Не так сталося, як гадалося: чотири нездійсненні проекти архітектури Станиславова

Ця стаття — про нездійснені проекти, здебільшого архітектурні, які стосувалися Станиславова. Зрозуміло, що їх було значно більше, тому ми обрали найбільш цікаві та значущі. Деякі нереалізовані задуми дуже шкода, втім, були й такі, що не дай Боже…

Як ми не стали «міцним горішком»

Почнемо з сивої давнини. Перед нами — план міських укріплень Станиславова датований 1743 роком (1). Оригінал зберігається в австрійському Військовому архіві і на сьогодні це найстаріший картографічний документ нашого міста. Хоча, це не стільки мапа, скільки проект майбутніх фортифікацій. Автором креслення дослідники вважають Станіслава Потоцького — інженера-фортифікатора та майбутнього власника міста. Можливо, йому допомагав шведський найманець — полковник артилерії Християн Дальке, який у 1730-х працював над зміцненням станиславівських укріплень. План передбачав створення другої лінії оборони шляхом насипання покатих земляних насипів-гласисів та спорудження шести равелінів*, що мали прикривати вразливі ділянки фортечного муру. Завдяки цьому обороноздатність Станиславова збільшилася б у рази, і хтозна — можливо, його б не здобули росіяни у 1764, 1768 та 1769 роках, пише Репортер.

На жаль, більшість із намальованого так і залишилося на папері. Може, забракло грошей, чи об’єм земляних робіт виявився не підйомним. Хоча два равеліни таки збудували. Один із них захищав Тисменицьку браму й розташовувався на теперішньому перехресті вулиць Галицької та Бельведерської. Інший «трикутник» звели на північно-східному боці фортеці — для цього довелося вручну змінювати рельєф місцевості, оскільки він там понижується. Однак тут власники міста не економили, адже новий равелін прикривав палац Потоцьких.

Майже як у Петербурзі

Єврейська громада Станиславова кінця ХІХ століття поділялася на два ворогуючі табори. Переважну більшість складали ортодоксальні євреї під керівництвом рабинського клану Горовіців, які суворо слідували всім приписам і заборонам Тори й Талмуду. Однак були в місті й таки, що прагнули здобути вищу освіту, носити модний одяг, брати участь у культурному та політичному житті імперії і не бачили нічого поганого у частковій асиміляції з німцями та поляками. Їх називали прогресивистами або поступовцями і до них належали найкращі представники станиславівської інтелігенції.

Влада у кагалі належала ортодоксам, усі міські синагоги теж. Поступовці мали лише один дім молитви, який містився в орендованому приміщенні. Згодом вони назбирали грошей і вирішили збудувати власну синагогу, для чого створили Товариство ізраїльської святині у Станиславові.

Проект божниці розробив один із поступовців — інженер Максиміліан Шльосс (1857-1900). Він працював повітовим геометром у Косові та займався спорудженням доріг і мостів. У 1894 році Шльосс представив управі Товариства свій проект поступової синагоги (2). Це мала бути грандіозна споруда з чотирма малими вежами, увінчаними цибулястими куполами та великою центральною вежею із зіркою Давида на шпилі. Візуально проект нагадує храм Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі, хоча історик архітектури Жанна Комар пише, що Шльосс мав за взірець головну берлінську синагогу на Оранієнбург штрассе.

Втім, керівникам Товариства креслення не сподобались і вони направили їх на доопрацювання віденському зодчому Вільгельму Стясному — придворному архітектору банкірського клану Ротшильдів. Замість виправлення помилок той запропонував свій проект, який управа погодила. Тепер це головна і єдина синагога Івано-Франківська на вулиці Страчених Націоналістів.

Станиславівський трамвай

У 1904 році празьке видавництво Ледерера і Поппера випустило цікаву поштівку із видом вулиці Карпінського, тобто початку теперішньої Галицької (3). Краєвид перенасичений транспортними засобами: у небі парить повітряна куля, трохи далі пропливає дирижабль, а по дорозі рухаються роверист, автомобіль і… трамвай №15. Саме таким видавці уявляли собі Станиславів у 1914 році. І вони були не далеко від істини.

