Мирослав Лаюк: Ми — нація, котра не читає книжок
Наш краянин зі Смодної на Косівщині, один із найсамобутніших українських поетів, прозаїк, есеїст і драматург Мирослав Лаюк сьогодні розповідає про вільних людей, про щастя мати вибір, необхідність самолюстрації, власну творчість і велику родину.
- Мирославе, темою 2014 року для України міг би стати Шевченко. Гадаю, кожен в Україні мав би зустрітися з Шевченком, так, як англієць — із Шекспіром (ще одна тема 2014-го — вже для світу). Чи впоралися ми із Шевченковим ювілеєм — не на рівні формальному, а внутрішньо? Чи оживили ми свого генія? Чи допомогла в цьому Революція гідності?
— А Шевченко і став темою цього року. Кажуть, що ця революція неймовірно підвищила його актуальність і «застосувала» Шевченка, «втілила у життя», «поставила на барикади». Шевченком б’ють ворогів, присоромлюють непатріотів, закликають до повстання... Шевченко завжди був інструментом влади: більшовики його робили своїм революціонером, у незалежній Україні він виконував, особливо в школі, виховну функцію як приклад етичності, патріотизму, а тепер Шевченко став цікавим і зрозумілим народові. Значним є те, що на барикадах стало ясно: Шевченко таки придатний до сучасності. Може, наступні, більш вдячні покоління віддадуть йому належну шану, виявлять таку шляхетність — вчитатися, продумати і наново глянути як не через 200, то через 250 років. Наразі важливо, що, в тому числі за посередництвом Шевченка, ми починаємо розуміти, що свободу виборюють, а не отримують, її треба заслужити, віддавши велику жертву.
- Сьогодні часто вживаємо термін «єдина країна». і наче всі гуртуємося довкола цього. Попри незворотні втрати в інформаційній політиці країни, ментальні відмінності сходу і заходу тощо, як ви думаєте, що може нас по-справжньому об’єднати?
— Я все менше бачу ці відмінності у людей молодшого віку. Я бачу, як люди, котрі мали можливості побудувати країну, їх не використали, далі руйнують її: вони говорять про відмінності, докоряють молоді, живуть старими міфами, лобіюють лише приватні інтереси і не збираються йти. і тепер, після того, як найкращі віддали своє життя, ці «відмінні» і далі дають і беруть хабарі, підробляють довідки, нечесно судять, толерують цю нечесність. Я надто добре знаю і бачу, що було і що відбувається тепер в Західній Україні на місцях: «мєнтовський бєспрєдєл», лікарська халатність, хабарництво у всіх державних структурах. І чим ця «ментальність» відрізняється від східноукраїнської? Ні, я не звинувачую те покоління. Вони — діти голодомору і репресій, жертви пропаганди і рабського виховання. Це так просто не минає, це залишається в генах. Моє покоління отримало найбільшу можливість — можливість вибору. Нас об’єднає підозра щодо нас самих, ми об’єднаємося, коли визнаємо: ми винні, а тому тепер мусимо жити по-іншому, поки ще є шанс зберегти цю країну. І щодня, як казав класик, вичавлювати з себе раба. Нас об’єднає самолюстрація, а також бажання думати й обдумувати — новини, свої відчуття й емоції, нібито неспростовні факти: не проклинати і бажати смерті дев’ятирічній дівчинці, яка топче український прапор десь у Донецьку, а намагатися зрозуміти її і молитися за неї.
- На вашій малій батьківщині багато хто, згадуючи золоті цісарські часи, педалює ідею про те, аби залишити «неукраїнські» і проблемні Крим та схід і повернутися в Європу, де ми, мовляв, уже були за часів Австро-Угорщини — своєрідного прототипу Євросоюзу. Що скажете їм із цього приводу?
— Вільній людині не може бути добре під імперією, яка б вона не була, — Російська, Радянська, Австро-Угорська. Бо така вже сутність імперії — там є ті, хто панує, і є ті, над ким панують. Ця якась дивна ностальгія — люди тужать за тим, чого насправді не бачили, хоча ця ностальгія не є такою вже й далекою від радянської, де були дешева ковбаса, безплатна медицина і добрий дядько Лєнін, який цілував кожну дитину в чоло; щодо Австро-Угорщини теж існує символічний набір благ. Моя баба Ганя завжди показувала свою фотографію з молодості і казала: їй байдуже, що не було в ті часи чого їсти, але то були найкращі її часи. Такі вже люди, багато хто бачить «золоті часи» у минулому, коли їх не боліли кістки і волосся було золотистим, а не сивим, коли дерева були зеленішими, а гори — вищими.
