Польський легіон Кисельова. Які інформаційні підкопи роблять поляки в тилу України
Колабораціоністи з європейським громадянством допомагають Росії доводити, що за західним кордоном України живуть народи, які підтримують дії Москви в Криму і на Донбасі, пише журналіст та історик Роман Кабачій.
“Навіть турки це зрозуміли, а ви ніяк”, – прокоментував мені польський журналіст у внутрішньому листуванні факт обстрілу турецьким військовим в січні 2016 р польського ж репортера Томаша Мацейчука і його колеги; в турецьких ЗМІ поляків назвали російськими шпигунами. У квітні 2016-го Мацейчук отримав від українського СБУ п’ятирічну заборону на в’їзд в Україну “за проросійську пропаганду”. У російських ЗМІ цей факт отримав гучний супровід, мовляв, Україна цензурує, невигідні публікації колють очі і т. п.
Польський легіон Кисельова
Чим займався Мацейчук? Від висвітлення конфлікту на сході з української сторони до різкої критики націоналістичних елементів на цій війні, для чого приплітати також історичні порахунки поляків з українцями з часів Другої світової: “війна війною, а за Волинь треба відповідати!”. Вів відверту агітацію проти України під час референдуму в Нідерландах, вихваляв демократичні принципи на російському телебаченні, зате український канал Ukraine Today вважав пропагандистським, а полонених на території України офіцерів ГРУ “такими ж, як Савченко“. Називав себе фрілансером, хоча навряд чи за самі багатослівні пости в Facebook можна було мати достатньо коштів на тривалі відрядження на український Донбас.
25-річний Мацейчук з Познані – досить цікавий приклад, якщо дивитися на його “багаторівневу” діяльність. Є ще кілька прикладів, що вказують на всеїдність російського агітпропу щодо використання “корисних ідіотів” з паспортом Євросоюзу. Класичним є візит “відомих польських журналістів” до Криму в січні 2016-го. Організував його Юрій Бондаренко з Російсько-польського центру діалогу та згоди в Москві, створеного в 2011 році одночасно з Польсько-російським центром діалогу і злагоди в Варшаві (останній зараз з московським братом ріднитися не поспішає).
Бондаренко привіз до Сімферополя трьох поляків: Матеуша Піскорського, Яна Всула і Войцеха Гжімалу. Піскорський аж ніяк не журналіст, а лідер проросійської партії “Зміна”, в офісі якої в травні 2016-го пройшли обшуки, а сам він був заарештований Агентством внутрішньої безпеки Польщі. Піскорський давно має заборону на в’їзд в Україну за висловлювання з приводу анексії Криму, де він також був під час “референдуму”: “[росіяни] не хочуть конфлікту, але вимагають поваги до своєї держави, яка втілює в життя амбітний проект євразійської інтеграції”. Він бував і на прийомах у лідерів так званих ДНР і ЛНР. А двоє інших – це просто “особи з польським паспортом”: Всул живе в Норвегії і видає невелику газету для місцевої діаспори в двох округах, про Гжімалу розслідувачі з ФБ-сторінки “Російська п’ята колона в Польщі” (Rosyjska V kolumna w Polsce) не змогли знайти жодної інформації. Трійця їздила в Крим, а потім давала прес-конференцію в агентстві ТАСС, від якого так люблять брати новини українські журналісти.
Цікавіше почитати, як коментувала інший такий приїзд пропаганда окупаційної влади Криму. Надавши слово Бондаренку, “журналістці” по імені Дорота без зазначення прізвища та Павлу Жемінському з неназваної “громадської організації”, Перший кримський канал робить висновок: 87% кримчан довіряють Аксьонову, 90% довіряють Путіну, є “правильні” кримські татари, які можуть почастувати і показати місце будівництва мечеті (все прекрасно з правами нацменшин), а якби кримчани не підтримали анексію, то було б як з “безчинствами бандерівців під час Великої Вітчизняної війни”, про що “поляки пам’ятають”. Адже нинішні українські радикали ще гірші.
