ОУН і УПА у лавах Червоної армії

Радянська пропаганда ніколи не шкодувала епітетів, коли треба було затаврувати діяльність ОУН та УПА. І поки пропагандисти ганьбили «український буржуазний націоналізм», каральні органи так само затято вишукували в лавах власної Червоної армії оунівців і упівців з числа мобілізованих на західноукраїнських землях. І знаходили – а коли знаходили, то не шкодували ні орденоносців, ні інвалідів війни, ні учасників штурмів Берліна.

Звісно, про подвиги арештованих червоноармійців-«бандерівців» радянські пропагандисти не згадували. Так само замовчувалась кількість комуністів, які в перший рік війни палили свої партквитки, і червоноармійців, які не просто здавались у полон, а йшли служити німцям у РОА генерала Власова. Адже метою роботи і пропагандистів, і каральних органів було доведення їх потрібності владі, а не пошук правди і справедливості, пише Zбруч. 

Сьогодні вже неможливо встановити відсоток оунівців і упівців у лавах Червоної армії – значна частина мобілізованих гинула в битвах, і нам вже ніколи не дізнатись, про яку саме Україну вони мріяли. Ще одна частина мобілізованих, які відчули, що радянська каральна машина буде нещадною з призначеними на роль «ворогів народу» і членами їхніх сімей, цілковито приховували свої погляди. З іншого боку, треба враховувати і те, що каральні органи мали багатий досвід фабрикування політичних справ, тому не можна повністю бути впевненими, що всі викриті ними «зрадники» і «німецькі запроданці» дійсно були «бандерівцями», а не наговорювали на себе під тортурами.

Попри всі складнощі дослідження політичних настроїв мобілізованих до Червоної армії, все ж можна говорити про службу «німецьких наймитів» (як любили таврувати націоналістів радянські ідеологи) в Червоній армії ще 1939 р., коли відносини Радянського Союзу і Третього Рейху переживали «медовий місяць». Хоча відомостей про мобілізованих у цей період мало, але бачимо серед цих небагатьох непересічні особистості.

Перш за все треба назвати мобілізованого до лав Червоної армії у 1940 році епікурейця Петра Федуна-«Полтаву», головного ідеолога УПА, про якого вже писав Володимир Гінда.

Ще одним значним діячем ОУН і УПА був Ярослав Дмитрович Вітовський, 1919 року народження. Син військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського хоча й ріс без батька, але вступив до ОУН одразу після переїзду до Львова 1938 року. У 1940 р. він був мобілізований і відправлений до військово-повітряної школи в місті Енгельс Саратовської області, яку закінчив зі званням молодшого лейтенанта. Перед самим початком війни Вітовський отримав відпустку, виїхав до Львова і відновив співпрацю з ОУН. Повертатися до ескадрильї він не став. У 1943 р. колишній льотчик вступив до УПА і займався вишколом курсантів старшинської школи «Олені». Вітовський став членом Станіславського обласного проводу ОУН. Згодом очолив військовий відтинок «Маківка» й оперативний відділ штабу УПА-Захід «Говерла». 26 березня 1946 р. Вітовський потрапив у засідку і 29 квітня 1947 р. був розстріляний у Києві за вироком трибуналу.

Долю Ярослава Вітовського повторювали інші оунівці. Степан Миколайович Бутинський, 1919 року народження, з смт Підкамінь на Львівщині 1940 року вступив до ОУН, тоді ж був мобілізований до Червоної армії. 1943 року під Курськом потрапив у німецький полон. Звільнившись, знов взяв активну участь у діяльності ОУН. 1951 р. був схоплений співробітниками МҐБ. 30 травня 1952 р. розстріляний у Львові за вироком військового трибуналу.

Осип Шабатура, 1915 року народження, з с. Почапи Львівської області 1938 р. вступив до ОУН. У 1939 р. мобілізований до Червоної армії. В роки німецької окупації починає активну роботу в ОУН, за що змушений ховатися від гестапо. 12 грудня 1944 р. в с. Скваряві, оточений червоними, застрілився.

Складною і непередбачуваною була доля Якова Кудли і Івана Дубини, які після всіх випробувань, демобілізувавшись із Червоної армії, пішли на співпрацю з червоною владою.

