Мундир для повстанця кравець повернув через 50 років

Пан Михайло поклав на стіл чималенький пакунок, перев’язаний давньою мотузкою (таких нині не знайдеш), — і в його очах зробилося волого. Згорток трохи відкрився — і ми побачили добротну тканину старого неношеного костюма... А згодом почули невигадану історію про долю одного з провідників УПА.

Михайло Вітушинський потратив десять років свого життя, аби довідатися про долю п’ятьох своїх вуйків, котрих занапастила совєтська влада. Один із братів його мами — Микола Яськів (на псевдо «Морозенко», «Славко», «Грубий») — був убитий 27 січня 1950 року в 28 років. Так свідчать архівні дані, каже наш співрозмовник.

Понад 50 років тому Микола замовив собі костюм у станіславського кравця і вже не встиг забрати. Незавершений костюм — свідчення про героя — повернувся до родини через багато років...

«Ти не можеш записувати — ти мусиш все запам’ятати!» Такими словами завжди починала моя мама, коли розповідала про історію своєї родини», — каже мій співрозмовник. і починає розповідь:

— У 1999 році до мене в офіс видавництва «Сіверсія МВ» завітали мої знайомі панове Степан Каспрук і Іван Павликівський із пропозицією видати книжку авторства Василя Ніньовського, професора Едмонтонського університету з Канади. Це були його спогади про пережите у часи перших совєтів — арешт, тюрму, «Дем’янів Лаз» і Божу Ласку, яка його вберегла. Куля зачепила його тільки по чолі, з розстріляними він упав до ями в «Дем’яновому Лазі», отямившись, виліз з неї, помолився, подякував Богу і подався до міста, з якого, як щурі, втікали совєти.

Ця історія зацікавила мене, і я з радістю взявся за видання спогадів. Під час цієї зустрічі попросив пана Павликівського, людину з величезним пошуковим досвідом, легенду «Меморіалу», допомогти мені розшукати історію борні моїх вуйків, учасників національно-визвольної боротьби, які загинули в Галицькому районі та у Крихівцях біля Івано-Франківська. Я володів дуже скромною інформацією про них, знав, де вони загинули і коли, але мало знав про їх бойовий шлях та за яких обставин загинули.

Пан Іван швидко знайшов контакти із людьми, які володіли інформацією про боротьбу підпілля в с. Крихівцях. Мене, зокрема, цікавила інформація, за яких обставин загинув керівник районного проводу СБ «Славко», «Грубий», «Морозенко». Це одна і та сама особа — Микола Григорович Яськів, мій вуйко. Багато разів ми їздили з паном Іваном у Крихівці, ходили від хати до хати, де нам розповідали «знавці» різні предивні історії. Їх потрібно було просіяти, вилускати правду, відокремити зерно від полови, а то і від енкавеесного сміття... По крупинці відтворили ми приблизну картину тих подій. У селі чомусь усі були переконані, що в загибелі упівця винен кравець, у якого Микола Яськів шив військовий мундир. Віднайшовши хату, біля якої загинув Микола, попросили дозволу поспілкуватись із власником хати. Нам пощастило, бо ми ще застали живого Степана Дмитровича Дівнича 1920 року народження, жителя цього села від народження і власника обійстя, а також свідка подій 50-річної давності.

*     *     *
Степан Дмитрович стишеним голосом запитав гостей, з якою метою цікавляться вояком, який загинув у нього на городі. Михайло Вітушинський розповів, що вони з видавництва і збирають матеріали про вояків УПА із Крихівців для майбутьньої книжки. Пан Степан запросив всіх до хати, посадив біля столу в кухні і почав розповідь, напружуючи пам’ять:

— Прийшов до мене односелець і запитав, чи можу пошити військовий мундир. Коли я поцікавився, для кого має бути мундир, той відповів, що я його не знаю і що він прийде уночі. Сам. І я зрозумів, що це хтось із лісу, такий був час, і тому більше запитань не ставив.

