Катерина Бабкіна: Ми всі живемо вже тривалий час у повній драмі
Катерина Бабкіна – прозаїк і поет, родом з нашого міста. Тут виросла, тут почала писати. Зараз мешкає у Києві. Поезія Каті щільна і метафорична, чуттєва і мудра. Розмовляємо з Катею про те, що хвилює її у цей час.
– Літо закінчилось. Який би ти зараз написала твір на тему "Як я провела літо"?
Я провела це літо поглядом, сповненим надії, рішучості й легкої закоханості.
– Давай по черзі: про рішучість, надію і легку закоханість.
Про рішучість… Рішучість дожити до кінця історію, котру ми всі разом зараз переживаємо. Рішучість залишатися сильним і чесним – перед собою і взагалі. Вміти допомагати і вчитися не боятися, не ненавидіти, робити, що мусиш. Достойно приймати кожну нову неприємність і достойно з нею справлятися.
У нас усіх було непросте літо після складної зими, тепер воно переходить у важку осінь, а там – знову складна зима. Треба рішуче це прийняти і будувати свій світ в таких умовах, підтримувати його життєздатність, надихатися, надихати інших, жити, діяти.
Про надію… Що я прокинуся наступного ранку, а ніхто не помер, що війна скінчилася і з неї всі повернулися. І в Криму жовтіють і осипаються всякі рідкісні рослини, і в країні все ще є такі міста, як Луганськ і Донецьк.
З надією на те, що все скінчиться добре і скоро, хоча і так зрозуміло, що добре ще може, а от скоро не скінчиться точно. Ну, і чисто по-людськи: з надією не стати злим, не загубитися, не скурвитися, радувати цей світ, бути потрібним.
А про закоханість я вам нічого не скажу. Це мій природний стан, отже, така складова в погляді присутня постійно.
– Читаючи твої тексти, я відчуваю постійну драму. Чи дійсно ти в такій драмі перебуваєш, чи це стиль і погляд на світ?
Ти про особисту драму питаєш чи більше про драму загальнонаціональну? В драмі особистій я – ні, не перебуваю, мене не для того зробили, я довго так не вмію, і, по-моєму, взагалі не вмію. Все в мене круто, все так, як хочеться. Але ми всі живемо вже тривалий час у повній, з дозволу сказати, драмі. На емоційному рівні такий бекграунд висмоктує кожного. Для відкритих людей ця драма навколо стає особистою, частково і для мене теж. Втім, я не люблю слово «драма» взагалі. Воно або дуже загальне, незрозуміле мені за палітрою емоцій, або це рід літератури.
– Ти тонка, талановита і розумна жінка – поетка, одним словом, і певною мірою мала б через ці риси бути піфією. Що ти відчуваєш у повітрі, на чому стоїть твій оптимізм?
На людях. На прихожанах того храму, в якому віщую, за твоєю аналогією. Є люди сильні і красиві, живі та мудрі, неймовірні й непередбачувані. На таких людях тримається вся наша щосекундна боротьба з мудаками й усіляким лихом. У мене є десь вмонтований датчик на таких людей, я їх відчуваю через час і простір і запам'ятовую. І не таких теж відчуваю і теж запам'ятовую, навіть якщо на око все свідчить про зворотне.
Так от, тих перших дедалі більше в зоні дії цього сердечного радара, тому віщую з усією відповідальністю: життя, краса і сила переможуть. Навіть не те що переможуть, просто будуть. Їстимемо їх, питимемо й ними вмиємося від різних ситуативних потоків лайна.
– Наскільки, на твою думку, для нас, українців, для української історії, її руху, ця війна з північним сусідом є закономірною?
Ця війна є страшною, кровопролитною, несправедливою і великим гріхом, якого ніколи ніхто не відпустить тим, хто причетний до її розв'язання. А закономірною?.. Ніколи не думала про це. Я з тих наївних, яким не налазить на голову, як може бути закономірним самий факт того, що одні люди пішли вбивати інших. Вбили, присилували, познущалися, зруйнували їхній дім… Волію жити в світі, де такі речі – прикрі гнітючі випадки, і ніхто не розглядає їх як закономірність.
– Я про те, що рано чи пізно ця війна мала, мабуть, статися. Історія України і Росії це доводить. Існує поширена думка, що чиряк прорвався нарешті і це все на користь саме нам. Все стало ясно, так би мовити. Як би ти це прокоментувала? Чи все-таки фраза "Краще поганий мир замість доброї війни" є актуальною зараз?
Поганий мир поганий. Війна погана. Чиряк поганий. Взаємна історія України і Росії теж погана. Мусимо з цим жити, але я відмовляюся сприймати погані речі як закономірності, планувати їх тощо.