Яків Михайлович Кудла народився в бідній родині і, згідно з ленінською ідеологією, мав би стати вірним борцем за справу комунізму, але розуміння соціальної справедливості привело його до українських січових стрільців. У лавах УСС він брав участь у боях над Стрипою і під Львовом, а після розгрому його частини коло м. Підгаєць повернувся додому. Після поразки ЗУНР був мобілізований до польського війська, через півтора року демобілізований за станом здоров’я. В 1925 р. став членом УВО, потім ОУН. У 1941 р. був мобілізований до Червоної армії. Один рік Яків Кудла прослужив у саперному батальйоні і два роки – в робочому, тоді був демобілізований, але в 1944 р. мобілізований знову. За три тижні до закінчення війни під час боїв в Угорщині потрапив у полон. З полону його визволили американці і як вояка союзної армії передали колишнього полоненого червоним. В 1946 р. Яків Кудла був нарешті демобілізований за віком. Повернувшись додому, став інструктором воєнкомату; низка фактів вказувала на його давню співпрацю з МҐБ.

Іван Іванович Дубина, 1908 року народження, з с. Стиборівка на Львівщині був мобілізований до Червоної армії в 1941 р. і того ж року потрапив у німецький полон. Звільнившись, повернувся до господарства, став симпатиком ОУН і пройшов семиденний курс кущових військовиків. Після повернення фронту був заарештований «Смершом», а звідти направлений до Червоної армії. На фронті отримав поранення, завдяки чому був демобілізований. Після повернення додому став активно співпрацювати з радянською владою: став головою сільради, складав списки для вивезення родин оунівців до Сибіру – була підозра, що він став секретним агентом МҐБ.

Служба в Червоній армії у мирний час 1939–1940 років давала можливість пройти легально військовий вишкіл для майбутньої боротьби за самостійну Україну. Тому можна припустити, що оунівці в цей період були готові стати під червоний прапор – але для того, щоби потім змінити його на жовто-блакитний. При цьому порядки Червоної армії переконували оунівців у необхідності визвольної боротьби ще більше. Яскраві спогади про свою службу в Червоній армії у Криму, про погане харчування й обмундирування, «культ матюків», перші битви з німцями в Криму і здачу в полон залишив мельниківець Іван Ящишин з с. Санники. В 1982 р. він за участі Зиновія Книша видав у Торонто книгу «Один рік в Червоній Армії».

Траплялось і так, що оунівці та упівці ставали під червоний прапор у час німецької окупації. Доля таких перебіжчиків складалася непередбачувано. Так, упівець Іван Лук’янюк 13 січня 1944 р. здався партизанам, які 22 січня переправили його до штабу генерала О.Ф. Федорова («військової частини 0015»). Сподівання Лук’янюка на милосердя червоних партизан не виправдались – 11 лютого його повісили як ворога народу.

Значно більше інформації про оунівців і упівців, які були мобілізовані до лав Червоної армії в 1944–1945 роках. Зрозуміло, що провід УПА був проти мобілізації своїх воїнів до армії, яку націоналісти сприймали як окупантів. Тому УПА нападало на військкомати і знищувало списки військовозобов’язаних, атакувало колони мобілізованих і розганяло їх, а також вдавалося до погроз особам, що підлягали мобілізації, і навіть їхнім рідним. Іноді пропаганда ОУН була настільки дієвою, що від мобілізації переховувалися цілі села.

Характерно, що мобілізацію на західноукраїнських землях у 1944 р. радянська влада використовувала не тільки як джерело поповнення Червоної армії, а й як метод викорінення УПА. Перший секретар Рівненського обкому КП(б)У В. Бегма вважав, що в очолюваній ним області треба мобілізувати все чоловіче населення віком від 17 до 50 років і відправити їх подалі в тил східних областей, де розсортувати між армійськими частинами і робочими батальйонами. Цей план викликав зацікавлення Хрущова – він пропонував його Сталіну. Таким чином планувалось мобілізувати понад 70 тисяч чоловіків. Схоже, лише активні бойові дії на фронті, які неабияк навантажували рух залізничного транспорту, завадили виконанню цього плану. Натомість завдання з мобілізації було покладено на командувача 1-го Українського фронту маршала Жукова та підпорядковані йому армійські частини. Як бачимо, радянська влада сприймала населення як ідейно вороже – але не вагалася, коли заходила мова про використання «бандерівців» на фронті. Такі військово-політичні розрахунки повністю відповідають духу імперіалізму, коли метрополія для підкорення нових колоній використовувала людські ресурси раніше завойованих колоній. Яскравим прикладом є покарання в Російській імперії бунтівників і інакомислячих солдатчиною.

