Олександр Сич: Мені вдалося закласти основи сучасної інформаційної політики України в умовах війни

Колишній віце-прем’єр-міністр України, головний ідеолог ВО «Свобода» Олександр Сич в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів про своє «післяурядове» життя, здобутки на високій державній посаді, зізнався, що в уряді не відчув єдиної політичної команди. Також політик наголосив, що чинний уряд повинен розвивати економіку, а не перекладати тягар війни на простих людей, і спрогнозував, що прикарпатці віддадуть за «Свободу» на місцевих виборах від 15 до 20 відсотків голосів.

- Пане Олександре, майже півроку тому ви перестали працювати віце-прем’єр-міністром України. Розкажіть, яким є нині ваше «післяурядове» життя — де працюєте й чим займаєтесь?

— Занурився трохи в науку. Останній десяток років розриваюся між наукою і політикою. І якщо більше займаюся політикою, то наука страждає. Але коли появляється віконечко в політичній діяльності, тоді намагаюся надолужити своє в науці. От і тепер, після того, як звільнився з посади віце-прем’єр-міністра України, більше займаюся науковою діяльністю. Нині перебуваю в докторантурі інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Маю затверджену тему наукової роботи, яка стосується націоналістичної еміграції, маю наукового керівника, який мене консультує: це член-кореспондент Національної академії наук України Микола Михальченко. Також маю багато замовлень на наукові статті. Нещодавно завершив наукову статтю для інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Тепер працюю над замовленням для наукового журналу одного з університетів Японії. Пишу наукову статтю про те, яке місце займала Японія в національно-визвольній концепції ОУН. Відновив свою викладацьку діяльність в університеті нафти і газу, де майже півтора десятка років читав курс «Політологічні аспекти державного управління» для слухачів магістратури. Тепер маю там 0,25 ставки. Крім цього, осмислюю пройдений шлях, зокрема це стосується роботи на посаді віце-прем’єр-міністра України. Тепер я знаю внутрішні механізми, слабкі місця і недосконалість нашої державної машини. Маю своє бачення з приводу того, як би вона мала працювати. Все це обмірковую, час від часу щось викладаю на папір. Можливо, згодом видам книжку. Також займаюся партійною діяльністю і на центральному, і на регіональному рівнях. Нещодавно разом з головою обласної організації ВО «Свобода» Василем Поповичем ми об’їхали всі районні і міські організації, де відбулися звіти «свободівських» фракцій місцевих рад. Нині маю доручення від центральних органів партії посилити ідеологічну роботу. Вже заплановано поїздки в декілька східноукраїнських областей для того, аби попрацювати з активом по лінії ідеології українського націоналізму. Готую до 74-ї річниці проголошення Акта відновлення Української держави Всеукраїнську наукову конференцію «Держава у теорії і практиці українського націоналізму», яка відбудеться 26—27 червня цього року в Івано-Франківську.

- Звісно, не хлібом єдиним... Але все ж, чим заробляєте нині на життя? Який тепер ваш місячний дохід?

— Сумарно мої доходи становлять тепер приблизно 3,5 тис. грн. щомісяця. Це університетська зарплата, стипендія докторанта і гонорари за публікації. Звичайно, це мало. Зрештою, посеред навчального року важко знайти повноцінну роботу. Слава Богу, що живу не в Києві, а вдома — в Івано-Франківську. А може, це й на краще... Сьогодні вслід за Франком можу повторити: «Я єсть народѕ». Це така собі життєва наука, аби на високих посадах не забував, звідки вийшов. Хоча, мені здається, я це завжди пам’ятав і намагався допомагати людям. Зрештою, судити тим, хто до мене за цим звертався. 

- Дев’ять місяців ви пропрацювали на високій державній посаді. Це, звісно, небагато, але все ж, чи маєте в уряді такі досягнення, про які говоритимуть щось на кшталт: «Це заслуга Олександра Сича»?