– Як тобі пишеться зараз? Можеш останній текст показати?
Це уривок з книги "Світлі дні, нескінченні ночі" :
«В моїх батьків усе було як в людей. Звісно, коли б вони бодай щось знали про те, як насправді буває в людей, то все могло би бути в них зовсім інакше, а так – було як було. В сімейну кімнату гуртожитку при шкірзаводі двадцятирічний батько приніс три новеньких тонких матраси (третій клався посередині під два інших, щоби, коли вони вночі роз’їжджалися, підлога не тиснула нікому сідниці й спину) і книги в ящику – колючому, темному дерев’яному ящику, в який складали в магазині дванадцять пляшок з-під молока рядами по три. Мати купила в універмазі флексі-платівку вокально-інструментального ансамблю з Англії, назви котрого не було на конверті навіть дрібними літерами, і стала в чергу на програвач до цієї платівки, коли вже хтось викинув її в продаж. Коли черга надійшла, під "I Me Mine" на трьох матрацах вони зробили мене, і за це батькова мати дістала їм через військторг чотири рулони ситцевих шпалер. В сімейній кімнаті, в усьому цьому ситці в дрібну білу квіточку, з однією платівкою, на трьох матрацах і з одним ящиком сумнівно дібраної літератури від цих дуже поламаних, але все ж незламних, як жартував потім Раду, людей я дізнався і запам’ятав на все життя, як без нічого і з нічого береться абсолютна любов. Не знаю, чи це бодай колись якось мені допомогло».
Пишеться мені добре, але це потребує багато роботи над собою. У такий час якось особливо зрозуміло, що треба працювати багато і чесно. Що б ти не робив, якщо це хоч комусь потрібне, якщо це хоч якось на користь – напружся і віддай, що можеш. Бо такий час.
– Перед цією розмовою ти якраз дописувала новий вірш. Як це в тебе проходить: жодного дня без рядка, чи торкнуло – і бігом записати?..
Як я пишу вірші?.. Вони вилазять, нема іншого пояснення. Не люблю оці пафосні формулювання: "вони приходять", "сходять на мене", "хтось мені диктує" тощо. Вилазять, хай буде таке. Вихлюпуються. Іноді як сміх, іноді як солодкий стогін, а часом як кров горлом.
– У тому кавальчику тексту про абсолютну любов проговорено важливу річ, як на мене… Ті, кого ти кохала чи кохаєш зараз, я маю на увазі чоловіків, - якими вони мають бути?
Е-е-е... Там нема про любов до чоловіків.
– Там є про те, що російською називається "с милым рай и в шалаше". То яким має бути чоловік, щоб тобі решта було неважливо?
Коханим, тоді все пробачиться. Навіть не пробачиться. Тоді просто все буде круто. От тільки це не до чоловіка питання. Не до того, яким він має бути. Всі ці речі ми носимо в собі, тільки самі собі з ними даємо раду і працюємо. І тільки самі за них відповідальні. Маю на увазі, самі відповідальні за те, що ми когось любимо, кохаємо абощо.
– Ти часто плачеш?
Ні, але іноді буває. Зокрема, від щастя. Люблю плакати, взагалі. Плакати – приємно.
– Насамкінець. Можеш показати пару рядків твого вірша, які могли б бути фінальними у цій нашій розмові?
Якщо можна цілий – то цей:
Це мої поля і мої сади.
Це мої фортеці у далині.
Мої пасовиська біля води,
і мої рибини на мілині.
При дорозі яблуні і айва,
зеленіє хміль, зріє виноград –
все моє: трава, у траві мишва,
а над нею мат польових бригад.
Мій Чумацький шлях, і в могилах прах,
сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,
дим вогнів в лісах і кадил в церквах,
і туман увесь із озер і плес.
Це мої комбайни і трактори,
фабрик чорний піт й лихоманка жнив.
Сутінки зійдуть на мої двори,
і мої жінки заведуть там спів.
Це мої кордони і наркота,
це мої наливки і самогон,
це мої сини в теплих животах
достигають в мріях про закордон.
Мої божевільні від дня до дня
восхваляють Господове ім’я.
Це моя країна. І вся х…ня
в цій країні також лише моя.
То ж чого ти хочеш, безжальний світ?
Що ж мене висмоктуєш у журбі?
Я і певний брід, і смачний обід,
і жінок, і рибу віддав тобі.
Розтисни кулак, напрямок чи знак
поміняй на все неземне й земне –
де ховаєш ту, котра просто так,
без мого усього прийме мене.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, Галицький кореспондент
