Тарас Прохасько: Пий до мене…
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Одним із кількох фраґментів усієї світової літератури, який мене ніколи не покидає, є сценка з «Островів у океані» Гемінґвея. Незважаючи на те, що цей роман вважають недоробленим, а тому і найслабшим, для мене він — можливо, саме через цю невикінченість, а може, тому, що прочитав його за три дні перед тим, як піти до війська, тож на півроку він слугував мені якорем з іншого світу, про який час від часу безперервно думав, — дуже значний. Там є такий діалог, коли письменник розпитує у художника, чому бути добрим художником так кайфово, а бути добрим письменником так мучівно.
Тепер я вже знаю, що бути добрим кимось може бути однаково кайфово і мучівно. Знаю, що багато добрих художників таке саме, тільки навиворіт, могли би запитати у багатьох добрих письменників. Навіть знаю, що кайф і муки можуть бути синонімічними, а ще знаю, що для когось мук не існує взагалі так само, як для інших кайфу.
Та все ж. Повертаючись до тої конкретної ситуації. Слова — це найвище досягнення людського виду. Так звана друга сиґнальна система. По-людськи вони, здається, означають все. Але якщо у людини є друга, вища сиґнальна система, то це зовсім не означає, що їй нічого не важить та первісна, базова, безслівна, безмовна. Як всєка і кожна живина вона може промовляти на німо. І драма є не в тому, чи ти письменник, а той — художник, а в тому, як ти можеш комусь полюбитися через ту знакову систему, яка тобі притаманна і доступна.
А більше нічого не треба. Вся формула щастя закодована у тому куплеті, який так промовисто співає «Гич Оркестра» — пий до мене, говори до мене, кажи мені вірно, як ти любиш мене... Все, більше потреб нема.
А як говорити? Якими словами? Якою з мов? Якою знаковою системою? Як у своїй світовій самотності подати сиґнал ще одній не меншій — пий до мене, говори до мене… бо я люблю тебе.
Але слова є такими, що, означуючи щось найліпше, можуть нічого не означати хоча би тому, що промовлене, сказане — друга система — не завжди мусить походити із почуттів і відчуттів. Слова мають свою вагу, свої закони, свою красу, які цілком можуть бути тільки кроною, листям, які не те що не потребують, а й не зауважують свого зв'язку з корінням і стовбуром.
Легко любити того, хто добре, мудро, потрібно, доречно, помічно говорить. Тяжче любити немову.
Мій перший поважніший підлітковий роман був власне таким. Безслівним. Так буває. Так сталося. Коли виникла симпатія і емпатія, то випарувалися слова. Просто не могли нічого одне до одного сказати. І не було ніякого сексу, який — як виявилося значно пізніше — цілком може бути самодостатнім без слів і імен. Але такий секс — зовсім не любов.
А наша любов була німою і невинною. Ми навіть не тулилися, що є таким необхідним для подолання самотності. Щовечора зустрічалися на горбі, під яким була колія і прірва, тобто прірва, а у глибині її колія (тоді ми знали інше слова — шкарп і штрика). На краю горба ріс велетенський каштан. До його найвищої поперечної галузи були примотані два кінці довжелезного металічного тросу. Знизу, над землею, над краєм землі на тросі кріпилася дощинка. Все це разом було гойданкою (тоді ми знали інше слово — колиска). Якщо добре розгойдатися, то траєкторія вільного польоту, окреслена штрихом дощинки, на яку треба було сідати, досягала кільканадцяти метрів. Половину з них — над прірвою, в глибині якої проїжджали вечірні поїзди із освітленими зсередини вагонами. Через вікна було видно швидкісні сцени із повільного життя пасажирів. Гойданка літала над вагонами і перед вікнами. З іншого боку — на горбі — піднімалася вище найвищих тичок, якими вилася фасоля.
Щовечора вона приходила і сідала на колиску. Я ставав ззаду і трохи збоку. І починався найповніший безслівний діалог. Я штурхав її у спину спочатку так, щоб розколисати. Пізніше, коли вона уже по-справжньому літала, підставляв руку до кістлявої спини під простою сорочкою, з якої розвівався запах її дня, так, щоби рука зустріла, але не спинила, а зустрівши і кільканадцять сантиметрів провівши, завдала м'якого поштовху до нової фази польоту. І все. Більше нічого не було. Такою була наша півторагодинна бесіда. Про пий до мене, говори до мене… лети до мене, лети від мене.
А один з двох моїх найулюбленіших синів нічого не казав аж до трьох років, але при цьому страшенно надавався до любові. А деякі наймудріші автори-монахи не наважувалися і не мали потреби після всього виказаного у трактаті вказувати своє ім'я. Також у певному сенсі були немовами.
