Прикарпатський письменний Остап Соколюк про читачів, реалізацію та Батьківщину

Україна багата на чудових визначних письменників. Наш край не виняток. Книжка Остапа Соколюка з Коломиї потрапила в топ-десять найбільш продаваних в Україні.

Автор популярного роману «Ені» розповів кореспонденту «Вежі» про те, чи важко видати книгу молодому автору в Україні, про Батьківщину та що надихає писати такі твори.
 
– Остапе, відколи Ви почали писати? 
 
– Пишу ще із раннього дитинства. Зовсім маленьким я подивився якийсь американський фільм, і мені страшенно захотілось відтворити цю історію. Оскільки знімати кіно дитині було не до снаги, я взявся писати у зошиті рядки: «У офіс зайшов Джон… Раптом вікно вибухнуло і всередину заскочив монстр…». Але мені катастрофічно не вистачало слів. Тоді моя літературна кар’єра швидко завершилась, та вже пізніше продовжилась у школі під впливом нещасливого кохання.
 
– На яку тематику Ви пишете? Що Вас надихає?
 
– Я виріс на фантастиці, і це багато про що говорить. Я дуже рано навчився читати, тому ще зовсім маленьким я перечитав безліч дитячої літератури. Моїми улюбленими книгами були всі твори Астрід Ліндгрен. А потім я шаленів від Роджера Желязни та інших фантастів. Гадаю, що я схоже пишу. Мені імпонує динамізм, історизм, гостросюжетність, вихід за всі рамки. Мені подобаються діалоги, а ще я практично ніколи не використовую описи. Мої твори завжди на межі жанрів, наприклад, триллер і комедія. Тематично вони завжди різні: це й історія про підлітків дрім-дайверів, що раптом почали зустрічатись у своїх снах, або ж історія двох дітей, котрі знайшли у лісі казковий дім із сиротами тощо.
 

 
– Коли Ви видали першу книгу? Розкажіть яким був процес створення видання? 
 
– Перша моя книга вийшла ще у 2011 році у київському видавництві. Книга має назву «Людина в (м)асьці». Зараз вийшла моя повноцінно дебютна книга «Ені». Друкувався я завжди на правах письменника, а не замовника. Тобто мені платили гонорар чи роялті, а я не платив за друк. Так і повинно бути, хіба ні? Адже книга – це колосально енерго- і часозатратна робота. Цю роботу потрібно цінувати. Не просіть автора подарувати книгу, цим ви наче зневажаєте його роботу. Загалом, якщо у вас хороший твір, ви можете видати його і за свої кошти, але варто спробувати знайти видавця, котрий оцінить його і згодиться надрукувати.
 
– Які у Вас були відчуття після виходу першої книги?
 
– Я дуже радий за свої книги. Тепер вони уже не належать мені – вони належать читачам.
 
– Це захоплення чи робота? Що це для Вас?
 
– Для себе я вже давно чітко визначив свою професію, я – сторітеллер. Я той, хто розповідає історії, і не важливо відбувається це у книгах чи кіносценаріях. Для мене щастя бути письменником. А ще, мрію знімати кіно. Адже кіносценарій – це лише чорновик чи план для зйомок, а повноцінний, завершений твір робить кінорежисер. Тому мені ще хочеться відкрити себе там.
 

 
– Які Ваші улюблені автори та книги?
 
– Книги які найбільше змінили мою свідомість – не художні. Це «Путь Дзен» Алана Уотса, «Дао Хаоса» Стівена Волінскі, «Безумная мудрость» Трунгпа Ринпоче. А серед письменників я хотів би згадати мою першу «вчительку» Астрід Ліндгрен, а також Роджера Желязни, Генрі Лайон Олді.
 
– Розкажіть, про Ваше рідне місто Коломию? Як воно вплинуло на Вас?
 
– Варто зазначити, що я прожив у Києві 10 років. Це було навчання в Інституті та робота. Насправді, мене сформував саме той, столичний, період. А Коломия назавжди залишиться містом мого дитинства. Містом, де народжувались казки і кожна вуличка обіцяла мені історію. Впевнений, колись я напишу роман про Коломию.
 
– Які асоціації з Івано-Франківськом?
 
– Ви не повірите, але уже багато років Івано-Франківськ для мене – це місто мого майбутнього, де я хочу жити і виховувати своїх дітей.
 
– Чи їздите Ви Україною із презентаціями?
 
– Повноцінного туру ще не було.
 

 
– Чи не плануєте переїхати у велике місто? Чи вірна думка про те, що у великому місті простіше реалізуватися?
 
– Коли я повернувся із Києва до Коломиї, то був щасливий від цього. У столиці часто зустрічаю наступну картину: ти працюєш місяць, щоб заплатити за квартиру і вижити. Погодьтесь, не дуже оптимістична ситуація. Звісно, у більшому місті і більші гроші крутяться, і важливі знайомства. Але зараз така епоха, коли можна сидіти із доступом до Інтернету хоч високо у горах, і заробляти порядні гроші, і витрачати менше аніж у Києві. Тому питання реалізації, насправді, дуже не просте. Для мене, як письменника, не важливо де писати хорошу книгу.
 
– Хто імпонує із українських письменників?
 
– Можливо, я багатьох здивую, але я назву фантастів Генрі Лайон Олді (творчий псевдонім українських письменників-фантастів з Харкова Дмитра Громова і Олега Ладиженського). Вони навчили мене великій майстерності. У своїй прозі названі фантасти працюють на високому рівні. Також, я завжди захоплювався талантом Сергія Жадана та Іздрика. Із нових – мені імпонує Кідрук, котрий  дуже професійно робить свою справу і працює за світовими сучасними канонами.
 
– Які відгуки чули про Ваші видання?
 
– Здебільшого – позитивні. Приємно, що читачі виділяють у моїх творах саме те, до чого я завжди прагну: простота і легкість стилю, гумор і таємничість сюжету.
 
– Що найприємніше у Вашій справі?
 
– Писати. Коли ти пишеш історію, то насправді ти виступаєш лише свідком подій. У історії є завжди таємниця недоступна тобі, стихія, яка може тебе розчавити. Таке трапляється, письменники божеволіють від своїх книг. У моїй голові безліч оповідей. Вони, немов величезні боги, стоять на порозі свідомості і чекають свого часу. Впускати їх – це завжди ритуал наповнений радістю і якоюсь незбагненною одержимістю.
 
– Роман «Ені» приніс шалену популярність серед молоді. Розкажіть більше про створення цієї книги. Яка її передісторія?
 
– У якийсь момент я дуже захопився квантовою фізикою. Прочитав «Дао фізики» Фрітьофа Капра, та почав дивитись усілякі фільми і відео про сучасну науку. На основі цього у мене раптом виникла ідея: жінка, неначе хвиля у фізиці, вона не має координат, її неможливо зафіксувати і вловити. А чоловік – це часточка, твердий предмет із точними показниками. Він знає чого хоче, як воно має виглядати, але немає сили досягти цього без енергетичного поля – жінки. І знаєте що поводить себе як хвиля і часточка водночас? Світло! Отже, у поєднанні чоловік та жінка утворюють світло. Прекрасна і проста метафора. Із цієї ідеї й виник «Ені» – роман про кохання, наповнений пригодами, гумором і зовсім трошки ідеями квантової фізики, що так чудово корелюються із людськими стосунками.