Петро Буяк: На старті мав рівно 118 євро і 250 злотих
Відомий франківський художник-наївіст і мандрівник Петро Буяк, починаючи з травня, протягом 50-ти днів проїхав автостопом по 11-ти країнах Європи.
«Галицький кореспондент» розпитав його про враження від подорожі та про рецепти автостопу.
– Ти в травні стартонув у подорож по Європі. Що було головним мотивом поїздки: цікавість, циганська тяга до подорожей, справи чи втеча від франківської реальності?
Було діло… Після мандрів до Монголії, які я колись здійснив з Юлею Плисюк, у мене була величезна перерва в далеких мандрівках. Були короткі дистанції по Франківській області, по Україні, зимові автостопи і таке інше. Але оскільки такі міні-мандри мені затісні, то після того, як минулої осені з кентом Сіріусом я здійснив міні-алкотур до Берліна і поглянув на тамтешній двіж, прояв якого мене влаштовував як у барній культурі, так і в мистецькій сфері, то вже з осені назріла думка здійснити довготривалу мандрівку автостопом майже через всю Європу.
От і за один вечір сіли ми з Сіріусом за карту і за два пива намалювали маршрут, який охопив 11 країн, а саме Польщу, Швецію, Німеччину, Нідерланди, Бельгію, Францію, Іспанію, Італію, Словенію, Австрію, Угорщину. Скільки то кілометрів, я ще не рахував, але два місяці вистачило, щоб то все проїхати, пролетіти, пройти.
Ідея, чого і навіщо туди, дуже проста. Своє показати, чужого навчитися і провідати близьких мені людей. Про тему втечі від Франківська навіть не думалося, бо то була не втеча, а вилазка з своєї ж законсервованості, що роками сиділа всередині в голові. Звісно ж, був також спланований хитрий план просунути своє мальовидло в європейське середовище, яке шанує наїв, і наче все вийшло.
– Вдалось просунути мальовидло, як?
У рюкзак напакував купу своїх репродукцій у вигляді поштівок, надрукував купу візитівок, і коли заїхав у Берлін, то один день виділив на те, щоб пройтись по цікавих галереях і магазинах, які тащаться по всякому дурному. Просто заходив у галерею, казав, що я з України, прусь від Берліна і хочу поділитися тим, що роблю, і показував свої роботи, роздавав візитівки. І в одній місцині, яка займається графікою, чуваків, які продають там всяке цікаве, дуже заперло то, що я показував, додались до «Фейсбуку», випили по пивку, поговорили і якось так за п’ять хвилин домовились, що я везу до них виставку наступного року.
Те саме відбулося у Франції, в місті Ліль, і в Іспанії, в країні Басків, у Більбао. Люди всюди досить відкриті до діалогу і без пафосу підходять до справи. Мені ж було приємне те, що ці роки моїх експериментів у візуальному не були марними, є перспективи до розвитку і шанс показати своє десь далеко людям, які пруться від того діла.
– Скільки мав у кишені, коли виїхав з Франека?
На старті мав рівно 118 євро і 250 злотих. Мені, звісно, тих грошей не вистачило вже в Іспанії, але трохи продавав свої поштівки і підзаробив, а трохи – та навіть не трохи, а потужно –допомогли знайомі, в яких я зупинявся. Оскільки від Іспанії на півдні Франції та Італії стоп як такий відсутній (ну, принаймні, кажу зі свого досвіду, може, хтось і вміє), то мені купили квитки на автобуси, потяги, які мене провезли вже по низу Європи аж до України.
Звісно, було не без пригод, бо один автобус я проспав і заїхав замість Ніцци в Ліон. І від Ліона мусив всіма способами намагатися потрапити в Барді – то провінція Парми на півночі Італії. Оскільки кешу було дуже мало, то щоб таки дістатися місця, де мене знайомі мали забрати машиною, мені одного разу довелось пройти 100 кілометрів пішки. Ніякого страху чи розпачу не було, була, навпаки, велика радість, бо я побачив Європу не в столицях і глазурі, а зсередини – в маленьких провінціях та селах, іноді навіть у дві-три хати, де живуть тільки фермери і світу білого, крім кукурудзяних полів, не бачать. Все збалансовано: десь втрачаєш, а десь даровано від неба і Бога.
– Розкажи детальніше про особливості тих країн, дорогами яких ти подорожував, адже ти їх бачив не з глянцевого туристичного боку, а зсередини. До яких висновків ти прийшов, що зрозумів більше, що здивувало, що порадувало, а що згірчило і де? І яка різниця між нами і ними? У чому ми подібні і з ким із цих народів найбільше сходимось, а з ким найменше, і в чому причина, на твою думку?
Кожен день подорожі приносив нові й нові пригоди. Щодня за допомогою свого паскудного англійського мовлення я намагався у великих містах заходити в самі нетрі грішних районів, де немає туристів. Ходив там вдень, вечорами, вночі. Тупо підходив до людей, питався, звідки вони, казав, звідки я і що нікого тут не знаю, і чи не хотіли б вони випити і щось розповісти та й взагалі. І так народжувалися справжні пригоди. Люди йдуть на контакт дуже щиро і не рубають філіпа.
Швеція, звісно, була тяжкою, бо там існує такий собі соціопатичний настрій і замкнутість. Проте там високий рівень життя і науковий прогрес. Можливо, завдяки нерозпорошуванню в розмовах на вулицях свого часу. У Швеції за відсутності щирої відкритості до інших на диво на першому поверсі, так само як і в Голландії, немає штор чи занавісок і, йдучи по вулиці, ти можеш бачити, як хтось снідає на кухні чи навіть проводяться сімейні ритуали. І ти так глип у вікно (ну, бо ж інакше не можеш, то так є), і ти, значить, так глянеш, а вони на тебе також і посміхнуться, ще й привітаються. Цікава країна, вартує, аби там побути довше.
