Учасниця Олімпійських ігор з Франківська: Я перша могулістка з України
Вперше на Олімпійських іграх Україна була представлена в дисципліні – могул. На лижах в Пхьончьхані змагалася 24-річна спортсменка з Івано-Франківська – Тетяна Петрова.
В Кореї могулісти змагалися в перший день Олімпіади. Нині Тетяна вже вдома, пише ВЕЖА.
У професійний спорт Тетяна прийшла, за мірками спортсменів, пізно – у 16 років. Починала фрісталістка із лижної акробатики. Пізніше перейшла в могул. Тренується на спеціальній трасі на гірськолижному курорті. За плечима в Тані – 7 Кубків світу. У її суперників ця кількість наближається до півсотні. Тому наступні чотири роки у Тані є ціль – олімпійська нагорода.
“Я корінна жителька Івано-Франківська, тут народилась та проживаю. Вся моя кар’єра спортсменки будувалась тут, тут я формувалась як особистість. Моє дитинство пройшло в районі Каскаду, навіть ближче, до заводу “Родон”.
– В якій школі ти навчалась і що було після школи?
– В школі №10. Я закінчила 9 класів, а пізніше поступила в Івано-Франківський фінансово-комерційний кооперативний коледж ім. С. Граната. Там я здобула ступінь молодшого спеціаліста, і згодом вступила в Львівську комерційну академію, де закінчила магістратуру. Спортивної освіти в мене немає, оскільки спорт для мене – це хобі.
– З якого часу та чому ти у спорті?
– Перший крок був у 7 років. Мій батько вперше повіз нашу сім’ю на гірськолижній відпочинок, власне з того моменту все почалось. Згодом, Буковель почав розвиватись, і я разом із ним.
– Що було після коледжу?
– У Львівській комерційній академії я навчалась на заочному відділенні, оскільки стаціонарне навчання не дозволяє понуритись у спортивне життя цілком. Саме тому я більше часу мала для спорту навчаючись заочно. Я виїжджала на збори, інколи було по 2-3 тренування. Поєднувати було б неможливо.
– Лижники, вони в основному задіяні взимку, наскільки я розумію. Чим ти займалась влітку?
– Ми всерозвинені спортсмени, оскільки лижня акробатика, лижній фрістайл – це важкокоординаційний спорт, тому нам потрібно готуватись протягом року. Влітку стрибаємо на батуті, бігаємо, качаємося. До того ж, влітку маємо водний трамплін, тобто їздимо на лижах і в цю пору року.
– Чи працюєш десь? Оскільки основну частину часу займає спорт та навчання.
– Мені з цим напевно пощастило, тому що в нас є невеличкий сімейний бізнес і це мені дало можливість підзаробляти. Все спорядження було за свої кошти, нам ніхто ніколи нічого не давав. Вже зараз, коли ми потрапили на Олімпійські ігри, нам щось пропонують, а раніше все було за власні кошти, тому працювати потрібно було. Сімейний бізнес дав мені можливість працювати в довільному графіку і займатись спортом.
– Розкажи про момент, коли ти дізналась, що потрапиш на Олімпійські ігри. Як це було?
– Все почалось з того, що по поверненню з «етапки» Кубку світу, ми знали, що не потрапляємо на Олімпійські ігри, оскільки не вистачало місць. Проте, коли ми приїхали в Київ, у Міністерстві спорту сказали, що шансів жодних немає, оскільки можуть потрапити тільки 30 учасників, а було вже 57. Два-три дні у нас було, щоб зібратись з думками, ми вже знали, що ми не їдемо, але це важко було сприйняти. Справа в тому, що всі на нас покладали надію, а нам не вдалось скористатись всіма можливостями та шансами. Пізніше ми подивилися у відповідну турнірну таблицю і побачили, що два спортсмена залишились в останні дні… Два спортсмени і одна ліцензія. Через день мені передзвонили з Міністерства і сказали збиратись та їхати!
– Що ти в цей момент відчула?
– Якщо чесно, такі емоції потрібно було репетирувати. Я не знала як реагувати. Все було в комплексі: я плакала і сміялись.
– За скільки часу вам це стало відомо?
– Орієнтовно за три дні до нашого від’їзду. Все швидко сталось.
– Ти перша жінка, котра стала могулісткою від України на Олімпійських іграх. Чому до тебе таких не було?
– Я перша могулістка, яка поїхала на Олімпійські ігри представляти Україну. До мене була ще одна ліцензія, але виступу не було. Тобто можливість була ще у 1994-му році, але ніхто не поїхав. Ми не знаємо причини. 20 з лишнім років було провалля, не було жодної ліцензії та жодних виступів.
– Зимові Олімпійські ігри для України – це слабинка, тому що зимові види спорту для нас не популярні. Чому так?
– Тому, що всі зимові види спорту – це дорогі види. Чомусь наше керівництво вирішує, що їхнього фінансування достатньо. Насправді вони нічого не дають. Цього дуже мало. Щоб бути хорошим фрісталістом, лижноком, потрібно мінімум 200 днів бути на снігу, тоді можливо щось і вийде. Нам також потрібно бути на снігу, тому ми на батуті стрибаємо і тренуємо трюки, а цього власне мало. Все ж таки для нашого виду спорту потрібно поїхати на трамплін, вистрибнути, приземлитись і проїхати ще більше. Це набагато більше, аніж просто стрибати на батуті.
– Коли ти поїхала на Олімпійські ігри, на жаль тобі там не вдалось здобути перемогу. Що ти відчула?
– Коли ми їхали, то знали, що перемоги не буде, оскільки ми з тими людьми змагались в кубковому сезоні. Для нас головною метою було потрапити на Олімпійські ігри. Це було найголовніше завдання. Ми запланували ввійти до 25 місця. Оскільки в мене було падіння, я ніколи так погано не виступала, як на Олімпійських іграх. Насправді хвилювання було дуже велике, тому що на мене випала велика місія.
– Ти побачила «внутрішню кухню» Олімпійськіх ігор. Чи є в тебе бажання наступного разу взяти участь?
– Звичайно. Напевно, як і в кожного спортсмена, який потрапив туди хоча б один раз. Йому знову захочеться відчути ці емоції на собі. Це неймовірна атмосфера. Мені подобається те, що спортсмен – це герой.
– Коли ти приїхала в Україну після змагань, чи була підвищена увага до тебе? Як це проявлялось?
– Родичі звичайно пишаються, батьки в першу чергу.