Через тиждень прийшов молодий хлопець. Степан Дмитрович зняв мірку з гостя та сказав приходити через тиждень. Минув тиждень, нічний відвідувач не приходив, на десятий день уночі близько 11-12 години швець почув стук у двері. Відчинив — бачить, незнайомець прийшов на примірку. Степан Дмитрович сказав йому, що небезпечно, бо у селі повно війська, роблять засідки. Після примірки гість дав господарю гроші із проханням купити гудзики і добру підкладку для мундира. Попрощалися. Гість вийшов із хати, а через кілька хвилин пролунали постріли та крики російською. Згодом до Степана Дмитровича навідався офіцер НКВС. Господар сказав, що нікого не було і нікого він не бачив. Цілу ніч не заплющив очей, спостерігав через вікно, що діється на подвір’ї. Вранці, коли розвиднілося, побачив, як тіло його нічного гостя кинули на фіру і повезли у Лисець.

Миколу смертельно поранили, його непритомне тіло «червонопогонники» кинули на фіру і повезли до Лисця. Дорогою із ледь жевріючого тіла хотіли видушити останню інформацію, кололи в очі замерзлими кукурудзяними бадилинами. Про ці останні дні розповіла панові Михайлу сестра господарчого референта Лисецького райпроводу «Кучерявого», уродженця села Драгомирчан, яка бачила все це на власні очі. Вона вибігла на дорогу, бо хтось їй сказав, що це її брата забили. Тіло привезли на подвір’я Лисецького НКДБ, зрозумівши, що вже не витягнуть нічого з напівживого тіла, відрубали лопатою руки та разом з тілом кинули до ями. 

— Після розповіді Степан Дмитрович задумався, зробив паузу, вийшов із кухні і повернувся з пакунком у руках. Поклав цей пакунок переді мною на стіл зі словами: «Ви прийшли за цим мундиром, він чекав на вас...». Дружина пана Дівнича сказала: «Десь мають бути гудзики, на які загиблий дав гроші». Пакунок був загорнутий у сірий обгортковий папір (такий, як за совітів пакували продукти у магазині) та перев’язаний лляним шнурком. У мене склалося враження, ніби цей пакунок був давно готовий, ніби чекав, що за ним має хтось прийти. Господар його довго не шукав, просто пішов і приніс... Але коли дружина пана Дівнича сказала, що є десь ще гудзики, тільки їх потрібно пошукати і вона зараз подивиться, де вони можуть бути, то оті слова мене роззброїли остаточно, — розчулено каже Михайло Вітушинський.

Десь через півроку Михайло Вітушинський відшукав у селі Драгомирчанах старшу жінку, через яку його дідусь з Торонто писав листи до свого сина Миколи Яськіва, бо той був у підпіллі і не мав можливості листуватися прямо. Тоді і з’ясувалося, що це дідусь вислав синові тканину на мундир. Про це панові Михайлу розповіла та старша жінка, яка була кухаркою в українській поліції, в якій служив також поліціянтом Микола Яськів. Та жінка пересилала і листи від Миколи Яськіва до його сестри в Сибір, на золоті копальні, де та відбувала покарання. 

Арешт... Заслання... і довга дорога додому

«Як берете мені жінку з хати, то беріть і мене», — мовив чоловік, коли арештовували його дружину, зв’язкову підпілля. 

Подружжя Вітушинських вело законспіроване, складне життя, але в міру стабільне. У Романовій майстерні влаштували пункт зв’язку. Підпільники під виглядом клієнтів приносили штафети, які згодом надсилали за призначенням. Це був чудово організований контактний пункт.