У протистоянні за призовників між УПА і Червоною армією врешті перемогла остання. Крім звичайних облав (які можна порівняти з німецькими облавами за остарбайтерами), слід враховувати і суто психологічні причини. Хтось переживав моральне виснаження і втрату віри у можливість перемоги, хтось піддавався на погрози місцевої влади відправити рідних у Сибір або агітацію з боку самих рідних. Деморалізуючим фактором могло бути добровільне з'явлення із зізнанням сусіда, який міг видати всю криївку. Тоді ідейно нестійкі рядові повстанці могли йти вслід за сусідом. Часом із зізнанням виходили й члени місцевого проводу, піддавшись на агітацію і шантаж секретних співробітників.

Так, Іван Маркович Стинимир, 1922 року народження, з с. Ладичин Тернопільської області став у 1940 р. членом ОУН яко зв’язковий. У березні 1944 р. він переховувався від мобілізації. Загибель місцевого провідника і рішучі дії радянської влади призвели до того, що, зі слів Стинимира, «всі члени ОУН з мойого села пішли до ЧА». (Всього в роки війни у лавах Червоної армії воювало понад 450 жителів Ладичина, з них 68 були нагородженні орденами і медалями, а 56 загинули в боях.) Це був не єдиний випадок масового виходу з підпілля. Іван Іванович Дец, 1923  р. н., з с. Вертелка Тернопільської області з 1942 р. був членом юнацької ОУН. Арештований Службою безпеки ОУН за підозрою у співпраці з МҐБ, він розповів: «З села пішов я до військкомату в м. Залозцях і там зголосився. Враз зі мною до ЧА відійшли: Михаліцький Павло, Сиротюк Степан, Цісарський Микола, Дручок Іван, Ярошевський Іван, Букай Володимир і Шевчук Ілько. Це молоді хлопці, всі були членами юнацтва ОУН». А після з’явлення із зізнанням Василя Семеновича Остапчука (1914 р. н. з с. Голосковичі Львівської області), який був членом ОУН, вирішило легалізуватися багато інших оунівців. Коли в 1946 р. Василя Остапчука арештувала Служба безпеки ОУН, він на допиті зізнався, що зголосився під тиском своєї жінки і родини.

Інші йшли до воєнкомату, сподіваючись ухилитися від служби через підкуп (визнання непридатним, відстрочка, заміна військової служби на роботу по «броні»), або мали намір легалізуватися за місцем проживання й убезпечити рідних від виселення, щоби потім дезертирувати. Звичайно, були і такі, що хотіли помститися німцям за вбитих рідних.

Із мобілізованих до лав Червоної армії в 1944–1945 роках перш за все хочеться назвати Захара Грибка, 1923 року народження, з с. Скобелка Волинської області, який вступив до ОУН 1940 року. 1941-го став членом української допоміжної поліції у Горохові, а потім перейшов до УПА і брав участь у легендарному бою під стінами Загорівського монастиря. Виживши в пекельному бою, упівець після повернення фронту був мобілізований до лав Червоної армії. Однак медаль «За відвагу» не врятувала його від арешту 1948 року і 10-літнього ув’язнення в ГУЛАГу. Інший учасник того бою Михайло Петрович Іщук (1917 р. н., з с. Підбереззя Волинської області) в 1944 р. вступив до Армії людової і воював з німцями вже у складі польської армії. Після перемоги оселився в Польщі, а 1955 р. був виданий поляком з рідного села польським каральним органам.

