Капелан Орест ПУТЬКО: У історії поневоленого народу немає програних битв
«Не убий» – заповідь Божа і вона не втрачає сили навіть у час війни. Як примирити християнську мораль із необхідністю відбирати життя інших? Як не пустити ненависть глибоко у своє єство? Зрештою, як сприймати поразки і перемоги у битвах цієї дивної війни?
Про це у розмові «Zбруч» із капеланом УГКЦ з Івано-Франківська отцем Орестом Путьком, який нещодавно повернувся з Луганщини, де несе службу душпастирства у тамтешньому військовому шпиталі.
– Наскільки різняться обов’язки душпастирства у військовий час?
– Обов’язок – це поняття дуже широке. Для священика це означає перебувати з потребуючими людьми і в час радостей, і в час трудностей. Це покликання, яке єднає людину з Богом. Коли у нас в Україні виникла ця болісна ситуація, я собі поставив запитання: чи має право священик долучатися до політичних подій? Відповідь постала миттєво: це не право, а обов’язок. Політика – це невід’ємна складова частина життя людини. Просто слід визначитися, як бути в цій політиці. Якщо вже існує ситуація з небезпекою для життя, потреби порятунку людей для вічності, треба їхати туди, де ближні знаходяться в особливо критичних обставинах. Саме там вони потребують моральної, психологічної, молитовної, релігійної допомоги. З тим я і поїхав, власне кажучи, в гарячу зону.
– Як Ви оцінюєте духовні потуги усіх задіяних у визвольній боротьбі сил?
– Як і все наше суспільство, воно перебуває у роздвоєному стані. Духовність, яка до цього часу була досить запущеною сферою життя, не так швидко сформується. Ми, галичани, досить часто грішимо, ставлячи себе у привілейоване становище. Мовляв, ми свідомі, зрілі, організовані, а ті східняки нічого не тямлять, вони несвідомі. На це я би відповів: ми, західняки, не пережили 1929, 1932, 1938 роки, ми не пережили колективізації. Якщо би у нас на Західній Україні ще одне покоління пережило той пресинг антидуховності, антитеїзму, чи були би ми далеко від того рівня?
Там я зустрічався з різними представниками: і греко-католиками, і православними, і невіруючими. Є таке українське прислів’я: як тривога, то до Бога; по тривозі, то по Бозі. Тривога – це в духовному аспекті є закономірна річ для урозумлення, усвідомлення своєї присутності перед Богом. Так серед представників медичного персоналу того госпіталю де я був є в основному представники Вінничини, які здебільшого православні, але я не відчував якоїсь недовіри чи відчуження. Доводилось мені відправляти у вічність загиблих. Я саме знаходився на одному з блокпостів неподалік місця бою і довелось терміново прибути з такою нелегкою місією поблагословити і відпустити душі їхні до Господа. Моя традиційна священича діяльність – лікарняне капеланство. У ньому дуже важливою є емпатія, тобто здатність співпереживати з іншою людиною, але не приймати в себе її болі, не страждати самому, зберігати самовладання з тим, щоб за кілька хвилин уже перейматися проблемами іншого страждаючого. Така моя природа з дитинства, таким я сотворений Господом та приєднаний до капеланського служіння. Ще на зорі української незалежності я собі сказав: хто може, той мусить. Я можу знаходитись у тих подіях, і я в них перебуваю. У нинішніх особливо напружених умовах я вкотре думаю про те, що я невиправний оптиміст. Мій оптимізм будується на тому, що як би драматично не складалися обставини, я бачитиму в них промисел Господній.