Тепер про схід. У моїй свідомості схід і південь — це частина тіла, мого тіла. Я не відрізаю ногу, коли вона починає боліти. Схід — це комплексна проблема всього організму, просто там склалися найкращі умови, щоб ця хвороба проявилася. Україна є різною, в Україні проживають різні етноси, так і було завжди, просто хтось лукаво вдавав, що більше нікого, крім нього, нема і не може бути. Але наша сила якраз у різності, бо коли стоїть питання життя і смерті, люди об’єднуються явно не за принципом відтінків кольору шкіри. Путіну не потрібен Донбас. Він хоче мати все.
- Ви сказали, що за час Майдану не написали жодного вірша, бо був надмір крові і любові. У що вилилися відчуття, котрі ви там переживали? Чи завжди це книжки і майбутні тексти?
— Від Майдану минуло вже дев’ять місяців, тому щось я таки написав. Якщо ви маєте на увазі, чи маю я тексти, тематично пов’язані з Майданом, то вони є, тільки я їх не оприлюднюю. Це речі, які треба проговорити самому собі. Я з жахом бачу з’яву купи графоманії, пов’язаної з Майданом, яку одні наїви пишуть, а інші прагмати видають. Мене турбує низька естетична вартість цих текстів; звісно, там нібито є щось добре, патріотичний пафос — це ж добре? Тільки я переконаний, що будь-що естетично нікчемне не може бути етичним. Ми воюємо і на фронті культурному, де не можна допускати дилетантизму. Так, Майдан мені багато дав, але це не тематика, це якісь мої замітки загалом про природу людини, про загальні істини, які нібито здавалися непорушними.
- В одній із телепередач ви говорили про потребу люстрації. Зокрема і наукових кадрів та й навіть вчителів у школах. Чи не втратили ми того шансу на реальний запит суспільства на очищення після Революції гідності? Як вам зі столиці виглядає цей незавершений чи навіть нерозпочатий процес?
— Хтось недавно сказав, що найкраща люстрація — це вибори. Але я маю на увазі не тільки те, що відбудеться 26 жовтня. Ми обираємо тих, хто нам надає послуги щодня: реагуємо чи ігноруємо некомпетентність учителя, повідомляємо чи мовчимо про використання адмінресурсу чиновником, пишемо статтю на дисертацію, в якій знайшли плагіат, чи лінуємося це зробити або боїмося накликати на себе немилість. Поки що ніякого очищення не відбулося. Боюся, що через певний час, коли війна торкнеться кожного, ця люстрація може відбутися у більш жорсткій формі, ніж пропонують сьогодні.
- Мирославе, ви багато говорили про буденне і неперебутнє в житті поета, про баланс між винятковістю, осібністю поетичного голосу і небезпекою зійти на пафос. Чи можна нині літературою заробляти на життя? і як це робите ви?
— Щоб перерахувати письменників, які в Україні заробляють тільки літературою, вистачить пальців на руках. Останнім часом багато хто радіє, коли взагалі бачить людей, які читають. Ми — нація, яка не читає, а отже, не купує книжок. Загалом говорять про те, що у людей зникає сам рефлекс — читати, люди отримують інформацію з телебачення — це значно легше, от тільки мислення не розвивається. Наразі я працюю в галузі культурної освіти.
- Молодий письменник і видавець Василь Карп’юк із Брустурів назвав Мирослава Лаюка одним із найкращих поетів гуцульської школи. Ви як дипломований філолог як осмислюєте це явище? Бо серед важливих поетів називали якось Шевченка, Тичину і «нашого» Герасим’юка.
— Ніякої гуцульської школи, звісно ж, не існує. Є низка дуже добрих авторів звідси, серед яких і згаданий Василь Карп’юк. Школи нема, є Карпати і є такий феномен, коли у межах одного району приблизно в один час народжуються такі, як Герасим’юк і Мельничук, а також Іваничук, Павличко, Малкович, Андрусяк, Карп’юк. Школа — це середовище, яке виробляє свої принципи, свою поетику. Можна шукати спільності в цих авторів, але вони такі різноманітні, що загалом цих імен було б достатньо для повноцінної національної літератури. Продуктивніше говорити про «карпатський текст», про карпатські коди, які вже утвердилися в нашій літературі.
