Люба-Параскевія Стринадюк: Я гори ношу в собі

В українській літературі незабаром з’явиться справжня гуцульська проза. Її авторка – наша землячка Люба-Параскевія Стринадюк, яка походить із села Замагора Верховинського району. Книга її повістей “У нас, гуцулів”, написаних автентичним гуцульським говором, побачила світ у львівському видавництві “Піраміда” й одразу привернула увагу унікальністю авторського стилю. Потім була книга “До данцу!”, жанр якої письменниця визначає як “поетична проза про любов”.

Окрім писання прози рідною гуцульською говіркою, випускниця германістики Львівського університету Люба-Параскевія професійно перекладає з німецької літератури. У її доробку – дитяча книга Лізи Ґаллаунер “Гаф-пайп – старт Леона-новачка” (2013), роман в ілюстраціях Юдіт Шаланскі “Шия жирафи” (ще не опублікований), етнографічна книга Фрідріха Крістофа Й. Фішера “Пробні ночі німецьких сільських дівчат” (2013). А ще письменниця танцює гуцульські танці у музичній капелі “Бай” та в родинній гуцульській капелі “Відлуння Карпат”.

Днями вийшла третя книга Люби-Параскевії Стринадюк “Вивчєрики. Полонинська оповідка для дітей та їх батьків”.
“Галицький кореспондент” поговорив з письменницею про життя і творчість.

– Що тяжче переживаєш, жару чи холод? І чому?
Холод. Бо від спеки ще можна кудись заховатись, а від холоду – ні. Та й холод у мене одразу викликає страх, недобрі асоціації: холод внутрішній, холод між людьми.

– А як гуцулці з високогірного села, у Львові вистачає повітря і тепла людей?
Люди, які мене добре знають, уже звикли до того, що я важко дихаю, так, наче задихаюсь, що часто роблю глибокі вдихи або дихаю так, наче йду під гору. І кожного разу, коли чую, що вже далі ні, то збираю рюкзак і на кілька днів втікаю д’хаті: за теплом і за повітрям, та й за іншим, без чого тяжко, де би я не була.

– А як реагує гуцульська вроджена відкритість на певну закритість галичан?
Не завжди однаково. Але коли я відкрита до людини, то хотілось би, щоби і вона була такою до мене. Здається, львівські друзі, знайомі розуміють, що для мене це важливо, тому бувають зі мною такими, як я з ними.

– Недавно ти видала свою третю книгу “Вивчєрики”. Книга, як ти написала в підзаголовку, для дітей і дорослих. Чому саме виникла ідея дитячої книги?
Мені так захотілось, і все. Тобто ця книжка не тільки для дітей. Вони мають читати “Вивчєриків” зі своїми батьками, знайомитись з полонинським світом, мабуть, не дуже знайомим для них. Або ж читати гуцульські діалоги в оповідці разом з батьками вголос і пробувати розуміти, про що вони. Бо гуцульський світ – це світ дитини, це наївний, люблячий і дуже відкритий світ (це з одного боку, бо є ще й інший).
Та й малюнки мені намалювалися такі прості, для дітей. “Вивчєрики” – це, перш за все, проба “зізнатися” своїм горам, полонинам, які вони мені дорогі і любі і як вони багато для мене роблять і означають. Тому – “Вивчєрики”. Бо все, що я десь пишу, то, перш за все, з особистих міркувань, поривань, найперше – для себе.

– Бануєш за горбами?
Ношу їх в собі.

– От “Вивчєрики” – про полонину, вівці… А зараз фактично залишилось пару полонин. Овець у гуцулів – мало. А це ж було основне заняття горян. Вівчарство вмирає? Що робити?

От власне, що я ще з дитинства ходжу полонинами, ми там літом афини збираємо, і спостерігаю, що щораз менше худоби пасеться. А особливо овець. Деякі полонини взагалі пустують. І це сумно. Бо полонини для того, аби там паслася худоба. Та й ми вдома ще десять років тому тримали овець. Бігали дітьми за ними, гнали до хліву взимі, бирькали. А зараз нема. І мама плела нам капчури, рукавиці. Вдома верстат був посеред хати. А зараз то кудись зникло. Я питаю у мами, де воно всьо, ще недавно було, а де поділося?
То правда, “Вивчєрики” – то моя ностальгія за тим овечим світом з мого дитинства, якого зараз гляба найти. А все, може, через те, що мало хто зараз хоче йти в полонину й вівчарити ціле літо. Бо то справді тяжко. Не кожен зможе. І не виплачується. І нема нізвідки підтримки. Але це не відповідь. З вівчарством зникає щось набагато більше, ціла гуцульська традиція. А сир, а вурда, а бринза! Усі ж люблять смакувати ними. Та й ліжником би залюбки накрилися взимі, коли холодно. Тому треба таки не полишати, а то й повертати назад це гуцульське ремесло, не попускатися його, розвивати. І ні в якому разі не позбуватися його.
І я би дуже хотіла, аби цей малий вивчєрик Йванчик з оповідки якось заохотив й підбадьорив полонинників і всіх людей, бовгарів, ватагів займатися далі їхньою справою, бо вони дуже потрібні нашим горам і полонинам. Я готова йти туда до них на полонини і казати їм там кожному зокрема. Певно, так і зроблю.

