Степан Андрійців: Ми вже відчули смак свободи...

Степан Андрійців нещодавно повернувся з поїздки на схід. У складі волонтерської бригади відвозив нашим бійцям те, чого вони потребували. Останнім пунктом поїздки було місто Лисичанськ Луганської області. Але про це далі. Наразі хочу представити свого співрозмовника, якого вперше побачив кілька місяців тому на третьому поверсі стоматологічного інституту Івано-Франківського медичного університету. Нахилившись над пацієнтом, він щось там чаклував з бормашинкою, час від часу даючи вказівки або поясн

Так, 40-річний Степан Степанович — доцент цього престижного навчального закладу, кандидат медичних наук, автор і співавтор близько 40 наукових робіт. А ще — громадський активіст, один з організаторів медичної служби Майдану і продовжує свою діяльність. Недавно, наприклад, на прохання місцевих жителів, так би мовити, «закривав» хімічний цех, який діяв у житловому масиві, а через кілька днів завдяки зокрема і його зусиллям було припинено діяльність двох підпільних гральних закладів в Івано-Франківську та Богородчанах. Це вже сталося після повернення Степана Андрійціва зі сходу, про що він і взявся розповідати:

— Найперше хочу сказати, що люди доброї волі, патріоти є не лише на заході чи в центрі України, а вже чимало їх з’явилося і на сході. Ми  проїхали 1300 кілометрів і всюди відчували значну, практичну допомогу від людей, незалежно, з якого регіону вони походять і якою мовою розмовляють.

Дух взаємодопоги відчули відразу
- Почнемо з того, куди саме ви їхали, що за волонтерська група і таке інше?

— Хоча я сам безпартійний, але наша волонтерська група складалася переважно з представників «Свободи». Я з цими хлопцями познайомився на Майдані, нас, по суті, об’єднав його дух. Постійно підтримуємо стосунки і ту справу, яку розпочали ще в грудні минулого року, продовжуємо. 

Їхали ми безпосередньо до Лисичанська із заїздом у Слов’янськ до бійців одного з наших добровольчих батальйонів, зведеного загону тернопільських та івано-франківських правоохоронців, які тримали другу лінію оборони, і військовослужбовців однієї з регулярних частин Збройних сил України, котрі перебували на передовій. 

- Тож побували безпосередньо на фронті. Під обстріл не потрапили?

— На щастя, ні. Хоча неподалік передової почули постріли і потім побачили розстріляний автобус. Що конкретно це було, не знаю. Ситуація там доволі напружена, бо потужно діє чимало російських диверсійних груп, отож відповідна реакція жорстка. До речі, на тій території з 8-ї години вечора запроваджено комендантську годину і пересуватися на автомобілях не бажано, щоб не потрапити під обстріл.

- Зрозуміло. Везли традиційно одяг, продукти...

— Так, теплий одяг, зокрема термобілизну, яка вкрай необхідна тепер нашим бійцям. Один з волонтерів передав, звісно, безплатно, для потреб армії військовий ЗіЛ-131, на якому ми їхали. Коли врахувати рік випуску автомобіля і, головне, те, що за своїми тактико-технічними характеристиками він передбачений більше для їзди бездоріжжям, ніж для таких далеких маршів, то й не дивно, що дорогою дещо виходило з ладу. Наприклад, вперше ми стали на кільці в Бучачі. Була ніч, лив дощ. Раптом над’їхала якась машина, зупинилася. Люди нас розпитали, що трапилося, сказали зачекати. Незабаром повернулися вже з механіком і запчастинами, які потрібні були для ремонту. Хоча це ще трапилося в західній Україні, аналогічні ситуації були і на сході, зокрема в тій же Харківській та Луганській областях. Траса, якою ми їхали, із цілком зрозумілих причин тепер не дуже пожвавлена. Але так само фактично всі з тих, що проїжджали мимо, намагалися не залишати нас наодинці зі своїми проблемами. Дух взаємодопомоги був дуже відчутним.