Можна побавитися в сепаратизм і поговорити про створення Гуцульської Народної Літературної Республіки, пропоную свою кандидатуру на посаду міністра з бринзовиробництва (усміхається. — Л. Т.)
- Читала, що під час навчання ви досліджували творчість Мельничука. Що нового можете сказати прикарпатцям про цього поета? Таки гуцульського поета — і вдачею, й образно.
— Це один із найгеніальніших українських поетів ХХ століття і один з найзабутіших, найнедооціненіших, найменш знаних. Я хочу сказати прикарпатцям, що у книгарнях припадає пилом достатньо книжок Мельничука, які чекають не дочекаються читачів. Багатьом здається, що тепер не час для поезії, але коли вони почитають Мельничука — жахнуться від дивовижної проникливості й актуальності його слів. Послухайте хоча б ці рядки: «Людей обнюхують вівчарки, від огню осліпли журавлі... А Росія закотилась в чарку під салют космічних кораблів».
- Чула, що ваші вірші переклали на російську. Ви задоволені? Бо мені важко уявити, як то перекласти, скажімо, Мідянку чи Лишегу, саме на російську.
— Планувалося навіть книжку в Москві видавати, але тепер я вже нічого не знаю. Мене перекладала Наталя Бельченко, котра також займалася Римаруком, Герасим’юком і, до речі, Мідянкою, якого не розуміють самі українці і якого вона переклала просто геніально. Я перекладами задоволений, навіть міг внести правки і дати коментар щодо трактувань певних місць. Колись у мене була комічна ситуація з перекладом на іншу мову, коли у вірменському журналі я не зміг навіть зрозуміти, на якій сторінці мої вірші, адже вірменський алфавіт дуже незвичний. Так само з чеським перекладом — я прочитав три рядки і вирішив, що нічого у мене не вийде. А от в англійський переклад я теж мав змогу внести певні пропозиції. То є дуже важливо, тому що, здавалося б, дуже прості речі в іноземній мові можуть набувати абсолютно несподіваних поворотів. У будь-якому разі треба радіти перекладам, треба, щоб про нас більше знали за кордоном. Наталя Бельченко розказує росіянам про нас — тих, які пишуть вірші, а не кривавих бандерівців. Наталя мислить наперед: проблема з Росією не зникне, доки не зміниться сам росіянин і його уявлення про українця і загалом — людину.
- «Нашарування премій нічого не означає», — сказав якось володар численних премій Мирослав Лаюк. Найсвіжіші — премія московського журналу «Новая Юность» і торішня відзнака від «Літакценту», де ви обійшли таких неперебутніх і знаних поетів сучасності, як Василь Голобородько, Галя Крук, Василь Махно і Катерина Калитко. І все ж таки: чим корисні такі, з дозволу сказати, «змагання» для вас?
— Звісно, я люблю, коли мене нагороджують преміями, визнають і дарують подарунки. Тоді отримуєш схвалення обраного шляху. Тільки ж нагороди засліплюють і псують людину.
Змагання — це не те слово. Бо так вирішили читачі і критики. Насправді я у 2012 році подав рукопис книжки на кілька конкурсів, щоб бути виданим. Все склалося успішно — і 2013 року книжка з’явилася. Подання на премії — це не моя ідея, літпроцес сам відстежує з’яву книжок і визначає їхню важливість чи непотрібність. Змагання я не люблю, хіба змагання із самим собою, я не люблю докладати зусиль до речей вторинних, первинне — це творчість і моя участь у цьому процесі, і потреба в ньому.
- Це перше ваше інтерв’ю для газети «Галичина», газети вашої малої батьківщини, тож розкажіть щось про свою родину.
— У мене дуже велика родина. Вона неймовірно колоритна, прекрасна, мені дуже пощастило. Мої родичі були січовими стрільцями, бандерівцями, комуністами. В сім’ях усіх дідів-бабів було до десятка братів-сестер. Усі мої родичі походять з кількох сусідніх сіл у Карпатах. Моя мама працює вчителькою Косівської гімназії-інтернату, батько ремонтує автомобілі, а брат є студентом Київського політеху.