— Думаю, так. Хоча про це можуть говорити лише спеціалісти, які розуміються в цій роботі. Можу сказати, що мені фактично вдалося закласти основи сучасної інформаційної політики України в умовах війни. Це і створення інформаційно-аналітичного центру «Єдина країна», і організація охорони державних телерадіостанцій і телевеж, і навчання державних чиновників центрального та обласного рівнів, це і ведення інформаційної політики в умовах війни тощо. За цей час вдалося напрацювати нові концептуальні засади загальної середньої освіти в Україні. Щодо культури. Відновлено координаційну раду з питань книговидання, створено аналогічні ради при облдержадміністраціях (зокрема, достатньо успішно діє така рада при нашій ОДА), розроблено низку законопроектів для покращення ситуації у цій галузі, з яких один уже прийнято — про пільги для української книги, запропоновано механізм ліцензування російської книги. Також створено координаційну раду з питань розвитку бібліотечної справи при Міністерстві культури, напрацьовано законопроекти щодо стимулювання українського кіновиробництва. Якщо говорити про молодіжну політику, то дано старт для розробки концепції сучасного національно-патріотичного виховання, ліквідовано гру «Зірниця» у школах, що пропагувала совєтські цінності, натомість рекомендовано проводити гру «Джура», яка грунтується на козацьких традиціях. Якщо говорити про медицину, то Україна вперше стала повноцінним членом ЮНЕЙДС. Це об’єднана програма ООН із боротьби з ВІЛ/СНІДом. Її керівник є одним із заступників Генерального секретаря ООН. Під моїм керівництвом було розроблено і прийнято національну програму із боротьби з ВіЛ/СНіДом на наступні декілька років. Я курирував питання, аби Глобальний фонд виділив понад 100 млн. дол. США на боротьбу з ВІЛ/СНІДом,  а також, щоб Світовий банк виділив понад 135 млн. дол. для удосконалення медицини в 10-ти пілотних областях України тощо. Сумарно вдалося залучити 348 млн. дол. і мені дуже прикро, коли, звітуючи за 100 днів роботи в уряді, теперішній міністр охорони здоров’я Квіташвілі розказував, що це його особиста заслуга. До речі, якщо говорити в контексті того, що можуть сказати люди, то вони говоритимуть те, що їм покажуть через ЗМІ. Я проаналізував, що коли міністри звітували про свої 100 днів роботи в чинному уряді, то три чверті з того,  про що вони казали, насправді робилося попереднім складом уряду. А вони це подають як свою заслугу...

З моєї ініціативи також вдалося відновити статус інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади, також зберегти Державний архів як центральний орган виконавчої влади. Я запустив програму системної роботи зі вшанування героїв сучасної російсько-української війни. У галузі етнополітики введено посаду урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики, створено при Кабінеті Міністрів  Раду міжнаціональної злагоди. Можна дуже багато  всього перераховувати. Але тільки спеціалісти-управлінці розуміють, що віце-прем’єр-міністр насправді виконує координаційні  функції і не має права втручатися в роботу якогось із координованих міністерств. Тому мені довелося докласти чимало зусиль, щоб винайти такі способи, аби проводити саме таку політику, яку я хотів...

- Коли ви прийшли в уряд, чи було щось таке, що вас шокувало?

— Якщо коротко, то мене шокувало спочатку на Майдані, а потім  і в уряді те, що люди, від яких залежить доля держави, сприймають її не як самодостатню цінність, яка має бути поза будь-якою політичною конкуренцією, а як поле для гри, в якій вони дбають про свої вузькопартійні чи особисті егоїстичні інтереси. Друга річ, яка мене шокувала, — це те, що в уряді попри те, що він коаліційний, продовжувалась та сама політична конкуренція, що й поза ним. Більшість в уряді — це була команда прем’єра, а ми, «свободівці», були поза цією командою. Якщо ми подавали якісь раціональні ідеї, їх або відкидали, або гальмували. Адже в разі їх успішної реалізації вони могли принести дивіденди політичному опонентові. Себто якщо це реалізує Сич, то це буде успіх Сича і цей успіх працюватиме на «Свободу». Крім нас, там було ще кілька людей, які могли дозволити собі висловити свою критичну точку зору. Це міністр економіки Шеремета, міністр охорони здоров’я Мусій, який, до речі, робив усе можливе, аби припинити корупційні схеми в цій галузі і поплатився, не маючи управлінського досвіду. Також шокував мене замшілий бюрократизм — будь-які ініціатива, новація мають потенційну небезпеку загинути в його надрах.

- В одному зі своїх інтерв’ю ви зізналися, що не відчули команди працюючи в уряді «камікадзе». Це означає, що ви потрапили не в свою тарілку чи просто не знайшли однодумців?