Німці також відкриті і спілкуються жваво. Французи люблять французьку, і трохи було важко їх розкрутити на розмову українською, але мав знайомих, і там вже діалоги були. Баски мегагостинні, італійці і угорці також. Відчувався великий розрив у менталітеті, бо на язиці завжди крутилися дурні питання, які я ледь стримував. Найважливіше, ніхто не париться твоїм особистим, так як у нас. У нас кожного гризе, що в кого і як, і чого так сталося. Це є кончена українська фігня, яка нас погубила. Надто чужим переймаємося, а про своє не дбаємо. Соціальне життя – також великий розрив на сотні років. Культура поведінки схожа, але трохи не така брутальна, як тут.
Про те, що згірчило, та воно і тут не тішило? Звичайна українська тупість і впертість і відсутність розуму в наших головах тягне нас в болото, яке ми самі ж і розмісили. І тому не варто шукати у своїх бідах винних. Кожен винен сам у собі, я також у тому списку. Поменше надіятись на Бога і чудеса, а побільше головою працювати.
Найбільша ж подібність у нас поки що тільки з угорцями. Коли заїхав до них, то зрозумів, що вже вдома. Але все одно відчувалось, що ще в гостях. Нема ніде однаковості, бо з кожним перетином кордону люди говорять мовою своєї країни, що також вкурвило. Бо оця осоружна толерантність до «рускаво» і прогин (у мовному і культурному) до мови чужої якраз, в першу ж чергу, майже стерли вже з української землі практично 90 відсотків культурної спадщини наших пращурів.
Більше зауважень до самого себе, ніж до інших після подорожі – от що головне залишилося. Відповідь дуже туманна, бо важко в кількох реченнях описати всі спостереження за 50 днів. Про церкву окрема розмова. Цікава тема.
– А що про церкву?
У Швеції такої побожності не існує. У свій час там церква дуже вилізла людям на голову і спільно з владою почали мутити свої оборудки. Що, власне, зараз відбувається в «православном мірє руской сторони», і так само прекрасно посіяне зерно в нас, на Галичині, коли церква втручається в кожне питання соціального життя, нав’язуючи свої фальшиві постулати, за якими тільки нажива і гроші і немає ані святості, ані Бога в тотих базарах фарисейських. Так от, людей там то так було дістало, що вони попалили половину церков і послали подалі всіх попів. Зараз же, заходячи у церкву в Швеції, можна бачити молодого пропірсінгованого з татухами священника, який не читає тупі плаксиві молитви, а говорить з людьми про те, як треба берегти навколишнє середовище і природу, як треба шанувати землю, на якій живеш, бо вона дає тобі життя.
У Нідерландах церква собі взагалі сидить тихо і не рипається. У Більбао стару церкву переробили під рок-резиденцію і там, де попи проводили свої літургії, зараз сцена, барна стійка і концертний хол. А там, де були келії та сповідальні, зараз репетиційні бази і студії звукозапису, і називається то місце «Більбао Рок». У побожних же церквах наставлено спеціальних автоматів, де можна кинути 20 центів і загориться на певний час електронна свічка. Також непоганий бізнес. Бо є чіткий розклад по кількості монет за молитву до Бога, якого вбили за гроші. Причому ноги розп’яття, які пробиті цвяхом, звисають над одним із автоматів.
Коли до людства дійде, що Богу гроші непотрібні, тоді і настане рай на землі. А поки що мучимося і клянемо всіх, хто навколо. І так буде довіку. Я, до речі, закинув 20 центів і помолився за проект «Глибока Гуцулія», галерею «ГАК» і Балимбу. Бог добрий – він мене почує!
– Насамкінець. Поради подорожуючим, як не пропасти в жорстких ситуаціях, коли нема ночівлі і грошей? Що брати в рюкзак у таку дорогу? Ну, і (особисто від мене) де було найсмачніше, які страви, напої?
Рюкзак кожен все одно спакує, як йому смакує, радь чи не радь, але скажу, що мав я. Мав намет «2+1», але то завеликий, треба на одного. Іншого не було. Спальник, каремат, запасну білизну по одному комплекту, ліхтарик, мапу, телефон і осінню куртку. Залишалося місця тільки на їжу. Дуже бракувало маленького газового пальника і планшета, оскільки все тепер у тих краях підв’язане під інтернет, без нього навіть квитка не купиш на автобус. І не мав банківської картки – річ також дуже необхідна.
А про їжу і напої?.. Ой-йо-йой!.. Пиво у Швеції таке, як у нас, у Нідерландах же дуже круте пиво. Франція, Іспанія, Італія – то вино і дешеві пива, Угорщина – то пива і палінка. З їжі у Швеції запам’ятався сюрстромінг (гнила риба), варто спробувати всім. Іспанія – це колорит морської їжі, Італія – це країна істинних гурманів, там їжа – це мистецтво. В Угорщині – смачна, ситна, гостра їжа, також колорит досить широкий. Знову ж таки, ну ніяк не опишу словами, то все треба куштувати.
Добре там всюди, але дуже люблю Франек і сумніваюся, що міг би назавжди чи на роки покинути це місто. Франек заслуговує бути реально потужним містом, тільки треба деяким пацикам при владі в мозок розуму добавити. Але, може, Бог їм поможе. Най моляться більше, Бог добрий, Бог всім допомагає. Амінь!