На початку ХХ століття наше місто стрімко розвивалось, кількість мешканців невпинно зростала, а єдиним видом громадського транспорту залишався старий добрий фіакр. Натомість вулицями Львова й Чернівців уже давно розсікали електричні трамваї.

Нарешті, місцеві чиновники вирішили перейняти досвід сусідів. На засіданні міської ради 26 березня 1908 року оголосили про початок підготовчих робіт із запровадження трамвайного руху в Станиславові. Тоді навіть затвердили схему руху.

Краєзнавець Михайло Головатий вперше дослідив майбутні маршрути: від вокзалу, сучасними вулицями Вовчинецькою та Грушевського до «стометрівки». Тут було перше розгалуження: одна гілка прямувала до залізничного переїзду на вул. Незалежності, інша повертала до пасажу Гартенбергів, де колія знову роздвоювалась. Вулицею Галицькою можна було дістатись до сучасного парку Військових ветеранів, на місті якого працювала торговиця бидлом, тобто крупною рогатою худобою. Кого худоба не цікавила, той сідав у інший номер трамваю та їхав вулицями Мазепи, Січових Стрільців і Чорновола до кінцевої зупинки біля… тюрми. На перший погляд, фінішна точка виглядає дещо дивною, але поруч розміщувався міський парк, і цим усе пояснюється.

До справи пуску трамваю ставилися серйозно. Роботи мала проводити відома німецька фірма «Сіменс і Гальське». Крім брукування вулиць, прокладання рейок та закупівлі рухомого складу, треба було ще збудувати електростанцію і трамвайне депо. Вважається, що на заваді цьому амбітному проекту стала Перша світова війна, втім журналіст Володимир Горощак називає іншу причину. Вартість «трамваїзації» Станиславова коштувала б міському бюджету мільйон корон. І це по мінімуму! Магістрат порадився, і в квітні 1909 року надрукував повідомлення, що організація трамвайного руху є недоцільною. Як варіант розглядали пуск дешевших електричних омнібусів. Але й на них забракло грошей.

Будинок для високого начальства

В австрійському Станиславові найкрутішим начальником був повітовий староста. Якщо сьогодні обласне начальство засідає у монументальній Білій хаті, то станиславівські повітові чиновники власного приміщення не мали. Спочатку вони працювали у будівлі теперішньому морфологічному корпусі медуніверситету, звідки їх врешті-решт «виперла» державна гімназія. Потім цілих 20 років урядовці перебували у «приймах» в готелі Камінського, а на початку ХХ століття орендували кілька кімнат у кам’яниці Герша Готтесмана, що на Мазепи, 28. Будинок відчутно не відповідав високому статусу установи, і староста мріяв про більш достойне робоче місце. І його мрії ледь не здійснилися.

У 1908 році на перехресті нинішніх Січових Стрільців і Вітовського постала велика кам’яниця за проектом архітектора Яна Кудельського, що належала місцевому друкарю Станіславу Хованцю. Із самого початку вона проектувалась як «цісарсько-королівський уряд пошт і телеграфів», тобто головний поштамт. Здавши нерухомість в оренду поштовому відомству власник замовив зодчому інший проект — будівлю повітового староства, що мала примикати до поштамту ліворуч. У 1909 році Кудельський представив замовнику креслення, які можна побачити в Івано-Франківському архіві (4).

Без сумніву, споруда стала б справжньою окрасою міста і староста був би задоволений. Цікаво, що Хованець не збирався зупинятись на досягнутому й на початку стометрівки планував звести ще й величний готель «Ревера», який творив би єдиний ансамбль з поштамтом і староством. На жаль, він помер у 1910 році. Його син і спадкоємець Вацлав не поділяв архітектурні смаки батька та найняв іншого архітектора — Фридерика Януша. Саме він незабаром здійснив будівництво готелю «Уніон», який сформував архітектурне обличчя кварталу.

А що староство? Воно продовжувало скитання по зйомних хатах аж до приходу перших совітів.