— Я потрапив саме в свою тарілку. Почувався в уряді достатньо комфортно. Шлях в освіті я пройшов від вчителя до заступника начальника обласного управління освіти. Працював заступником мера Івано-Франківська і курирував гуманітарну галузь, був головою обласної ради, першим заступником керівника парламентського Комітету з питань науки і освіти. Тож на посаді віце-прем’єр-міністра я достатньо професійно володів проблематикою в гуманітарній сфері. Проте в уряді, як зазначав уже, я не відчув політичної команди. Я та мої два побратими — Швайка і Мохник були поза командою прем’єра. Коли я бачив, як їм по півроку не дають можливості призначити заступників або ж провести через Кабмін якісь елементарні управлінські рішення, то міг тільки співчувати тому, як їм доводиться працювати.  

- Останнім часом немало перепадає на горіхи чинному уряду, якому дорікають серед іншого і корупцією. Як ви оцінюєте діяльність уряду і чи слід очікувати невдовзі його повного перезавантаження?

— Знаєте, в Європі після таких звинувачень, які озвучив керівник Державної фіскальної служби про те, що уряд «роздерибанив» понад 7 млрд. грн., керівник уряду сам ініціював би на час розслідування відсторонити його від виконання обов’язків, аби продемонструвати свою повагу до істини і бажання бути об’єктивним. Натомість, як в тій народній приповідці, пішли відволікаючі маневри, коли злодій, тікаючи, кричить: «Ловіть злодія!». Нині питання не в тому, що хтось зловив когось за руку, а в тому, що існує така суспільна атмосфера, яка вказує, що корупція на найвищому рівні влади, очевидно, є.
Щодо діяльності уряду, то я сказав би так: є рутинна, щоденна виконавча, управлінська робота, але немає обіцяних проривів. Є красиві розмови про реформи і немає реформ. 

- Вочевидь, значним підвищенням тарифів держава обдирає простих українців. Як ви вважаєте, в що може вилитися така політика уряду?

— Хто може пояснити логічно й обррунтовано, що такого сталося за 100 днів роботи нового уряду і нового парламенту, що життя пересічних українців погіршилося у 3 — 5 разів? Чому попереднього року, після повалення режиму Януковича, коли 9 місяців працював ще старий парламент і післяреволюційний уряд, ми тримали ситуацію під контролем — курс долара не скакав і ціни були порівняно стабільними? Коли ж обрали новий парламент, який сформував новий уряд, долар пішов стрімко вгору, ціни зросли в рази. Що ж сталося? Хоча «Свобода» не мала більшості в попередньому складі парламенту чи уряду, проте ми озвучували наболілу проблематику, попереджали про недопустимість деяких кроків, зрештою, навіть шантажували, що вийдемо до людей і все їм розкажемо.
Зрозуміло, що політика чинного уряду буде виливатися в соціальні протести. Уряд, звичайно, і надалі всі свої огріхи буде прикривати війною. Але, знижуючи соціальні стандарти, він тим самим показує, що перекладає тягар війни на плечі простих людей. Можу помилятися, але десь вичитав, що 85 відсотків людей потребує компенсації за тарифи на комунальні послуги. Тоді постає запитання: а для чого їх тоді підвищувати? Для чого переганяти кошти з одної державної кишені в іншу? Хіба для того, аби десь по дорозі з ними ставалася «утряска» й «усушка»... Економіка повинна працювати! Бо ж не треба великого розуму, аби взяти кредити за кордоном чи обкласти людей додатковим податком, підвищувати тарифи й заморозити пенсії і зарплати. Зате його, розуму, дуже потрібно, аби підняти економіку. 

- Вперше в історії української незалежності парламент оновлено більш ніж наполовину. Як ви вважаєте, це якось впливає на суспільно-політичне життя країни?

— Парламент є таким, яким є суспільство. Я вважаю, що цей парламент менш професійний, ніж попередній. Інше питання, що попередній був професійніший, але не україноцентричний. Тобто його професійність часто була злочинною супроти українського народу. У чинному парламенті дуже багато популізму. Аж настільки багато, що це загрожує примітивізацією парламентаризму в Україні! 

- А чинній Верховній Раді вистачить потенціалу на всі 5 років?

— Думаю, що ні. Цей склад парламенту є перехідним. Він мав бути переобраним навіть для того, щоб змінити старий склад. Бо там була «регіоналівська» більшість, яка нікуди не випарувалась після падіння режиму Януковича. Всі ті, що належали до фракції Партії регіонів і їхні сателіти, порозбігавшись по різних фракціях і створивши депутатські групи з нейтральними назвами, могли у критичний момент змобілізуватися і за сигналом Путіна легально здати йому Україну. Тому парламент треба було переобрати.