– Розкажи трішечки про свою сім’ю. До читання тебе хто привчив? У вас взагалі читають в сім’ї чи ти така одна?
Про свою сім’ю я не дуже люблю розказувати, люблю про неї писати. Нас ніхто ніколи ні до чого не привчав, тобто не примушував. Мама наша дуже любить читати, чи то любила – замолоду. Та й вона розказувала, що були пориви до писання, коли вона була май молодша, що їй було лячно від них. Може, тому і вийшла швидко заміж і народила дев’ятеро дітей, аби не віддаватися тим поривам.
А взагалі-то наш тато дуже дбав і переживав за нашу науку. Всіх возив на “поступанє”, хотів, аби у кожного була вища освіта. Тобто для Замагори це трохи нетипово, не всіх так батьки підтримують, коли ті хочуть йти кудись вчитися. А в нас у сім’ї таке навіть не обговорювалося. У нас дома люблять розумних людей. (Сміється.)

– Ти завтра поїдеш д’хаті в Замагору. А як тебе тепер сприймають замагорівські, не називають вже “пані зі Львова” чи “городська”?
Та ні. Я вмію відповісти, якшо шо. Та й я говорю вдома по-гуцульськи. Якби я кривила ротом (говорила по-панськи), то, може, би щось казали, а так – ні. Та й коли я приїжджаю д’хаті, то поводжуся по-нашому, нічого городського з собою не приводжу або ж лишаю за порогом. Та й гори одразу обчімхують непотрібне, приводять до тями. Там не годен бути городським, то лиш би шкодило.

– Гуцулія – великий міф насправді. Що тебе розчаровує в гуцулах, а що ти вважаєш в них унікальним? І чому самі гуцули так смітять по ріках, в бердах?
Гуцули – то теж люди, мають свої гріхи, вади. Не можу за поведінкою одного гуцула одразу розчаровуватись у всіх (хоча як один гуцул робить щось гарне, то тоді захоплююсь одразу всіма гуцулами). Унікальні вони тим, що вони собі є. Такі, як вони є. Але я не впадаю у крайнощі страшного розчарування чи зачарування. У мене любов до свого, до гуцульського. А вона досить урівноважена, тобто без істеричних “всьо лихо, всьо погано” чи навпаки “все прекрасно, ми найкращі”. І багато чого та моя любов до Гуцульщини терпить. Але вона вміє не нарікати.

Щодо сміття, то це справді проблема. Людей треба привчити, показати, куди звозити те сміття, має бути пляц для того. Не знаю, але у нас вдома, ген на толоці, є велика вирита яма, куди ми скидаємо сміття, а потім спалюємо його. Не можна казати, що всі повсюди розкидають сміття, але так – є і серед гуцулів ті, які таке роблять, і на то має бути рада.

– Ти прекрасно описала чоловічий і жіночий світ у своїй першій повісті “У нас, гуцулів”. А от чого тобі не вистачає як жінці в чоловіках з рівнин, порівняно зі своїми?
Якщо відверто, то пристрасті. Якоїсь тої сили, яку я одразу відчуваю і починаю почуватися жінкою біля нього. Тобто сили внутрішньої, тут не про м’язи. А ще шарму, харизми. Є багато речей, які з чоловіком-гуцулом проговорювати не треба. Ми розуміємося без слів. Для мене і для нього то важливо. І то навіть не обговорюється. І чоловік-гуцул знає, що мені треба. Тобто так: замало розуміння мене, замало чоловік з рівнин вміє відчути мене.

– Ти часто плачеш? Що тебе може довести до сліз?

Не люблю, коли мене щось доводить до сліз. Тобто в таких ситуаціях я не плачу. Я плачу часто від почуттів, від того, що люблю, від якогось захоплення, від приємних зустрічей. Часто плачу, аби очиститися. Але сльози – це дуже особиста річ для мене, що асоціюється з безмежною ніжністю, принаймні останнім часом.
 

– “Вивчєрики” оформлені твоїми малюнками, ти співала і танцювала в “Баї” Остапа Костюка, ти молода і красива, може, спробуєш себе як фотомодель? Що тебе ще притягує з жанрів?
Дякую за “молоду і красиву”. Так, я люблю фотографію, фотографуватися. І для мене фото – це справді окремий красивий вид мистецтва. Через фото я часто передаю свій стан, почуття, настрій, точку зору. Такий невербальний спосіб. Бо я часто буваю скупа на слова, позаяк пишу і намагаюся акумулювати, не розтрачувати їх. Я дуже відкрита в цьому плані, тому швидко можу захопитись будь-чим, на що зворухнеться моя душа. Люблю все, що пов’язано з музикою. В ній я би безкінечно плавала.
 

– Чого від тебе чекати незабаром? Яких проявів?
Нічого від мене не треба чекати. Живіть собі своїм життям, любіть його, творіть у ньому, любіться. А я непередбачувана навіть для себе, то що можу вам казати? Але те, що я не перестану любити, – то це так! І в цій любові щось буде в мене народжуватися, проявлятися. Побачимо…