Десант з Білостока
Співпрацюючи з Російським культурно-освітнім товариством з Білостока (керівник Анджей Романчук, він також член ради Радіо Білосток), у вересні 2015 р Бондаренко привіз групу випускниць ліцеїв і студенток до Криму нібито за перемогу в конкурсі знань про Росію. Дев’ять дівчат мали їхати в Петербург, однак полетіли до Криму, де їм організували зустріч з “владою”, а російські РІА Новости, Russia Today і “Супутник”, звичайно ж, подали це під соусом, що приєднання Криму до РФ не викликає побоювань в Польщі.
Білосток – столиця Підляського воєводства, де проживають також православні білоруси та українці. Тому не виключено, що дівчата були представницями цих національних меншин, що також не може не хвилювати через розмивання солідарності щодо подій в Україні. Романчук, незважаючи на українське звучання прізвища, був організатором і учасником декількох антиукраїнських акцій перед посольством України, також був у Криму під час “референдуму” разом з лідером партії “Зміна” Піскорським (і сам є її членом), а також відвідував парад в Москві 9 травня 2015 р. Офіційний Київ відреагував тільки протестом на візит ліцеїсток, назвавши його нелегальним.
Бондаренко зіграв також на релігійних нотах. З Москви координував збір коштів для закупівлі продукції “гуманітарного характеру” для “населення територій, охоплених громадянською війною” (термін російської пропаганди), який нібито вело Братство Кирила і Мефодія Польської автокефальної православної церкви безпосередньо в головному православному храмі на Волі у Варшаві. Збором в Варшаві керувала російськомовна громадянка Польщі Лілія Мошечкова, яка народилася в Донецьку, член партії “Корвін”, очолюваної одіозним політиком Янушем Корвіном-Мікке, для якого головним ворогом Польщі є не Росія, а Німеччина та Україна.
Лілія їздила з Янушем до Криму в грудні 2015-го, про що поспішив повідомити канал Polit Russia, нагадавши, що для Корвіна-Мікке нинішні “бандерівці” в Україні – така ж недооцінена загроза, якою був Гітлер. Мошечкова в Криму розповіла, що в Польщі готуються до реституції майна в Західній Україні. Цю заяву агентство “Новоросія” піднесло як територіальні претензії і намір повернути Західну Україну. Кошти для Донбасу Мошечкова нібито зібрала і “відправила конвоєм” через Росію, щоб не “через хунту”. Про це повідомили польськомовний сайт сепаратистів і Братство в Варшаві. Одну третину вантажу становили… хірургічні рукавички.
Волинський фронт
Теми бандерівців і Волині-1943 ідеально лягають в канву побудови образу “правильних” поляків, які не люблять Україну, а повинні любити Росію і її чини. Ухвалення Сеймом резолюції про визнання 11 липня днем мучеництва кресовян (жителів східних районів Другої Речі Посполитої) від рук українських націоналістів в Росії повинні були розцінити як особисту перемогу, тому що серед альтернативних пропозицій було 17 вересня (1939 р.) – наступ Червоної Армії як удар в спину Польщі, з якого, власне, і почалося пекло Кресове. Зате з радянсько-російської точки зору 17 вересня – це допомога “правильним” братам українців і білорусів, які мучилися під гнітом польського пана. Якби сучасні польські політики прийняли постанову про дату 17 вересня, то тим самим серйозно зіпсували б плани щодо дискредитації нинішніх “бандерівців”, які нібито захопили владу в Києві і воюють з “правильними” українцями на сході. Однак польський Сейм вирішив зробити подарунок Москві. Наступний подарунок – готується вихід на екрани в жовтні 2016-го фільму Войцеха Смаржовскі “Волинь”, і нам слід очікувати чергових прикладів “російсько-польського порозуміння” на цьому ґрунті.
Потрібно пам’ятати, що росіяни готують два типи пропагандистської продукції – для внутрішнього і зовнішнього вживання. Тема “нациків-бандерівців” підходить для обох, тільки під різним соусом. Ось, наприклад, як пояснює російські розклади з висвітлення теми проведення Прайда рівності 2016 року в Києві Моніка Андрушівська. Для внутрішньоросійської пропаганди: “Бачите, Україна пішла в Європу і має паради педерастів, тому треба їхати на Донбас, щоб захищати Росію від того ж”. Для зовнішнього вживання: “Погані бандерівці розігнали парад, вони нацисти”. І зрозуміло, що в тій же Польщі при всьому консерватизмі зачіпка на “бандерівців” спрацює швидше і дасть раша-пропаганді свій фідбек у вигляді зруйнованих на кордоні пам’ятників на могилах воїнів УПА, поставлених польськими українцями. А якщо ще там буде написано “за Донбас”, то сам Бог велів.
