Калушанин Стас Стовбан воює на протезі та очолює групу спецпризначення НГУ
Станіслав Стовбан на позивний «Вальс» — легендарний десантник із Калуша, який став символом незламності ще у 2015 році. Тоді, під час останньої ротації в Донецькому аеропорту, його завалило бетонними плитами терміналу. Окупанти вивезли пораненого бійця до Донецька, де йому ампутували одну ногу, а другу дивом врятували. Попри полон та важку інвалідність, Стас не просто повернувся в армію, а пройшов шлях до командира групи спецпризначення НГУ «Омега».
Він відверто поділився з Цензор.нет досвідом життя на протезі, боями за Ірпінь та тим, чому артилерія програє дронам.
Навіть після втрати кінцівки Станіслав демонструє дивовижну впертість. За перший рік служби він встиг змінити кілька протезів, бо використовував їх інтенсивно. Про один із таких випадків, що став легендою в підрозділі, військовий розповів журналістам:
«За перший рік без ноги я уграв три протези. Перший поламав, коли стрибнув з БТРа, ще один мені відстрелили — другий раз відстрелили вже відсутню ногу! Це сталося під Горлівкою у 2016 році. З цим ще пов’язана комічна ситуація з Євгеном Мойсюком, який тоді був командиром нашої бригади. Він приїхав до нас на позицію, а мене немає. Кажуть: "Стовбану ногу відстрелили". Мойсюк зітхнув: "Шкода пацана…". А через два тижні знову приїжджає — я вже на позиції. Він не міг зрозуміти, що відбувається: "Ви що, з мене дурня робите?! Як це ногу відстрелили, а він за два дні знову тут чергує?". Командир же не знав, що нога залізна. Насправді при нинішньому рівні протезування я не бачу жодних перешкод для несення служби».
Повномасштабне вторгнення Стас зустрів як інструктор, але швидко сформував групу з курсантів та вирушив на Київщину. Оборона Ірпеня стала для нього моментом усвідомлення, що ворога, попри його чисельність, можна і треба нищити:
«Перші три доби мене пацани ненавиділи, бо я заставляв їх рити землю як кротів. Але коли сталися перші прильоти, всі дякували. Ми відбили кілька накатів техніки. Тоді був такий настрій — всі в єдиному пориві працювали. Перші мандражі пройшли, коли зрозумів: москалів можна бити. Заходять їхні найелітніші частини — і вигрібають, відповзають. Тоді була віра, що ми вивеземо. Але страшно буває і зараз. Мій останній жах — це ротація у Запоріжжі, коли накрили машину з моїми хлопцями. Ти розумієш, що вони "трьохсоті", але не знаєш точно де. В такі моменти рятує тільки чіткий алгоритм дій».
Зараз Станіслав керує підрозділом в «Омезі», де акцент роблять не на кількості снарядів, а на інтелекті та технологічній перевазі. Він впевнений, що час важкої артилерії в її класичному вигляді минає, поступаючись місцем гнучким дроновим рішенням:
«Усі підрозділи "Омеги" — це про воювати з розумом. Моя справа була артилерійська, ми працювали зі 105-міліметровою гаубицею Melara Mod 56. Вона модульна, розбірна, її можна на пікапі возити. За два роки існування нашої групи ми не втратили жодної гармати і жоден наш боєць не загинув. Але зараз я вважаю, що артилерія — це вже трохи архаїзм. Потенціал дронів безмежний. Я хочу бути там, де майбутнє. Зараз хлопці щасливі, що тягають менше металу, бо гармата — це півтори тонни, які треба постійно розбирати, заносити в посадку... Жоден хребет не витримає, у нас вже 23-річні пацани з протрузіями».
Десять років безперервної війни залишили свій відбиток: Стас не приховує втоми та гіркоти від втрат, але чітко розуміє, що іншого шляху для України просто не існує:
«Я страшенно втомився, мабуть, трошки вигорів. Половину телефонної книжки можна видаляти — стільки класних людей я втратив. Я не знаю, що буду трактувати як перемогу, бо ціна занадто велика. Це конфлікт екзистенційний: або нас не буде, або не буде росії в її нинішньому вигляді. Ми маємо справу з ворогом, який намагається підкорити нас триста років. Тому зараз або ми всі консолідуємося і штовхаємо цього гіганта назад за парєбрик, або банально не виживемо. А що буде, коли ми не вистоїмо? Це буде Ірпінь і Буча в масштабах всієї країни».
Детальніше за посиланням.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
