Україна. 

— Як ви познайомилися?

— На Майдані в Києві. Це був десь початок січня 2014-го. Якраз 21січня вже сформувалася група «Заграва». Григорій Семанишин потрапив туди й отримав псевдо «Семен». Спершу він був переконаним «свободівцем».

Коли згодом побачив там незрозумілі для нього політичні процеси, а «Семен» завжди був за радикальні зміни у суспільстві, він перейшов до нас. Пізніше виявилось, що ми разом брали участь у спільних акціях. Його вирізняла гіперактивність і в Києві, й в івано-Франківську. Майстер спорту, «рукопашник». Цільність характеру і ретельність у покладених на нього справах, вміння об’єднати довкола себе людей та говорити про складні речі просто — це далеко не всі його позитивні риси. Він підтягнув до «Заграви» кількох своїх хлопців, які розуміли військову науку. Словом, почалася добра співпраця. В ній була мобільна група швидкого реагування на будь-які силові атаки проти народу. Нею, власне, «Семен» жив і за неї відповідав. У «Правому секторі» кожна група виконувала певні обов’язки. Наприклад, у мене була важка піхота, яка працювала з великими щитами, щоб стримувати «силовиків». і вже за два місяці до початку розстрілів у лютому члени «Заграви» дуже добре оволоділи необхідними навичками у вуличних протистояннях. На відміну від «беркутів», які тренувались відповідно до графіку, ми проходили жорсткі тренування фактично по 24 години на добу. Відзначу, що через цю підготовку в «Заграві» пройшло близько 300 чоловік, з яких було відібрано 40 найкращих. Всі розуміли, що кожна втрачена хвилина виснажливого навчання може коштувати чийогось життя. Сили додавало ще й те, що за плечима стояв беззахисний народ. На Майдані «Семен» був взірцем чітких і послідовних дій. 18—19 лютого він — у групі «гренадерів», тому я був змушений переформатувати «Заграву» у зв’язку зі зростанням силового протистояння з боку влади. Зранку, коли почалися наступи «беркутні», ще перед тим, коли група «Правого сектору» вийшла на Грушевського, «Самооборона», й особливо хлопці зі «Свободи», рушила урядовим кварталом і там сталися перші сутички. А група «Правого сектору» вийшла на Грушевського, де було відносно спокійно. і от коли «Беркут» пішов у наступ на мітингувальників, я зрозумів, що нам буде важко вистоятиѕ

— Які обов’язки тоді було покладено на вас із Семеном? Згадайте, коли було найважче.

— Якщо офіційно, то в «Правому секторі» я тоді виконував обов’язки  заступника командира «Заграви», а «Семен» — командира першого відділення. Він завжди перебував на найважчих ділянках. Згадую, як на Європейській площі на мирних мітингувальників пішов у наступ «Беркут», то перед цим міліцейським спецзагоном виросла стіна «Заграви». Перед нами було чітке завдання: ми стояли на лінії прямого ураження і стримували «беркутів», прикриваючи народ і даючи можливість мітингувальникам відійти двома виходами, а фактично — двома маленькими шпаринками. Наші хлопці падали і піднімалися, падали і знову піднімалися, гідно стримуючи штурм переважаючої маси «беркутні»ѕ Далі почали летіти гумові кулі. Сили були нерівні й наші хлопці змушені були відступати «черепахою». Коли ж ми зупинилися перед сходами метрів за тридцять, бо там утворився великий натовп між барикадами обабіч будинку «Профспілок» і «Сбєрбанка», я побачив, як побратими почали падати і вже не піднімались. Стало зрозуміло, що по нас стріляють з бойової зброї: один отримав важке поранення в голову, другий — в стегноѕ До ранку із 40 чоловік «Заграви» у строю залишилося 20. А були такі моменти, коли ворог підходив на відстань до п’яти метрів, чи коли ми стояли «коробкою», а «беркутня» заходила ззаду. Хоч відкрито на «коробку» з наших, яка наче вросла в бруківку, вони боялися йти. Дійшло до того, що я змушений був зайти спереду і ногами бити по щитах хлопців, бо вони не хотіли відходити. і коли ми закрили собою прохід, то саме «Семен» відповідав за прикриття і найбільше доклався до того, що хлопці залишилися живі. Народні умільці тоді з підручних засобів наробили «бімби», якими «Семен» прикривав відхід побратимів. Важко було дивитись, як відправляли в лікарню поранених, яких потім нам довелося ще розшукувати. Після розстрілів ми з «Семеном» їздили по лікарнях і збирали своїх. Але, слава Богу, з усіх наших хлопців ні один не загинув! 

