Психлікарня – погляд зсередини. Франківчанка розповіла про чотири тижні жахіть

Минулого року я потрапила до лікарні. Я справді була хвора і мене справді вилікували. Але досвід перебування в Івано-Франківській обласній психоневрологічній клінічній лікарні № 1 досі не дає мені спокою. Там, на Млинарській, і зараз є люди. Тому просто мушу розповісти про все. Без прикрас.

На своїй сторінці у Facebook я вже описала жахіття, які довелося пережити. Незважаючи на все, там я щиро подякувала своїй лікарці за те, що поставила мене на ноги. Вона прочитала статтю і… подзвонила моїй мамі о 22:15. Просила вмовити мене не давати ходу інформації, бо це їй зашкодить. А назавтра вже розривалися телефони у мене й мого чоловіка. Тоді я зрозуміла – мовчати не маю права. психлікарня, пише Репортер

…Швидка забрала мене 4 лютого 2017 року. Коли стало зрозуміло, що далі тягнути не можна, мій чоловік – Андрій, був змушений викликати психбригаду. Що зі мною було? Мене накрило нав’язливе бажання позбутись усіх речей, які здавалися зайвими. На момент приїзду лікарів квартира була майже порожньою. Усі речі лежали на купі перед дверима. Лікарі відмовилися надавати допомогу, викликали поліцію та переступили поріг лише тоді, коли приїхав наряд.

Моя мова і рухи були незв’язними, але прибуття поліцейських якось швидко змусило «перемкнутись» на відносно адекватне мислення. Сама їх поява надала розуміння, що краще не пручатися, бо буде гірше. Зрештою, із квартири вийшла добровільно, з чоловіком, лікарем швидкої та одним поліцейським. До лікарні доїхали швидко, з сиреною.

Гірше стало, коли мене завели на приймальне відділення. Там одразу почали поводитись по-іншому – я відчула, що до мене ставляться, як до тварини. Оглядав мене черговий лікар Роман Шевців (ім’я я дізналася потім). Зі мною не говорив. Стомлено розпитував мого чоловіка, чи не траплялось подібне раніше. Після чого виніс вердикт: «Та тут все! На ній можна ставити хрест!». Чоловік розповів мені про це пізніше. Навіть не можу уявити, що він тоді відчув.

Потім мене підняли під руки, вивели на вулицю, а далі – до відділення. Двері відкрилися, мене грубо хапають за руки, заштовхують всередину, а Андрія штовхають до виходу. Тут я усвідомила: більше від мене нічого не залежить! Мене охопив жах. Наступне, що пам’ятаю, – прив’язали до ліжка.

Перші дні в лікарні згадати складно. Пам’ятаю лише, що кололи препарати, дію яких ніхто не пояснював. Майже весь час спала. Рідних у відділення не пускали. Тоді я вже зрозуміла, що хворі тут постійно стають жертвами знущань з боку санітарок і медсестер. Пам’ятаю, як пильнуючи, щоб я не витягла крапельницю з вени, молода лікарка знімала мене на відео. Їй було смішно те, що я була дезорієнтована і намагалася розпитувати її про свій стан і лікування.

Умови в лікарні були просто жахливими. Замість туалету – «дірка» у підлозі, дверей нема. Туалетний папір був лише в тих, кому принесли родичі. Інші мали підмиватися під крижаною водою. В умивальнику. Але цього майже ніхто не робив. У відділенні стояв жахливий сморід брудного тіла. Крім того, у повітрі висів цигарковий дим. Хворі палили прямо в туалеті, санітаркам було все одно.

Душ можна було приймати лише раз на 10 днів. Теплу воду пускали на 20 хвилин, за цей час мали помитися близько 50 пацієнток.

Сітка на ліжках провисала майже до підлоги, тонкі радянські матраци були у плямах крові та сечі.

Та найгірше, коли у мене почалися «жіночі справи». Ніхто не сказав, що рідні передали мені чистий одяг і засоби гігієни. Я проходила три дні у штанах, мокрих від крові. Більше того, коли йшла коридором, одна з санітарок різко розвернула мене за лікоть і, сміючись, сказала іншій: «Диви, яка пляма на дупі!». Від приниження хотілося згоріти…

Їжа була огидна. Перловка або ячна, заварена на воді. До неї давали шматок хліба. На обід – щось подібне на овочевий суп. Чай був розведений майже до стану води.

Щоранку й після обіду санітарка кричала: «Ліки!», і ті, хто міг ходити, вишиковувалися у чергу в сестринській. Воду наливали з-під крану у червоний пластиковий стаканчик, який хворі передавали по черзі. Лежачим ліки приносили до палати і давали примусово.

Телефони там заборонені. Таксофону немає. На побачення з рідними мене почали випускати тільки через тиждень, до цього я була повністю відрізана від зов­нішнього світу.

У відділені всі знали, що я киянка, і постійно це обговорювали. Помітила, що ініціювали плітки ті самі санітарки й медсестри. Крім того, всіх і кожного цікавили мої татуювання. Мене розглядали, наче ляльку. Опиратись було неможливо – така поведінка одразу розцінювалась як агресивна. А з тими, хто чинив опір, розправлялися цікавим способом. Погрожували, що вколють галоперидол. Це страшний, ще радянський препарат. Не знаю, чи його комусь кололи, але погрози діяли. Тому я мовчки терпіла.

Через тиждень дозволили бачитися з рідними. Ми могли посидіти 15 хвилин у холодному тісному коридорчику з іншими хворими та їхніми близькими. Жодного особистого простору. Але ті 15 хвилин були тоді найціннішими у моєму житті.