Легендарний Євген Степанович Грицяк, 1926 року народження, з с. Стецева Івано-Франківскої області був членом юнацької мережі ОУН. В 1944 р. мобілізований до Червоної армії, у боях з німцями був поранений та нагороджений медаллю «За відвагу» і медаллю «За перемогу над Німеччиною». 1949-го був заарештований і засуджений до розстрілу, але потім вирок замінили на 25 років виправних робіт. В 1953 р. Євген Грицяк став один із організаторів Норильського страйку. Після придушення страйку, який радянська влада оголосила повстанням, Грицяка відправили до в’язниці для небезпечних злочинців. У 1956 р. його все ж звільнили, але вже 1959-го постанова про звільнення була скасована за вигаданими звинуваченнями, і Грицяка знов відправили відбувати 25-річний термін. Вдруге його звільнили 1964 року – після заміни 25-річного терміну 10-річним. Після звільнення за ним весь час стежило КҐБ. Дожив до часів, коли в Норильську був відкритий музей Норильського повстання. Помер 14 травня 2017 р.

Мельниківець Осип Зінкевич народився 1925 року в с. Малі Микулинці на Івано-Франківщині. Його батька розстріляли червоні партизани в 1944-му, а вже наступного року Осип звільняв Прагу від німців. У ході боїв він опинився під руїнами будинку і дивом вижив. Був нагороджений медалями. При першій нагоді втік на Захід. Уславився заснуванням видавництва «Смолоскип». Видання англійською мовою книги В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» привернуло увагу світу до дисидентського руху в Україні. Налагодив конспіративну мережу обміну літературою і самвидавом з УРСР. Після здобуття Україною незалежності був нагороджений орденами «За заслуги» і Ярослава Мудрого. Помер 18 вересня 2017 року.

Онуфрій Кулагін, 1928 року народження, брав Берлін. По поверненню додому вступив до лав УПА. 1956-го був схоплений і засуджений до 25 років виправних робіт. Систематично відмовлявся від будь-якої примусової праці, а на знак протесту – від бандеролей і листів. Через гострий тромбофлебіт отримав ІІ групу інвалідності, яку адміністрація зняла за відмову написати прохання про помилування. Тиск тривав аж до кінця терміну. Вийшов на волю в 1981 р.

Микола Береславський народився 1924 року в с. Новоспасівка на Запоріжжі. Був свідком голодомору 1932–1933 рр. У 1943 р. за розповсюдження націоналістичної літератури потрапив до німецького концтабору. Завдяки рекомендаціям йому таки вдалося вийти і переїхати до чехословацьких Подєбрад. У квітні 1945 р. був мобілізований до Червоної армії, служив перекладачем. 1947 року демобілізувався. В 1960-х, обурений політикою російщення і порушеннями прав людини, почав розповсюджувати самвидав, писав протести. В 1969 р. хотів провести акцію самоспалення, але йому завадили оперативні дії працівників КҐБ. Намір самоспалення було кваліфіковано як антирадянську діяльність – і Береславського засудили до 2½ року позбавлення волі. В ув’язненні брав участь у акціях протесту, голодував. Після звільнення співпрацював із самвидавом, зазнавав переслідувань. 2005 р. нагороджений орденом «За заслуги». Помер 12 серпня 2008 р.

Василь Кохан народився 1926 року в с. Косино на Закарпатті. Підлітком пройшов військовий вишкіл і брав участь у боях за Карпатську Україну. В 1944 р. його проти волі мобілізували до Червоної армії. Воював у Польщі й Чехословаччині. Неодноразово був поранений і контужений. Після війни у складі 66-ї дивізії служив у Прикарпатському воєнному окрузі. Зі слів Василя Кохана, дивізію тримали у повному складі, щоби демобілізовані не могли поповнити лав УПА, а демобілізація відбулася лише після вбивства Шухевича. Під час служби постачав українським повстанцям набої і гранати. Контактував із дисидентами. 1974-го за «наклеп на радянську дійсність» був засуджений на два роки. Вийшовши на волю, довго не міг нормально працевлаштуватися. У 1980-ті розповсюджував самвидав.

Данило Чорномаз народився 1917 р. у с. Стегніківці на Тернопільщині. У підпіллі ОУН мав псевдо «Андрій». Був мобілізований на фронт, та вже за кілька місяців повернувся скаліченим – його ліва рука більше не діяла. Після повернення одразу продовжив співпрацю з підпіллям. 1948 року його арештували і засудили спочатку до смертної кари, а потім до 25 років позбавлення волі. В 1956 р. звільнений за амністією. 1972-го в будинку Данила Чорномаза було проведено обшук. За зберігання антирадянської літератури був засуджений до 3 років позбавлення волі. КҐБ також почало переслідувати його синів Ярослава і Богдана – обоє були засуджені на 3 роки ув’язнення. Помер 1988 р.