Та одна подія зруйнувала укладену систему. В їхньому будинку була викопана криївка, де переховувалася сестра крайового референта СБ ОУН івана Сененка («Яр»), яка народилася в селі Дорогові Галицького району. Батьків Сененка вивезли у Сибір, а його сестрі якимось дивом вдалося втекти. Одного разу дівчина вийшла до міста, правдоподібно на конспіративну зустріч, а її впізнав провокатор  О. Барановський — син колишнього дорогівського священика та рідний брат Я. Барановського — особистого секретаря Коновальця. Він пішов за нею, щоб виявити її місце перебування, дійшовши до будинку №43 на вулиці Дністровській, зайшов всередину, з великим здивуванням виявив там зниклу Марію Яськів. Нічого не кажучи, чоловік швидко вийшов, а через якийсь час до будинку заявилися несподівані гості — енкаведисти.

12 липня 1949 року Марію Вітушинську (Яськів) арештували й відвезли до Коломиї, а звідти — у Кізас Хакаської автономної області Красноярського краю — в табір, на золоті копальні.

У 1955 році від нелюдської каторжної праці та нелюдських умов проживання її паралізувало. Марія лежала без руху, а біля неї — двоє її діточок... Прийшов чекіст, охоронник, подивився, що у Марії — золоті коронки, взяв плоскогубці, витягнув зуби та ствердив, що їй вони вже не будуть потрібні. Але всупереч всьому вона вижила. Німець, табірний лікар, повернув Марію до життя. У 1956 році Марію перевели на швейну фабрику до райцентру Таштип, де вона шила ватяний одяг для каторжників, якою була й сама.

Син Михайло пригадує: «Маму мою арештували, тримали її в Галичі, били, катували, бо знали, чия вона сестра, і хотіли, аби вона видала хоч когось зі своїх рідних братів. Та вона не здалася. Тоді придумали такий план: один «ястребок» порадив їй, аби попросилася до туалету, а там, мовляв, буде відірвана дошка — і вона зможе запросто втекти. Але мама розуміла: це пастка, бо кадебісти підуть за нею, щоб вислідити братів, або ж уб’ють».

Та виходу не було, і Марія Яськів ризикнула. Більше того, Бог допоміг їй втекти і відірватися від кадебістів. Це була друга половина вересня, вона тиждень спала і переховувалася в лісі. Згубила слід, а тоді вже повернулася до Станіслава, де була одружена.

Потім було заслання. На заслання матір пана Михайла відправили на Петра, 7 липня 1949-го, коли їй було 34 роки. До того тримали в тюрмі в Коломиї. Тато, пригадує мій співрозмовник, мав майстерню на Дністровській вулиці коло теперішнього універмагу «Прикарпаття». Ще за Польщі він тримав ту майстерню, бо був добрим механіком: ремонтував швейні машинки, велосипеди і таке інше. Там був також пункт, де передавали так звані штафети, але за майстром «хвостів» не було.

«Тому тата мого де-факто не мали за що арештовувати. Та він сказав те своє безальтернативне: «Беріть і мене...» і забрали обох на 25 років» — розказує син Михайло з роду Вітушинських.

Донецьк або...

— Батьки мили золото 25 років. У 1956-му їм дозволили поселитися на вільному поселенні без права на виїзд. Якраз тоді дідо наш, що емігрував у Торонто, віднайшов нас і почав посилати посилки. Активно. Пропонував, аби ми через Польщу як громадяни на той час іншої держави пробиралися до нього в Канаду (так багато громадян де-факто виїхали). Могли виїхати. Але мама була категорично проти, бо влада тоді обіцяла, що тим, хто повертається, повернуть хату і все майно», — розповідає далі пан Михайло.