- Все ж саме ця Верховна Рада спромоглася ухвалити декомунізаційний пакет законів...

— Найголовніше — не ухвалити, а впровадити. Останнім часом найгостріші теми, про які «Свобода» говорила понад 10 років, під тиском суспільних обставин озвучуються, але тільки з метою політичних маніпуляцій. Не хотілося б, щоб питання визнання ОУН—УПА, декомунізації, доступу до секретних архівів репресивних органів СРСР стали новим піар-ходом у сучасній політичній боротьбі. Згадаймо останні парламентські вибори. Про що тоді говорилося і що маємо сьогодні? Питання люстрації — заговорили. Корупція — набирає ще більших обертів. Війна — аж ніяк не завершена, а триває. Питання побудови великої «китайської» стіни між Україною і Росією — це тільки розмови. Децентралізація — це також лише розмови. Тобто топові теми, які так голосно озвучували нинішні переможці парламентських виборів, не втілюються ними у життя. Тому не хотілось би, щоб питання історичної справедливості також перетворилося на пустопорожній піар-хід.

- Ваші однопартійці-парламентарі стверджують, що проти «Свободи» розгорнуто в Україні провокаційну кампанію. Хто і що за цим стоїть?

— Хто? Вчорашні партнери по Майдану, які, посівши найвищі владні крісла у державі, ніяк не збагнуть простої істини: ніхто ще з владним кріслом не вродився й нікого з ним не будуть класти в домовину! А що стоїть? Окрім сказаного про злодіїв, які, втікаючи, рвалтують «Ловіть злодія!», хіба лиш додам: це яскравий вияв політичної конкуренції брудними методами. З такими правилами політичного змагання в Європі нічого робити! Тож їхні заяви про євроінтеграцію є не що інше, як політтехнологічна маніпуляція цінностями того ж ратунку, що й передвиборчі заяви про люстрацію, боротьбу з корупцією, децентралізацію тощо. Відбувається грандіозний обман українського народу. Й народ після Революції гідності цього вже нікому не пробачить! 

- Як оцінюєте шанси «Свободи» на виборах до місцевих рад, які, схоже, попри різноманітні прогнози все ж відбудуться в жовтні? Бо, як відомо, дехто вважає, що на «Свободу» чекає ще політичний тріумф, а дехто списує її на політичний маргінес.

— У політичній боротьбі, як і в будь-якій іншій, є дві сторони. Є не тільки противник, а й суб’єкт боротьби. Ворог настільки сильний, наскільки ми слабкі. Нині політична боротьба ведеться нецивілізовано. Але це не означає, що треба тільки нарікати на противника. Йому потрібно давати достойну відсіч! А тому ми, «свободівці», повинні не лише нарікати, що наші політичні противники, в т. ч. й вчорашні політичні псевдофронтівські партнери, використовують проти нас брудні методи і поширюють наклепи, а й бути готовими відбити їхній напад. Як співається у славні ОУН: «Бо хто борець, той здобуває світ!». Тож у цій боротьбі багато залежить і від самих «свободівців». Мій прогноз, що в нашій області «Свобода» матиме на місцевих виборах від 15 до 20 відсотків, в інших областях результат залежатиме від роботи місцевих діячів.

- Подейкують, що Олександр Сич кандидуватиме на посаду міського голови Івано-Франківська. Прокоментуйте.

— Я стільки вже «наївся» влади, що вона мені моїм здоров’ям гикатиметься аж до кінця життя! Тим більше переконався, що навіть морального задоволення від перебування на посадах не маю! Скільки б не демонстрував правильний алгоритм поведінки на високій посаді, все одно натикаюсь на одне й те саме: «Та всі ви однакові!».  Десь і люди ще ніяк не можуть позбутися синдрому чужої влади та зрозуміти, що влада може бути не тільки ненависною московською, німецькою, польською, мадярською чи румунською, але вже й пора на двадцять п’ятому році незалежності навчитися формувати та шанувати свою українську владу. Але ще більше до цього докладаються заробітчани тих медіа, що належать великим олігархам і маленьким місцевим олігарчикам, які так не хочуть, аби люди отримали прозору і чесну владу. Бо ж вона для них, мов те світло Божого дня для кротів! Та й з точки зору соціології, здобувши соціальний статус, його слід підтримувати на тому ж рівні. Не бачу великого сенсу з посади віце-прем’єр-міністра іти на посаду міського голови. Але як політик з досвідом знаю, що в політиці існує правило: ніколи не кажи «ніколи».

газета Галичина