Якщо зазирнути в історію, то постає чимало питань. Одне з них: чи осягнули свого часу очікуваного результату учасники національно-визвольних змагань XVI -XVII століття? На жаль, відповідь негативна, адже після великого піднесення настала Велика Руїна. Але зусилля їхні нікуди не поділися. Вони перейшли в майбутнє, у XX століття, коли з’явилася Українська Галицька Армія, УНР, ЗУНР, УСС, УПА. Вони, здавалося би, знову пішли у небуття, залишивши по собі: «Засумуй, трембіто, та й по всьому світу, що зів’яло галичанам 40 тисяч цвіту». Ті всі події насправді не пропали: якби не було козаччини, не було би січового стрілецтва, якби не було УСС, чи була би Українська повстанська армія? Якби не було би спадкоємництва УПА, то чи стався би підйом у кінці 80-х минулого століття, чи були би сьогодні події Революції Гідності? Кожного разу при таких розмовах мимоволі спадає на думку: ми не бидло, ми не козли, ми України дочки й сини! Все, що відбувається нині, воно нас будує, незважаючи до якого видимого результату це може призвести. Наше завдання – боротися, а коли ми дістанемося результату, не нам судити.
– Наше покоління не знало війни, чимало молодих людей в АТО до цього часу воювали тільки в комп’ютерних війнах, тож дехто не в змозі нести тягар війни самотужки. Як Ви розпізнавали таких людей та чи вдавалось їх підняти на дусі?
– Медики називають це «посттравматичний стресовий розлад», якого людина зазнала через бачення смерті поряд з собою, через небезпеку власної загибелі, через безпорадність. При цьому вона втрачає психологічну координацію в своїх подальших діях. Це не підлягає осуду. Природно, що не кожен може йти самовіддано, беззастережно, адже це залежить від виховання та психотипу людини.
Найяскравіший образ українського воїна сьогодення – це добровольці, ударна бойова непереможна сила. Вони мають чітку мотивацію та переконання.
Інша справа мобілізовані на загальних умовах, які ще й потрапили у зону впливу дезорганізованого керівництва. Останнє, своєю чергою, не може швидко перебудуватися, бо теж не знало справжньої війни на відміну від ворогів, що готувалися роками.
У нас діє ще одне явище: є категорія людей, які все знають. Мовляв, якби я був на місці Міністра оборони, я би зробив ідеальний порядок.
Ще там на сході я відчув чи не вперше величезне задоволення від російської мови. Подекуди це був суржик, місцева говірка, але дух там вчувається український, усі їхні турботи про Україну, її долю, незалежність. Переконаний, що їхні діти-внуки уже знатимуть і мову, аби ідентифікувати себе з українством у всьому. Чи могли ми ще рік тому уявити, що мешканці Херсонської, Миколаївської, Донецької областей будуть скандувати «Слава Украине!» – «Героям слава!».
Ми переживаємо своєрідну вакцинацію, яка допомагає багатьом чи не вперше відчути себе українцями, які не хочуть більше бути знехтуваними, потоптаними, а готові стати на захист свого.
– Для капелана і для лікаря, якщо вони бачать свій обов`язок як місію, немає бути поділу на свій - чужий. Чи легко долати цей бар`єр?
– Доводиться працювати над собою духовно, хоча коли бачиш мертвого терориста, який має усі шанси бути похованим насипом у канаві, то серце здригається у молитві, проханні до Бога: «Прости їм, Боже, бо не відають, що роблять».
Вразило, як у одного із загиблих бойовиків років – молодого хлопця – на тілі було татуювання у вигляді пащі звіра, що проривається через шкіру. Це мов знак, який символізував саму людину зі звіриним менталітетом. Я не схильний називати тих людей сепаратистами, бо сепаратизм має щось конструктивне, а це психологія найманства, яка базується на примітивному виконанні завдань без ідеологій і міркувань. Це час для того, що випустити того звіра, який сидить у душі цих навчених убивати людей. Це є люди деградовані та обмануті, значна частина з них асоціальні елементи, яких таким чином хочуть позбутися в Росії, випустивши тільки у одну сторону. Це відпрацьований матеріал, гарматне м`ясо для російського агресора. Та й сама методика ведення бойових дій не вписується в жодні історичні правила та канони. Вона і в цьому ведеться вкрай аморально з російської сторони. Дуже важко щось прогнозувати, але я знову наголошу: я невиправний оптиміст.
–
-
Отче, на основі Ваших спостережень, чи є підстави думати, що Міноборони занижує статистику загиблих та поранених? В суспільстві шириться недовіра...