— Коли після розстрілів Небесної Сотні настало фактично кількаденне безвладдя у столиці й «силовики» поховалися, народні загони «Самооборони», й зокрема «Правий сектор», забезпечили правопорядок на вулицях Києва...

— «Самообороні» і «Правому сектору» доводилося в буквальному розумінні виводити «мєнтів» на патрулювання вулиць. На «Семена» тоді було покладено завдання із формування силового блоку, частини якого мали бути у кожному районі Києва, щоб підтримувати порядок. і з ним він впорався блискуче! Але я не сказав би, що в цьому була велика наша заслуга. Тут потрібно віддати належне українському народові, який виявив тоді найвищу ступінь самоорганізації. А наше завдання полягало в тому, щоб швидко гасити будь-які прояви «бєспрєдєла», бандитизму й рейдерства, допомагати активістам Майдану повертатись на свої робочі місця, яких влада Януковича вигнала з роботи. Словом, у налагодженні мирного трибу життя «Правий сектор» залишався діяльним фактором і втішався повагою. Доходило до абсурду — нами лякали дрібних хуліганів: «не хами і пиво тут не пий, бо приїдуть хлопці з «Правого сектору»!.. Нас настільки добре тоді сприймали, що я мав всю оперативну інформацію.

— Як розпочалося формування ДУК «Правий сектор»? 

— На початку червня 2014 року «Семен» мав коротку й приємну для всіх нас сімейну відпустку. З цієї нагоди ми на хвилю прилетіли бусом з Києва до нього в Горохолино. Зазначу, що ще з перших днів війни «Семен» у буквальному розумінні рвався на фронт. Але й на «гражданці» тоді було роботи вище горла — ми валилися з ніг і спали на столах. А вже всередині місяця поїхали на схід. 

Назву «Добровольчий український корпус» новостворюваного формування ухвалила нарада командирів, де були новопризначений комбат і головний командир ВО «Тризуб» друг «Летун» — Андрій Стемпіцький. Нагадаю всім, що корпус діє згідно зі статтею 65 Конституції України: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». 
Отож, відповідно до наказу командування, я приступив до формування 5-го окремого батальйону ДУК «Правого сектору». Коли ми приїхали в табір «Дружба», «Семенові» було доручено формування «оружейки», так як він був зі зброєю на «ти». До речі, «оружейка» 

5-го «бату» починалася дуже просто. Семен мене кличе: «Хорват», на хвилинку!». Бере дошку, вирізає в ній дві ямки, прибиває її на стіну, вішає на неї свій кулемет і мій автомат, відступає і з задоволеним обличчям перепитує: «Ну, як «оружейка», друже командире?». Спершу батальйон мав назву «Правий сектор». А в липні, перед боями за Карлівку, ми побачили формат наших бойових підрозділів і тоді чітко окреслили, що це буде добровольчий український корпус «Правий сектор». Тобто як добровільне формування громадян України й українців з-за кордону та громадян інших держав, які виявили бажання взяти участь у збройній боротьбі українського народу проти зовнішнього та внутрішнього ворогів. Щодо самого формату ДУК, то ми виходили із сучасного ведення війни, враховуючи досвід як наших попередників — вояків УПА, так і подібних до них формувань у світі. Адже в когось батальйон може налічувати 200, в когось — 500 осіб, але найважливішою є його реальна функціональність.

— Розкажіть про перші бої в Карлівці.