Серед оунівців і упівців були і Герої Радянського Союзу. Іван Григорович Сокол, 1927 року народження, з с. Старий Чорторийськ Волинської області в шістнадцять років був відправлений в Німеччину, але щасливо вискочив з ешелону і дорогою додому натрапив на загін УПА. Після повернення фронту групу УПА, у складі якої Іван Сокол був кулеметником, роззброїли. Радянський агент, який видав групу, подбав, щоб молодий юнак потрапив не в ГУЛАГ, а у Червону армію. Певно, каральні органи легко погодилися на мобілізацію, бо знали, що з фронтових м’ясорубок повернутися дано не кожному – а якщо пощастить, то вони завжди встигнуть з ним розправитись. Та кулеметник з УПА Іван Сокол у січні 1945 р. відзначився при форсуванні Одеру, і 10 квітня указом Президії Верховної Ради СРСР був удостоєний звання Герой Радянського Союзу. Після перемоги продовжив службу на Далекому Сході. 1950 року повернувся у рідні краї і добряче мозолив око репресивним органам, але Героя Радянського Союзу чіпати було небажано з пропагандистської точки зору. (Взагалі МҐБ карало Героїв Радянського Союзу, які перемогли Гітлера, і розстрілами, і ГУЛАГом, але будь-які репресивні дії проти Івана Сокола на Волині, коли там ще був не до кінця задушений повстанський рух, були для радянської влади небажаними.) Але каральна система мала великий вибір інших жертв, тому була готова чекати. І, схоже, дочекалася… 2 лютого 1974 р. Іван Сокол помер. Журналіст «Волинської газети» Володимир Данилюк стверджує, що Герой Радянського Союзу помер не власною смертю, а внаслідок бійки в кафе з працівниками КҐБ. При цьому учасників бійки не судили і не звільнили з органів, а тільки перевели з Колків на іншу роботу.

Дослідник Дмитро Снєгирьов свідчить, що Степан Миколайович Вайда, 1922 року народження, із с. Дулово на Закарпатті вступив до ОУН від час навчання у Мукачеві. У 1938 р. керівництво ОУН доручило йому створити збройну організацію «Карпатську Січ», яка при спробі проголошення Карпатської України мусила тримати удар угорської армії. Після поразки Степан Вайда був змушений виїхати в Польщу. Після поділу Польщі між СРСР і Третім Рейхом Вайда опинився на території, підконтрольній радянській владі. Як і багатьох «визволених» від панської Польщі, Степана Вайду вивезли у табір в Оренбурзі. Завдяки домовленості СРСР з Чехословаччиною чехословацькі в’язні отримали можливість вступити до батальйону Людвіка Свободи і тим самим уникнути смерті від голоду чи хвороби в радянському таборі. Так Степан Вайда став танкістом. Батальйон поступово розрісся до корпусу і почав свій бойовий шлях у складі Червоної армії в березні 1943 р. під Харковом. 1945-го Степан Вайда вже був командиром танкового батальйону, який на 80% складався з закарпатських українців. 6 квітня 1945 р., за місяць до перемоги, Степан Вайда загинув у бою на Дуклівському перевалі. 10 серпня 1945 р. указом Президії Верховної Ради СРСР за героїзм та майстерне командування підрозділом Степанові Миколайовичу Вайді було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

У чехословацькому корпусі також служила санітаркою Клавдія Василівна Ткачук, 1925 року народження, з смт Турійськ Волинської області. В 1943 р. вона працювала друкаркою при штабі Воєнної округи «Турів», а вже восени 1944-го стала санітаркою в чеському відділі при Червоній армії. 1946-го Ткачук повернулася додому, але була арештована МҐБ. Однак їй вдалося вирватися і виїхати в Чехословаччину, звідти в Німеччину, а потім у США.

Звичайно, імена більшості членів ОУН і воїнів УПА, які були мобілізовані до лав Червоної армії, нічого не скажуть читачеві. Але їх варто повертати із забуття. Ярослав Антонюк у біографічно-довідковому виданні «Український визвольний рух у постатях керівників. Волинська та Брестські області (1930–1955)» подав інформаційну довідку про 3141 діяча ОУН і УПА, з них 84 було мобілізовано до лав Червоної армії.