– Я мав нагоду спостерігати за доставкою поранених і загиблих у військовому шпиталі. Як правило, різниця між полеглими та пораненими різниться у 3-4 рази, що і я мав змогу приблизно підрахувати. Поряд з нами був вертолітний майданчик, з якого стартувало і до якого прибувало щодня по кілька гвинтокрилів. Це не були ешелони людей. З моїх власних спостережень різниця з офіційними даними якщо і є, то вона незначна.
Що ж до разючого розриву у кількості загиблих з ворожої сторони, то там дуже часто воюють люди під впливом наркотичних речовин, що впливає на реакцію та здатність до самозбереження. Українці захищають свою землю, а мотивації цих найманців, яких ніхто не чекає по той бік кордону, практично жодної. «Доза» притуплює їм страх.
Наші бійці розповідають, як часто на них дивиться незворушний ворог, який ніяк не реагує, що в нього ціляться зі зброї і стріляють. Страшно, якщо потім тих мертвих навіть не везуть до родин, закопуючи в одну яму, яку і могилою важко назвати.
Україна знаходиться на перетині двох цивілізацій: європейської і ординської, і остання зараз увірвалася на наші терени. Дух одвічної стихії поставив нас на грані двох світів творити нове життя, – гласить Декалог українських націоналістів. І це вже справджується.
– Війна змінює світогляд і не лише тих, хто бере у ній безпосередню участь зі зброєю в руках. Перейняті нею і дорослі і діти. Як би Ви радили власне дітям пояснювати нинішні реалії? Як сумістити християнську мораль з необхідністю фізично знищувати ворога?
– Я тривалий час працював у військово-спортивному ліцеї і доводилось пояснювати вихованцям, які стоять на дорозі до військової служби. Захищати Батьківщину – це є священний обов`язок, але в жодному разі не можна допускати глибоко в душу ненависть.
Заповідь «Не вбий!» не втрачає і на війні своєї актуальності, однак коли йдеться про захист свого життя і життя своїх ближніх, то він має пріоритет. Не дай Боже стати перед цим вибором, але гріх на себе бере той, хто бере зброю до рук першим, йдучи з агресією. Той, хто захищається, не несе цього гріха.
Однак тут вступає в дію ще одне правило – не можна чинити насильство проти беззбройного незалежно, що він ще донедавна на тебе нападав. У мене завжди викликає спротив популярний український вигук «Смерть ворогам!». Не слід цього просити, бо не ми даємо життя. Мені дано право і обов`язок захищати себе і своїх ближніх, але я не маю права вимагати у Господа відібрати життя людині. Милосердя Боже поширюється на всіх людей, воно є безмежне та незбагненне з людської точки зору.
Наша людська любов – то є тільки тінь, натяк стосовно Його любові. Якщо Господь мене любить і терпить до сьогодні грішного і недосконалого, то чому я не повинен прощати ворога свого? Святе Письмо закликає до цього, бо яка користь людині любити тільки брата свого. Це є, без сумніву, дуже складна справа угомонити у собі ненависть, але треба.
Християнство ніколи не дає легких відповідей, не гладить по голові та не дає цукерки, а каже: візьми свій хрест та йди за мною.
– Можливо, у Вас є духовне бачення того, як задовго це все ще триватиме?
– Ця боротьба у тій чи іншій формі дана нам навічно. У історії поневоленого народу немає програних битв. Кожна битва є переможною, бо вона дає підстави для подальшої боротьби. Я не пророк, я не можу передбачити, коли це закінчиться. Все, що нам потрібно – це готовність продовжувати боротьбу. Ми пройшли через багато помилок, але вони не мають нас паралізувати, зупиняти наш поступ. Ми і так зробили неможливе. 23 роки для держави на відміну від людини – це ще навіть не юнацтво. Не слід очікувати, що вона має годувати, утримувати. Це треба робити нам.
І на завершення напуття Боже з Книги псалмів: «Якщо Господь не будує дому, дарма працює будівничий. Якщо Господь не охороняє міста, дарма пильнує сторожа. Устаєте рано, засиджуєтесь допізна, та усе ж їсте загорьований хліб, а Господь у сні дає його тим, кого любить».
