«Не можна плакати»: історія однієї боротьби

Ірина Оснік з Павлівки звикла крутитися, як білка в колесі: сім’я, господарка, заробітки, але після страшного діагнозу жінка вчиться жити без надриву. Складна операція і курси хіміотерапії не зламали її, Іра все одно усміхається.

Каже, надто любить життя, аби бути без усмішки. Однак пухлина не відступає, вже пішли метастази. Для лікування бракує ще 240 тисяч гривень, пише Галицький кореспондент.

З Ірою зустрічаємося в парку. Вибираємо лавку в тіні – їй не можна бути на сонці. «Як літо пережити?» – усміхається жінка. Взагалі вона весь час із посмішкою. Каже, надто любить життя, аби не всміхатися. Одразу попереджає, що страшенно хвилюється давати інтерв’ю, вночі навіть не могла заснути.

Її голова стильно обвита красивою хустиною. Колись Іра мала довге гарне волосся. Аж поки не почала визбирувати з подушки довжелезні пасма.

До страшного діагнозу ця жінка мала звичайне життя: чоловік, дитина, господарка, кілька разів на рік їздила на заробітки. Повно планів: покласти коло хати бруківку, дах перекрити черепицею і ще багато-багато всього.

Усе обвалилося два роки тому влітку. Іра тоді якраз працювала в Польщі – збирала полуниці. У паховій ділянці з’явилися гулі, як перепелине яйце. Не боліли, але потроху збільшувалися. Іра думала, то щось «по жіночому», приїде до Франківська, швидко підлікується та й по всьому. Постійно відкладала візит до лікаря, надіялася, може, само мине, аж поки чоловік не насварив, аби не жартувала з тим.   

«Моя бабця мала рак, але я ніколи навіть не замислювалася, що і в мене це може бути, – говорить жінка. – Коли хірург направив до онкодиспансеру, ноги мене понесли до церкви. Молилася і плакала. Як так? Хапалася за думку, може, онколог все-таки скаже щось інше. Може, це не рак».

«Забудьте про заробітки»

В Іри діагностували злоякісне новоутворення анального каналу. Третя стадія. Сім місяців проходила курс хіміотерапії. Аналізи показали, що пухлини більше нема. Всі гулі й справді пощезали.

«Почувалась я чудово, подумала, чого буду вдома сидіти – їду до Польщі на роботу, – розповідає жінка. – Чоловік уже був там, дуже злився, що я не бережу себе після хвороби. Свекруха теж бідкалася, нащо я собою так товчу. А в мене одне в голові: ще треба купу всього зробити коло хати і все це потребує грошей. Я тоді мала геть інші пріоритети».   

Лікар писав Ірі, питав, як здоров’я. «Все добре. Дякую. Я в Польщі зараз». Медик тоді подумав, що жінка поїхала за кордон на якесь додаткове обстеження чи лікування. Потім, коли дізнався, що насправді вона там квартири прибирала, то аж жахнувся: «Ви що? Так не робиться. Це ж важка хвороба. Забудьте про заробітки».  

Дуже скоро в Іри знову почалися болі. Рецидив. Новий курс хіміотерапії. Дуже різало внизу живота. Найсильніші знеболювальні не допомагали. Пухлина росла. Лікар сказав, що єдиний вихід – операція. Ірині наклали стому – штучний отвір для виведення калових мас. Так вона житиме тепер весь час.

«Якби ж пухлина локалізувалася бодай трохи вище, – каже жінка. – А вона в такому складному місці, що без цієї операції я би просто мордувалася. Зате ті страшні болі припинилися. Я навчилася жити з цією трубкою, вже навіть лягаю спати на животі».

Однак під час операції не всі лімфатичні вузли вирізали, кілька тих, що спереду, залишили – надто великий ризик. Вже через кілька місяців в Іри на голові вискочила ґулька. Спершу думала, що просто начухала собі. Але ґулька, здавалося, росла з кожним днем.

«Я чомусь зразу подумала, що це можуть бути метастази, – розповідає жінка. – Обстежилася в Києві. А метастази вже поширилися в легенях і щитовидній. Я благала, аби знайшли для мене якесь лікування, бо дуже хочу жити».

Столичні медики призначили імунотерапію. Один курс – 130 тисяч гривень. Таких курсів треба пройти чотири. Перший Іра прийняла минулого тижня.

«Гроші збирали всім селом, наскладали аж на два курси, – усміхається жінка. – Мені ще й пощастило купити дешевше на 10 тисяч. Тепер треба ще 240 тисяч на решту лікування».   

Тут і зараз

Іра не падає духом, каже, що не дає собі права плакати – це лише додасть сил хворобі. «Я заради доньки живу, сьогодні вона разом зі мною приїхала, трохи погуляємо в парку. Бо життя таке, знаєте… Сьогодні є, а завтра може і не бути. Тепер я це розумію», – каже жінка.

Хвороба дуже змінила Іру. Вона вчиться жити тут і зараз. Почала вишивати ікони. Першою вишила ікону Миколая Чудотворця, аби охороняв її домівку. Багато відпочиває. Садить коло хати квіти, найбільше братчиків і тюльпанів. Іра їх дуже любить.

Вдома жінку всі оберігають, як можуть. «Від них чути одне: «Йди полежи», – сміється Ірина. – А лежати пляцком цілими днями я не можу і не вмію. Спішу жити. Взагалі я стала більш чутлива. Дуже болить, коли бачу хворих діток. Скільки їх у київському «Охматдиті» – ви би бачили… Якщо у мене залишаться гроші з лікування, обов’язково передам їх для онкохворої малечі. Ми, дорослі, вже встигли трохи пожити, а те маленьке що винне цьому світові? Народилося – і вже на волоску».  

Автор: Наталя МОСТОВА

P.S. Реквізити для допомоги: 4731 2191 2007 1448 (ПриватБанк), отримувач – Ірина Оснік.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!