Знов-таки доля оунівців і упівців у Червоній армії була різною. Хтось загинув на фронті – як ройовий УПА Олександр Савович Сокол з с. Кисилин Волинської області. Юрія Ступницького, 1923 року народження, сина Леоніда Ступницького (який не тільки командував армією УНР і брав участь у Другому зимовому поході, а й став генерал-хорунжим УПА), було мобілізовано до Червоної армії, але через донос колишніх підлеглих його батька був заарештований і засуджений до десяти років виправних робіт. Юрій Ступницький дожив до проголошення самостійності України і написав «Спогади про пережите».

До тих, хто не загинув або не був заарештований одразу після мобілізації, каральні органи все одно ставилися з підозрою – тому арешт після перемоги був типовою долею бандерівця, який у лавах Червоної армії переміг Гітлера.

Володимир Баб’юк, 1923 року народження, з с. Видранка Волинської області під час німецької окупації був вивезений на роботу до Німеччини, але через хворобу повернувся додому. 1943 року став ройовим у Військовій службі безпеці ОУН і керував ліквідацією польської колонії Німчики. У 1944 р. був мобілізований до Червоної армії і став зв’язковим 1-го Українського фронту. На фронті отримав поранення, також був нагороджений медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною». Після перемоги повернувся додому і вступив до комсомолу, одночасно беручи участь у роботі юнацької ланки ОУН. 1947-го був арештований. Збожеволів під час допитів у Володимир-Волинській в’язниці та відправлений на лікування у Львівську психлікарню.

Юлій Миколайович Головацький, 1926 року народження, з с. Боратин Волинської області 1943 року займався організацією молодіжної мережі оунівців-мельниківців. 1944-го мобілізований до Червоної армії, служив у шифрувальному відділенні. Служба при штабі 6-ої армії давала можливість юнаку зайнятися літературною діяльністю, а точніше – складати військову хроніку. Саме через неї Головацького арештували – бо він жодного разу не згадав у ній ім’я Сталіна. У 1946-му Головацькому вдалося втекти з ув’язнення і нелегально дістатися до України. З 1946-го по 1952-й втікач служив уже в лавах УПА. 1952 року упівець вдруге потрапив під суд. Спочатку його засудили до розстрілу, потім вирок замінили на 25 років виправних робіт. Після смерті Сталіна Головацького карали в Зарічному, де разом з іншими засудженими він організував страйк проти нестерпних умов. За організацію страйку Головацького судили втретє і перевели у в’язницю суворого режиму. В одеській в’язниці тридцятирічний молодик перетворився в «доходягу» і ледве не помер з голоду. Потім Головацького перевели в табір для інвалідів на Рівненщині, після чого відправили в Мордовію. 1957 р. після перегляду справи він вийшов на волю. Головацький помер у 2000 р., доживши до незалежності України.

Василь Сергійович Фурсик, 1925 року народження, з с. Ситниця Волинської області працював у підпільній друкарні УПА в Колках. 1944 року був мобілізований до Червоної армії. За військову службу нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Після перемоги виїхав у відпустку додому. В Колках був сильний повстанський рух – Фурсика хотіло завербувати МҐБ, та він відмовився і повернувся до служби. Ґебісти пригрозили, що йому цього не подарують. 1948 року погроза МҐБ здійснилася – червоноармійця з Колківщини арештували. Під час слідства обвинувачений хотів накласти на себе руки, відчуваючи, що не витримає тортур. Адвокатові вдалося добитися для нього зменшення строку виправних робіт до десяти років. За це двадцять п’ять років, які призначалися Фурсику, отримав сам адвокат, а також батько і мати підсудного, його брат і тітка. 1954 року Василь Фурсик був серед повсталих у Кенґірському таборі в Казахській РСР, пізнав «сорок днів свободи за колючим дротом». Повстання було придушене танками, а вцілілого Фурсика звільнили 1956 року. Права повернутися додому він не мав, тож мусив оселитися у Воркуті. І все-таки дочекався того дня, коли Україна стала самостійною.