Треба воювати і словом

- А які враження від Слов’янська і Лисичанська?
— Найперше ті, що до нас ставилися неабияк. У звільнених від сепаратистів населених пунктах відчувалося, що населення дедалі більше починає довіряти нашим військовим і міліції. Скажімо, такий факт: коли українські військові зайшли в той же Слов’янськ, то на початках рідко можна було побачити на вулицях автомобілі. Якщо й були, то переважно старі, дешеві моделі. А тепер їздять і доволі престижні іномарки. Місцеві жителі усвідомили: їм нема чого боятися, що дорогою «відіжмуть» твій автомобіль, як це було, коли в місті господарювали терористи.
Але разом з тим побачив й інше. Скажімо, в тому ж Слов’янську — біг-борди зі слоганом одного з тодішніх кандидатів у депутати до Верховної Ради: «Продолжу дело Азарова». Ми приїхали саме в розпал передвиборчої кампанії. і на противагу цьому було лише два біг-борди з фотографією Надії Савченко від «Батьківщини». Отож і виникає запитання: чому вслід за українськими військовими у визволені міста не заходить українська пропаганда? Наші журналісти, письменники, артисти, якісь партійні осередки, щоби вести свою роботу, показати той спосіб життя, до якого рухається Україна завдяки Революції гідності.

Бо ситуація наразі там залишається тяжкою. Люди дуже психологічно пригнічені й залякані, бо бачили смерті, катування тощо. Вони й далі живуть під загрозою знищення, бояться того, що буде завтра. Тим часом, як, наприклад, у Лисичанську добре розвинена промисловість — одне з найбільших підприємств з виробництва азоту, великий нафтопереробний завод, шахти, де люди працювали, отримували непогані зарплати. і їм треба роз’яснити, що це у них ніхто не забере, сюди прийшли не узурпатори, і вони житимуть у підсумку краще, ніж при тому проросійському режимі, який їм нав’язали і котрий став для них усталеним способом життя. Ось вам і причина появи у Верховній Раді так званого «Опозиційного блоку». Над цим потрібно дуже серйозно задуматися і попрацювати, бо вже багато українських патріотів загинуло за ту землю. А слово, як відомо, теж може бути серйозною зброєю.

- Це вже яка була поїздка на схід?

— Друга. Перша пов’язана з 5-м батальйоном, коли він повертався додому. Група громадських активістів виїхала тоді, щоб допомогти нашим бійцям залишити позиції під Амвросіївкою і доїхати до Івано-Франківська. Після нас на зустріч з ними виїхав і обласний військовий комісар разом з районними. Пізніше в Кіровоградській області зустрілися і з головним військовим прокурором Матіосом. По суті, завдяки нам удалося налагодитися якісь містки спілкування між ними. Бо ситуація була напруженою. З одного боку, вони нікому не були потрібні там, на позиціях, з другого — усвідомлювали, що, повертаючись додому, роблять щось таке, що суперечить чинному законодавству. Але зауважу: як можна було воювати на автобусах і лише з автоматами проти танків? Хлопців, по суті, загнали в глухий кут. Вони не довіряли значній частині своїх командирів. В їхніх очах була якась безвихідь. Багатьом довелося надавати медичну допомогу. і тоді зброя для них була єдиною надією, можна сказати, аргументом, що вони зможуть спокійно доїхати додому.

- Знаю, що 5-й батальйон мали намір знищити під Кіровоградом.

— Так, пройшла дезінформація, нібито на Київ рухається частина проросійських військ, переодягнена в українську уніформу. Ну і вивели спецназ, щоб її зупинити. 
Спершу нас спробували завести у кар’єр, але ми відчули щось не те і виїхали звідти. В бінокль я побачив у кущах бійців з автоматами. Коли опинилися ближче, підійшов і запитав, хто вони. У відповідь почув: «Спецназ. А ви хто?». Пояснив, що, мовляв, громадський активіст, зі мною в машині івано-франківський обласний військовий комісар. Він також підійшов до бійців. З’ясували ситуацію. Врешті-решт нам сказали чекати на головного військового прокурора. Матіос спершу розкричався на нас, маю на увазі громадських активістів. Мовляв, хто ви такі? Що тут робите? Наказав начальникові кіровоградської міліції перевірити і переписати наші паспортні дані. Але після зустрічі з бійцями батальйону, яка тривала три години, навпаки, подякував, що ми були тут і надали певну допомогу.
Зрештою, не знаю, як би розвивалася ситуація, якщо б ми все ж потрапили до кар’єру. А так, хоча й батальйон оточили з усіх боків, але ми були на центральній трасі, тим більше й преса під’їхала, яку той же Матіос попросив нас стримати, не допускати до безпосереднього місця зустрічі, тож командуванню нічого не залишалося, як вступити в перемовини з нашими бійцями.