Моя лікарка Леся Василівна відмовилася давати мені пояснення щодо мого стану та лікування, бажала говорити тільки з моїми родичами. А мені тоді було 24 роки, я не мала (як і зараз не маю) групи інвалідності. Я повністю самостійна людина, яка не потребує опікунства. Незважаючи на це, мені не вдалося отримати інформацію, яку маю право отримати за законом.

Психолог у лікарні була одна на 50 хворих, потрапити до неї майже нереально. За чотири тижні мені вдалося поспілкуватися з нею тільки двічі по 10 хвилин.

Трудової та арт-терапії у лікарні не було теж, вихід хворим на вулицю закритий. Усе, що можна, – лежати на ліжку.

Мене це, на щастя, не стосувалось, але деякі пацієнти мали дивне й огидне заняття. Вони робили масаж санітаркам. Не лише плечей, а й масаж ніг! Поки ті дивилися телевізор і розслаблялися, слідкуючи заодно за палатою «буйних». Пацієнти робили це добровільно – та наскільки таке етично щодо людей, на яких через хворобу дуже легко вплинути, судіть самі.

Наприкінці другого тижня Анд­рію вдалося «вибити» для мене дозвіл на прогулянки. З письмового дозволу лікаря я могла виходити на вулицю на 20 хвилин. І таку можливість мала лише я одна, бо на цьому наполягли мої родичі.

Єдиною «розвагою» у лікарні був телевізор. Санітарки вмикали його о 18:00. Спершу йшли новини, потім серіали. Телевізор кричав на повну, терпіти це було неможливо. Жалітися лікарю – допомагало на один день. Та найтяжче стерпіти інше. Важкі хворі, які нерухомо лежали на ліжку, починали кричати. Від болю! Ви не уявляєте, що відбувається в голові, коли ти під препаратами. Коли у тебе розірвана у шматки свідомість. І я розуміла – цей звук спричиняв їм фізичний біль. Вони починали вити. Це виття від болю долинало з відкритих дверей їхніх палат в усі закутки.

Одного разу лікарню знеструмило на цілих дві доби. З освітлювальних приладів медперсонал мав лише свічки та два маленьких ліхтарі. Думаю, це просто диво, що хворі не повбивали й не скалічили одне одного.

Лікування вже подіяло і я оцінювала все цілком тверезо. Бах – і лікарня поринула в темряву. Кілька секунд моторошної тиші. А за ними – виття, крики, зойки. Усе це доповнювали молитви та речитативи деяких хворих про кінець світу.

Я лежала і благала про себе: «Тільки не чіпайте мене. Тільки не чіпайте». У цю секунду в кімнату забігла пацієнтка з пронизливим криком: «Ви всі не люди!». І далі: «Ви не люди! Ні! Ви не люди!». Після такого і здоровій людині знадобиться психотерапія…

Потім, звісно, все стало спокійніше. Але ніхто із персоналу, вочевидь, навіть не схотів подзвонити в аварійну цілих два дні!

На мою думку, до виконання своїх обов’язків медсестри ставилися халатно. Я не раз бачила, як вони просто ігнорували хворих, які потребували термінової допомоги. Навіть коли в одної з пацієнток трапився напад епілепсії. Я помітила, що вони просто не вміли надавати першу невідкладну допомогу. Навіть вдавалися до дій, які, на мою думку, були небезпечними для хворих.

Минув третій тиждень лікування і мене стали відпускати додому на ніч. Ранком я мала повертатись до лікарні і бути там з 8:00 до 16:00.

На четвертий тиждень я продовжила приймати лікування амбулаторно. Усе, що мені вдалося дізнатись від лікаря щодо мого стану – лише назву діагнозу. Поліморфний психотичний розлад.

Після виписки ні мені, ні моїм родичам не видали жодних паперів, де б засвідчувався мій діагноз та роз’яснювалося лікування.

Мені було не просто це написати, але дуже хочеться щось змінити на краще. Адже у таких умовах живуть люди, які ще вчора ходили у кафе, на роботу, сміялися та слухали музику. Як і ви.

Андрій Загрунний, чоловік Галини:

«Я до останнього не хотів дзвонити у швидку. З пантелику збивало те, що між дивними вчинками та висловлюваннями Галя зберігала цілком здорове мислення. До того ж, я не міг припустити, що звичайний, нехай і сильний стрес, який вона пережила напередодні, може вилитись у таке.

Добре пам’ятаю слова чергового лікаря: «На ній можна ставити хрест». Тоді подумав «Чорта з два я так просто від неї відступлюсь!». Перший тиждень нам не дозволяли бачитись, і це зводило мене з розуму. Я бачив, наскільки жахливі умови в лікарні, але навіть не міг уявити, через яке пекло зараз проходить моя дружина. Вона все розпитувала про можливість продовжити лікування амбулаторно. Я знав, що за законом Галя мала повне право написати відмову від перебування в лікарні. Але страх, що все повториться, тримав нас усіх, і ми йшли на поводу у лікаря. Тепер розумію, яка це була помилка.

Належного нагляду у лікарні все одно ніхто не надавав. А от з нас­лідками ми змушені боротись і нині. Зараз Галя почувається добре. Займається спортом, музикою, працює – фотографує та створює аксесуари ручної роботи. Але ми досі ходимо до психотерапевта, який допомагає їй позбавитись від жахіть, пов’язаних з лікарнею».