Але сталося все зовсім інакше: коли приїхали додому, то перебувати на території області їм дозволили тільки 24 години. Добу перебули в бабці на вул. Дністровській, 49 і зібралися далі в дорогу. Навіть без сліз, із тихим відчаєм поїхали до Львова. Бог добрий, тож батьки зустріли таких, як ми, — розповідає Михайло Вітушинський. — Всі мали офіційний дозвіл їхати тільки в Донецьк, бо там можна було отримати омріяну прописку. Та мама відмовилася, бо казала, що діти там і мову втратять, і відчуття українського коріння. Тому вибралися в Одесу, там були репресовані батькові родичі, котрим вдалося прописатися. Батьки поїхали до них, бо ж мали тільки посвідки. Сказали, що в міліції можуть прописати, та беруть за це тисячу рублів. Це тоді були великі гроші. Та дякувати дідові (він дуже багато висилав, буквально щомісяця: продукти, одежу, і мама продавала ті речі), назбирали потрібну для хабаря суму. Так батьки прописалися в Одесі і забрали сина до себе. 

Потім тато якось у Чернівцях на вокзалі зустрів росіянина, з котрим разом відбував заслання. Той каже: «О як добре, що зустрілись, ти хороший майстер, у Вижниці Чернівецької області такі нам страх як потрібні на комбінат», — пригадує мій співрозмовник епізод, котрий став ключовим у його долі.

Знов-таки виникла проблема із пропискою, та у Вижниці начальником міліції був односелець батькового товариша. Прописали. Але маму ніяк не вдавалося прописати. Тому довелося вдаватися до перевірених методів: начальник міліції просто зробив для себе щедре замовлення з Канади. Дідусь, звичайно, допоміг.

Далі Вижниця стала для родини Вітушинських майже земним раєм. Син Михайло вступив до Вижницького художнього училища.

— Життя там було дуже щасливе, — пригадує пан Вітушинський. — 1964 року ми приїхали, наступного я став студентом. В училищі доля до мене усміхалася, бо я бачив те, чого не бачили інші. Мій тато, коли йому казали: «Пане Вітушинський, як ви багато всього пережили», відповідав: «Зате мене тепер ніхто не ошукає, знаю, яким то є пекло». і в тому є рація, — переконаний мій співрозмовник. — Бо життя не в тім, аби добре їсти, добре спати, а щоб пізнати його різнобічно. Щастя — в багатоколірності життя.

60-ті роки... «Політична відлига»... У Вижниці в училищі були прекрасні викладачі. Бо вони навчали думати. Привозили німецькі мистецькі журнали, вчили розуміти мистецтво. Вийшли з того училища такі, як Анатолій Лютюк, керівник Центру української культури в Таллінні, Зінкевич вчився там (він був і чудовим художником), маса поетів, одна з найкращих ілюстраторів дитячих книжок — Світлана Лівшиць, в івано-Франківську живе Любов Федорова, чудовий плакатист, пригадує мій співрозмовник часи свого студентства.

Повертаючись поглядом до пакунка, котрий лежить на столі, Михайло Вітушинський каже:

— Були складні післявоєнні часи, всього бракувало, можна було цю добротну тканину продати, пошити сподні та парадувати, пошити одяг дітям, адже пан Дівнич був добрим кравцем. Або обміняти її на мішок пшениці чи корець картоплі, як говорили в Галичині. Але чекати 50 років з надією, що хтось прийде і для когось цей пакунок буде святим...?! Шкода, що моя мама два роки не дожила до цього дня. З того пакунка виходила енергія, яка йшла від мого дідуся через мого вуйка до мене. Це несамовите відчуття! Історія цього пакунка — свідоцтво поваги до вояків УПА, українського народу, до їх героїчної боротьби, це матеріальна пам’ять для прийдешніх поколінь, це приклад поваги до воїнів, які склали свої життя на вівтар незалежності Батьківщини.

Я не звинувачую нікого у зраді, нікого не підозрюю у зраді — я не маю на це права. Я звинувачую совєтську систему в злочині, яка чинила наругу над моєю Батьківщиною, моїм народом, яка скоїла злочин ще перед ненародженими. Я звинувачую комуну в розпалі ненависті між людьми, у сіянні тотальної підозри між людьми, друзями та навіть близькими родичами. Цю ненависть Росія поширює дотепер, ця ненависть стала причиною теперішньої війни на сході.

газета Галичина