— Спершу нам потрібно було доказати, що ми зможемо добре воювати, бо начштабу і головнокомандувач ЗСУ Віктор Муженко апріорі відкидав навіть саму ідею самоорганізації народу до рівня боєздатного збройного формування. Довелося переконати його в протилежному. Окремо зазначу, що перший бій ДУК «Правий сектор» за Карлівку провів не 6 липня. «Перша Карлівка» відбулася на Пасху 20 квітня 2014 року. Саме тоді вперше збройний підрозділ «Правого сектору» на чолі з польовим командиром «Татарином» вступив у повномасштабний бій з російським агресором і витягнув з оточення батальйон «Дніпро-2» із Семеном Семенченком. Це дуже важливо, бо навіть сьогодні мало хто про це знає. 

Щодо бою за Карлівку 6 липня. Перед нами збройні відділи 93-ї і 95-ї бригад пробували кілька разів провести розвідку боєм, але зазнали великих втрат. Карлівка представляла собою тоді потужний ворожий укріплений район з «артою» і танком. Перед 5-м окремим батальйоном ДУК «ПС» поставили таке завдання: підійти якомога ближче до цього району, спровокувати ворожі збройні точки й викликати вогонь на себе для їх виявлення і координувати вогонь нашої «арти» з 93-ї бригади. А далі — за ситуацією. Як на мене, це виглядало не зовсім реально, але ми рушили. Безпосередньо боєм командував начштабу корпусу, я відповідав за авангард, перед нами йшла розвідгрупа «Донбасу», а з’єднувальною ланкою між нами й розвідгрупою був Григорій Семанишин. Тоді вже — «Батя». 

Із 5-го окремого «бату» на задані позиції заходила десь орієнтовно сотня бійців, окрім групи «Татарина» із 30-ти осіб. Розвідка — з обох боків, а основна сила двома рядами йшла «гусячком» десять кілометрів. Підійшли під укріпрайон і залягли. Переді мною поставили завдання взяти дві групи й підійти якнайближче до цілі. Одна група складалася переважно з прикарпатців, друга — «Сонечко» — із закарпатців. На чолі груп їхні командири: «Батя» — Григорій Семанишин і друг «Рог» — Олександр Сачко (тепер Генпрокуратура вважає, що Олександр скоював терористичні злочини. — Ред.). Ми зайшли в укріпрайон, обстріляли ворожі позиції, викликали на себе вогонь нашої «арти» й залягли. Шквал вогню. Наш коректувальник вогню «Швед» пішов вліво, а боєць «Барс» з пістолетами «ПМ» і Стєчкіна викликав на себе вогонь противника, щоб об’єднана група один по одному відійшла. Мені передали, що наша артилерія готова. і за хвилю «арта» кладе міни прямо перед нами так, що нас накриває осколками. Отримую дані, що ворог втратив 20-х живою силою і дві «коробки» (БМП). При виході з Карлівки ворог почав нас замикати в кільце й щільно обстрілювати: працювали снайпери і кулеметники. Наші бойові втрати — тільки один поранений — перший «трьохсотий» — тепер командир 4-ї резервної сотні ДУК «ПС» Прикарпаття Віктор Тихенький. До речі, під мінометним обстрілом його вивозив на своєму бусі «Течику» друг «Дєд» — Василь Байда. А прикривав тоді відхід групи своїм кулеметом з оптикою «Батя»-Семанишин. Окрім цієї успішної операції, разом з ним ми були на «другій Карлівці» — в іловайську, де також успішно відпрацювалиѕ

— Коли «Семен» став «Батєю»?

— То в 5-му «баті» так його охрестили. Дуже часто перед виїздом він запитував мене вночі: «Коли виїжджаємо?». Відповідаю, наприклад: «Завтра о шостій». То він прокидався о 5-й. А далі пам’ятаю, як сьогодні, про такий перший випадок. Ранок, перед шостою, «Семен» усіх будить: «Вставайте, я приготував сніданок!». Думаємо: знову тушонка з вареною ковбасоюѕ Заходимо на кухню, а там «Семен» у фартушку на голий торс, як у рекламі, зустрічає усіх з усмішкою, а на столі парують перша і друга страви із салатиком. На що ми всі йому майже хором: «Та ти прямо, як батя!»ѕ Навіть коли виїзд був о 5-й чи швидше, «Батя» вставав на годину раніше. До речі, між нами не було «вікових» проблем, хоч мені тоді було 21, а «Баті» — під 40. Стосунки «командир—боєць» рівні, але він був мені як тато, це я казав своєму татові, що в мене ще є духовний батько — мій «Батя»-Семанишин. 