Як русинів росіянами роблять
Ще однією ідеальною для агітпропу як на експорт, так і для простої “російської людини” є тема русинів. На експорт вона ідеальна тому, що Україна випадає з європейського тренду: мовляв, не поважає малі народи, не визнає права на культурне самовизначення (знали б в Євросоюзі, як роздавали паспорти Підкарпатської Русі в Москві членам російського земляцтва), тоталітарними методами пригнічує самобутність (ймовірно, величезний храм Христа Спасителя з російськими “цибулинами” посеред Ужгорода, побудований лідером русинських сепаратистів отцем Димитрієм Сидором, мав свідчити про страшні знущання над згаданою самобутністю).
Однак Україні варто було б розібратися, чому сусідні країни можуть погоджуватися з поширюваною Кремлем точкою зору про етноцид русинів. Та тому, що вони самі заробляють на “унікальності” тих частин українського етносу, який опинився на їх території. Наприклад, коли Польща влаштовувала в Празі виставку про лемків (поляками депортованих і принижених), культура цієї етногрупи подавалася як цілком окреме польське явище (Боже упаси згадати, що це північні брати словацьких руснаків, яких так багато в Празі на заробітках, а щоб сказати, що лемки мають щось спільне з Україною, то собі ж нашкодити). У Словаччині українізація Пряшівських русинів асоціюється з епохою комунізму, а визнати їх українськість означає породити меншість, рівнозначну угорцям, які не раз Братиславі псували нерви. Україна, якби хотіла очолити цей процес, повинна була б сама проводити транскордонні фестивалі з культурно-діалектичними слемами, які показували б єдність груп в трьох країнах, але під українським прапором. Поки ж акції руснаків на Пряшівщині активно спонсорує російське посольство.
Для внутрішнього споживача в Росії тема русинів – це тема приниження такої ж “російської людини”, як і всі в Росії, тільки вона живе по той бік Карпат і хоче залишатися “російською”, усіма силами намагається відірватися від “насильницької галичанізації”, тотожної українізації. І клюють на приманку тієї “російськості” не тільки жителі Рязанської глибинки, а й цілком поважні московські інтелігенти. Читаючи замітку в одному імперсько-ностальгічно орієнтованому журналі в середині 1990-х, зустрів статтю історика Олега Неменського про Пряшівщину в єлейно-сільських тонах, про церковцю “майже як у нас” і “милі серцю” назви кирилицею. Тільки, розумієте, в Словаччині русинів поважають і носять на руках (так, що в Пряшеві і говірки не почуєш. – Авт.), а на Закарпатті утискають.
По цій темі Україні також потрібно буде розробляти власну стратегію перманентного реагування. Чи намагався колись пересічний росіянин зрозуміти хоч якийсь із закарпатських діалектів, які і для наддніпрянців-українців далекі від розуміння? Навряд чи. Проте цей пересічний росіянин хоче того лемка з Перечина, бойка-верховинця з Міжгір’я або долинянина з Іршави “захистити”. Так, може, організувати популяризацію цих говірок в інтернеті, щоб “російська людина” обережніше до того ставилася? Тепер же російська мережа ВКонтакте засновує власний профіль “русинською мовою”, де закарпатці можуть реєструватися і говорити по-своєму. Цікаво, чи знайдуться відповідні “фахівці”.
Дражливі теми російська пропаганда буде використовувати до тих пір, поки Україна дозволяє їх активно підгодовувати як всередині країни, так і за кордоном. Причому Москва без особливих складнощів буде залучати посібників серед наших сусідів, про що красномовно свідчать наведені приклади. Знайти адекватні відповіді – це половина проблеми, а далі – точкове та адекватне поширення інформації. Поки ми цього не зробимо, Росія буде копати нам яму не тільки на сході, а й у глибокому тилу.
Джерело: Деловая столица