Андрій Тарасович Шабала, 1924 року народження, з с. Промінь Волинської області був станичним юнацької ланки ОУН. У 1944 р. мобілізований до Червоної армії. Був поранений при форсуванні Одеру, нагороджений медалями «За взяття Берліна» і «За перемогу над Німеччиною». Після демобілізації продовжив співпрацю з ОУН. 1950 року був арештований МҐБ і засуджений трибуналом до 25 років виправних робіт. Покарання відбував у Воркуті на шахті, де 1953 р. брав участь у страйку. В 1956-му звільнений. Дочекався самостійної України, помер у 2005 році.

Олександр Харитонович Денисюк, 1915 року народження, з с. Боголюби Волинської області в роки німецької окупації спочатку працював у Кременецькій окружній поліції, потім управителем у Вишнівцях. У 1943 р. був арештований німцями за зав’язок з ОУН, та зумів утекти з в’язниці. Денисюк очолив військово-польову жандармерію куреня Івана Климишина, відомого як «Крук». Після бою під Гурбами повстанець вирішив легалізуватися – як наслідок, його одразу мобілізували до Червоної армії. На фронті колишній упівець отримав важке поранення і втратив ногу. Втім, це не врятувало інваліда війни від арешту МҐБ.

Іван Іванович Довгоніс із с. Стрільче Волинської області ще 1942-го командував кущовим відділом самооборони, а вже у 1943 році брав участь у перших боях УПА з німцями. Та навесні 1944-го його мобілізували до Червоної армії. У Польщі червоноармієць Довгоніс отримав важке поранення і контузію, тому в січні 1945 р. був демобілізований. За неповний рік служби у Червоній армії Довгоніс був нагороджений бойовими медалями й орденами Червоної зірки та Вітчизняної війни. Однак у вересні 1948 р. МҐБ арештувало і його.

Василь Протасович Касян, 1903 року народження, з с. Овлочин Волинської області в 1941 р. став станичним ОУН, а навесні 1943 р. – чотовим УПА. Навесні 1944-го потрапив під мобілізацію. На фронті був поранений. Після демобілізації працював у колгоспі. Але 1951 року все ж був заарештований, а 1952 року його розстріляли за вироком трибуналу Прикарпатського військового округу.

Іван Ісакович Корчик, 1911 року народження, зі Свійчів Волинської області виконував господарську роботу для УПА. У лютому 1944 р. йому довелося обороняти село від нападу поляків. Згодом мобілізований до Червоної армії. Після перемоги повернувся з орденами і працював у колгоспі. Та в 1951 р. був арештований МҐБ і засуджений трибуналом до розстрілу. Потім смертну кару було замінено на 25 років виправних робіт. В неволі познайомився з Левком Лук’яненком. 1976 року звільнився і повернувся в рідне село.  

Онуфрій Лукич Мацьоха, 1923 року народження, з с. Михалє Волинської області був станичним ОУН. Мобілізований до Червоної армії, двічі поранений у боях із німцями, нагороджений орденом Червоної зірки та медалю «За перемогу над Німеччиною». Після війни закінчив педагогічні курси, працював учителем і шахтарем. В 1965 році під час обшуку будинку органами КҐБ в Мацьохи була виявлена антирадянська література.

Іван Митрофанович Шемчук, 1924 року народження, з с. Жашковичі Волинської області був членом ОУН і проходив вишкіл у підстаршинській школі УПА. 1944 року був мобілізований до Червоної армії, але захворів на тиф і вирішив лікуватися вдома. Після арешту за дезертирство був відправлений на фронт. Дійшов до Берліна. У боях був поранений, нагороджений орденами. 1946-го був арештований МҐБ і засуджений трибуналом на 20 років виправних робіт, а 1956-го звільнений.

Петро Остапович Шарук, 1915 року народження, з с. Тростянка Волинської області 1939 року перебував на службі в польській армії і потрапив у полон до німців. 1941 р. вступив до української допоміжної поліції, а в 1943-му став чотовим УПА і бився з німцями вже під українським стягом. Після мобілізації в 1944 році до Червоної армії продовжив війну з німцями вже під червоним прапором. 1948-го арештований і трибуналом засуджений до 25 років виправних робіт. 1956 року звільнений. Помер у 1994 році.