— Яку роль відіграв він в обороні Донецького аеропорту? Що вирізняло «Батю» серед інших командирів ДУК?

— Він був неформальним командиром батальйону і до нього, як до батька, тягнулися всі бійці зі своїми клопотами і проблемами: від техніки і зброї до приготування боррачу. Для всіх він залишався моральним авторитетом, до якого всі прислухалися. Разом з тим у стосунках був рівним з усіма без панібратства, від свого командира до рядового бійця. «Батю» вирізняло серед усіх вміння чітко спланувати й вести будь-яку покладену на нього роботу. Він завжди залишався серед бойових підрозділів ДУК цементуючим фактором об’єднання. На кінець серпня і початок вересня 2014 року «Батя» вже в ранзі командира окремих військових одиниць ДУК все частіше робить бойові виїзди туди, де найважче. Так сталося й з бойовою групою «Барса», яка першою зайшла в район Донецького аеропорту (ДАП), і де проявили військову доблесть наші прикарпатці: «Матвій», а згодом — «Святий». А «Батя» був душею групи, яка першою протоптала стежку в ДАП і де йшли такі важкі бої, що хлопці звідти дзвонили мені в лікарню і прощалися зі мною. Згодом мені розповідали, що лише завдяки особистому прикладу «Баті»-Семанишина і його постійній підтримці й силі духу вони не тільки виявили безприкладний героїзм українських добровольців у виснажливих боях проти елітних підрозділів збройних сил Росії, але й усі залишилися живими. Це взагалі унікальне явище у війнах III тисячоліття, якщо порахувати, скільки боєприпасів було по них випущено, кількість ворога та його рівень спецпідготовки й бойового оснащення. Навіть наші «зесеушники» не вірили, що можна втримати ДАП. Це була ще й перша велика моральна перемога наших українських вояків-добровольців. А вже після цієї групи «дуківці» ходили до ДАП, як до себе додому. Особисто я як командир 5-го окремого батальйону вдячний «Баті» за всі його зусилля, які він доклав до розбудови «бату», і саме на початках під час його формування. 

— Ким став Григорій Семанишин для ДУК «ПС»?

— Друг «Семен»-«Батя» — Григорій Семанишин став уособленням духу «Правого сектору» на Майдані, а згодом — і всього добровольчого українського корпусу. і цим духом наділяв усіх, хто хотів добре послужити своєму народові. Він завжди говорив: «Я припиню воювати тільки тоді, коли останній москаль зі зброєю піде з України геть, а тут будемо мати національну державу». Навіть коли наші військові покинули Донецький аеропорт, він знайшов можливості продовжувати боротьбу і проводив успішні операції як сам, так і спільно зі ЗСУ й СБУ, при тому, що на той час для них він був чи не найбільшим головним болем. Були випадки, коли «Батя» міг обвішатись «мухами», взяти автомат і вибухові пристрої й пропасти на декілька днів, а потім ЗМі передавали про знищені об’єкти ворога. Його слово мало вагу як в ЗСУ, так і серед «мєнтів». Побратими жартували тоді, що сусіднє село поблизу Новогродівки на Донеччині перейменують на «Семенівку» на його честь. Безкомпромісний у боротьбі за правду, людина-лідер і чоловік-воїн сказав одного разу такі важливі слова: «Патріотизм на нашій землі живе століттями, він — у нашій крові. Цей дух, патріотизм вибити з України неможливо, він щоразу відроджується». Про його геройський чин служіння Батьківщині пам’ятатиме ще не одне покоління патріотів-українців. Я вірю, що побратими збережуть світлу пам’ять про нього та гідно продовжать його справу.