Нова українська нація

- Чи помітив якісь зміни між цими двома поїздками?

— Якщо зважати на ситуацію у військах, то безперечно. По-перше, минув час і бійці вже десь оговталися після іловайської трагедії. Отримали досвід і ведення війни, і виживання в тих умовах, в яких перебувають. Інакше почали працювати на блокпостах, міняється тактика. Краще стало озброєння, більше з’явилося техніки. Хоча є й чимало проблем. Зокрема, й надалі не відчувається якогось єдиного командування. і не треба забувати, що проти нас воюють реально не якісь там «повстанці», як кажуть і пишуть російські ЗМі, а професійні військові, регулярні частини їхньої армії. Візьмімо Придністров’я, Чечню, Грузію, де вони вже фактично воювали, тоді як ми ще цього навчаємося. Але у нас є те, чого нема у ворога. Це такий високий дух патріотизму, що бійці не хочуть іти назад, а готові відстоювати свою землю до останнього. Відчувається велика єдність між тими, хто там воює, незалежно хто з якого регіону. По суті, там, в окопах, на блокпостах формується нова українська нація, де вже немає суперечностей між заходом і сходом. Солдат з Прикарпаття довіряє солдату зі Слобожанщини, бо вони воюють проти спільного ворога. і ця єдність, яку вже фактично неможливо розірвати, зміцнює надію на перемогу.

- Ну і, мабуть, з постачанням стало краще...
— Тяжко сказати. Хоча чуємо, що, мовляв, держава тим забезпечує, іншим, виділяє великі кошти, але, можливо, вони до бійців просто не доходять. Принаймні на передовій це не дуже помітно. Тому волонтерська допомога залишається надалі дуже актуальною і підносить не лише моральний дух, а й боєздатність нашого війська. Але наразі хочу наголосити, що не потрібно передавати, везти туди все підряд, а лише те, що хлопцям потрібно. Скажімо, ту ж термобілизну, батніки, рукавиці, теплі шкарпетки, балаклави. Бо у светрі чи кожусі солдат не дуже повоює. Він має бути мобільний, і одяг не повинен сковувати його рухи. Для цього ж і розроблено військову уніформу. 

Купити ці речі можна і тут: є вже чимало фірм, котрі торгують таким одягом. Або привезти з-за кордону, адже чимало наших людей туди їздить. і це, до речі, вийде дешевше, ніж за так званими державними закупівлями. 
Водночас хочу звернутися до читачів з проханням, щоб якомога менше роздавали свої гроші по кошиках, з якими невідомо хто ходить межи людьми, збираючи їх начебто для бійців АТО.

- До речі, чув, що не так давно «Самооборона» одного такого шахрая спіймала.

— Далеко не одного...

- Хто вони, заїжджі чи місцеві?

— Місцеві. Аферистів всюди вистачає. Недаремно ж кажуть: кому війна, а кому — мати рідна.

- Що з ними робили? Передавали міліції?

— Та ні. Самі проводили профілактичні бесіди, щоб більше такого не робили.

- А може, тих осіб посилати прямо на фронт, аби, так би мовити, змити вину?

— Доречно. І не тільки їх. Ось наразі почалася люстрація, то багатьох із тих, хто під неї потрапив, також варто відіслати на фронт. Нехай хоча б місяць повоюють. Тоді зрозуміють і ціну свого життя, ціну своїх вчинків тощо. Або подивіться, що робиться хоча б лише в івано-Франківську . Скільки з’явилося різноманітних активістів, громадських діячів, котрі за щось тут воюють, відстоюють якусь тільки їм зрозумілу «справедливість». А починаєш придивлятися, то бачиш, що ні в грудні, ні в січні, ні тим більше в лютому їх у Києві на Майдані не було. Наразі є велика потреба у військовій чи хоча б волонтерській допомозі на сході, але вони чомусь туди не їдуть, а сидять тут і намагаються вирішувати свої мізерні справи.