Були й ті, хто вирішив себе рятувати ціною зради. Степан Матвійович Басій, 1897 року народження, з с. Садки Тернопільської області народився в родині бідняка. В 1918 р. він і ще двадцять односельців були мобілізовані в «Борецький кіш», який взяв участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Після двох місяців в армії Степан Басій дезертирував і повернувся до господарства. 1941 року він став головою колгоспу, але зовсім скоро почалася війна. В 1943 р. Степан Басій вступив до ОУН разом зі своїм сином Дмитром і проводив військовий вишкіл чоловіків у селі, споруджував криївки і заготовляв продукти для повстанців. Після повернення фронту він разом зі старшим сином Володимиром був мобілізований до Червоної армії. Після перемоги колишній петлюрівець і оунівець демобілізувався і був обраний сільським секретарем. 

Також варто пам’ятати, що методи роботи каральних органів радянської влади призводили до того, що засудженими були часто невинуваті. Тож, можливо, не варто зараховувати до ОУН і УПА всіх червоноармійців із Західної України, репресованих після війни. Так, Іван Кілюшик, 1923 року народження, з с. Острів Рівненської області в березні 1944 р. був мобілізований до лав Червоної армії – і вже 24 червня, командуючи мінометним взводом, відзначився при форсуванні Західної Двіни, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а в якості заохочення нагороджений відпусткою. Прибувши додому, Герой Радянського Союзу потрапив до лав УПА. 14 березня 1945 р. оперативна група виявила Кілюшика на горищі його хати. Затриманий намагався виправдатися тим, що його мобілізували проти волі, але Героя Радянського Союзу засудили до 10 років таборів, хоча чомусь не позбавили звання. Кілюшика заслали на Колиму, а його батьків, дружину і дочку вислали у Сибір. 1952 року Кілюшик був достроково звільнений і вирішив оселитися в Іркутській області. У 1972 р. радянська влада виправила помилку сталінського трибуналу і позбавила Кілюшика звання Героя Радянського Союзу. Навіть після розпаду Радянського Союзу 85-річний Кілюшик повторював журналістам те саме, що казав при арешті – до УПА його забрали силою.

Володимир Трохимович Мосійчук, 1904 року народження, з с. Висоцьк на Рівненщині після мобілізації в 1944 р. потрапив у 62-й запасний стрілецький полк, який базувався у Ворошиловграді. Однак довго Мосійчуку служити не довелось – він був арештований НКВС і звинувачений у членстві в ОУН. Врешті-решт арештант підписав зізнання – але було воно щирим чи вимушеним, визначити складно. До зізнання слідчий додав донос агента, який сидів в одній камері з Мосійчуком. Цим доносом слідчий підтвердив не тільки членство арештованого в ОУН, а й матеріальну допомогу на користь організації, адже він передав у ліс аж два буханці хліба.

Зберіглися свідчення оунівців, які після облав або доносів зрадників потрапляли одразу в штрафбати. Дослідники, які вивчають історію поліцейських-колабораціоністів, стверджують, що часом доля тих, кого направляли в штрафні батальйони, складалася краще, ніж доля законослухняного населення, мобілізованого звичайним порядком до Червоної армії. Бо штрафники перебували під прямим командуванням армії чи фронту. Їх використовували так само, як «чорні свитки», але вони були всі озброєні й вже мали хоч якісь бойовий вишкіл в УПА. Після поранення штрафників переводили в лінійні частини Червоної армії. При цьому часом колишні штрафники були найкращими бійцями своїх частин, їх нагороджували орденами. Однак після перемоги колишні штрафники поверталися додому – і там місцеві органи МҐБ, щоби довести свою корисність радянській владі, відправляли переможців Гітлера в ГУЛАГ на 10 і 25 років. До лав Червоної армії потрапляли також члени ОУН, які стали остарбайтерами або були кинуті в концтабори, а потім визволені радянськими або американськими військами. Але якщо їх мобілізували до Червоної армії, то служили вони найчастіше вже після кінця війни. А після служби знову ставали для МҐБ підозрілими – і в будь-яку мить могли виявитися «ворогами народу».

Таким чином, хоч масовість участі членів ОУН і вояків УПА у лавах Червоної армії для дослідження є доволі проблемною темою, але все-таки виявлені факти дозволяють стверджувати, що так званий «радянський народ», або народ-переможець, який кричав на фронті під час атак: «За Сталіна!», навряд чи був щирим. Особливо на завершальному етапі війни.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!