- Між іншим, чув, що ви дуже не хотіли повертатися додому, ледь не силоміць вас забрали звідти.

— Коли повернувся до Івано-Франківська, то кілька днів перебував у депресії. Все, чим тут займаюся, видавалося якимось дріб’язковим, несуттєвим. А там, як уже казав, зіткнувся зі справжнім патріотизмом, єдністю. Тим більше, що всі ми усвідомлюємо: на сході нині вирішується доля України. Ну і такий ще суто практичний момент. Настає сезон респіраторних захворювань, тож люди, котрі можуть надати кваліфіковану медичну допомогу, там дуже потрібні.

Революція ще не закінчилася

- Але і тут є від кого захищати нас. Ми вже згадували про незаконний гральний бізнес, проти якого ви боретеся зі своїми однодумцями, зокрема, депутатом-«свободівцем» Віктором Немішем. Кілька десятків виявлених і закритих підпільних гральних закладів за порівняно невеликий час — це само за себе говорить. Чи недавня історія з якимось приватним хімічним підприємством, розташованим у житловому масиві. Жителі навколишніх будинків скаржилися не лише на жахливий сморід, через який не могли навіть у спеку вічинити вікна, а й на те, що у них виникають чи загострюються хвороби органів дихання. Якщо не помиляюся, там з відходів хімічного виробництва виливали якісь заготовки до підошв. Самі люди куди тільки не зверталися, але безрезультатно. Тоді звернулися до вас як до представника «Самооборони» ще з часів Майдану. Були на місці журналісти, які висвітлили цю подію, були представники правоохоронних органів, котрі складали якісь там протоколи. Але, як побачив, змінилося лише те, що новий власник ще вищий паркан поставив навколо цеху.

— Так. Не минуло і двох місяців, як нам, громадським активістам, знову довелося повертатися до цієї справи. Ми ще залучили такого відомого в Івано-Франківську діяча, як Михайло Бойчук на прізвисько «Хімік», і змогли знову разом з правоохоронцями зайти на територію підприємства. Найбільше здивувало всіх присутніх, у тому числі й журналістів, це коли приїхали працівники санепідемстанції і тільки руками розвели, бо, мовляв, не знають, як їм зробити правильний замір повітря. Є дуже багато питань до них, як і до інших контрольних і правоохоронних органів. Де, зокрема, наша природоохоронна прокуратура? Той цех наразі закрили. Але, за отриманою інформацією, вже робляться певні кроки, аби він функціонував там і надалі.

Зрештою, якщо людина хоче працювати, щось виробляти, то не маємо нічого проти. Тільки роби це не у житловому масиві. Он скільки за містом є різних будівель.

- Від цього якось гірко стає. Адже відбулася Революція гідності, а як бачимо, не дуже-то й змінилася ситуація. Хіба що нові обличчя бачимо в керівних кріслах.

— У тому-то й річ, що революція ще не закінчилася. Це видно і з наведеного прикладу, і за результатами голосування до Верховної Ради, і з подій на сході. Дехто сподівається, що останні відволікають людей від того, що робиться у них на місцях. Подивіться, скільки чиновників, у тому числі з ОДА, різних державних структур свого часу за вимогою активістів написали заяви на звільнення. Але потім почалися відпустки, лікарняні і вони й далі залишаються на своїх місцях. Можливо, дещо й неправильно, коли людину кидають у смітник, але це черговий вияв спротиву людей проти подальшого панування старої системи. Ми вже відчули смак свободи, справжньої демократії і не дамо, щоб у нас це забрали. інша річ, що  й далі потрібною є громадська активність у всіх сферах життя. Тільки щоби її робили справжні активісти, а не ті псевдодіячі, про яких згадував вище. Бо, як свого часу написав Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину...»

P. S. Коли цей матеріал готував до друку, стало відомо, що Степан Андрійців все ж пройшов медичну комісію і записався добровольцем на фронт.

Ігор Никорович, Галичина