"В 50-х роках в українських селах ще носили вишиті сорочки"
Письменник і художник Юрій Логвин, 76 років, який їздив в етнографічні експедиції Україною зі своїм батьком з 12 років, каже, що до 60-х років українські селяни носили домотканий вишитий одяг. Тільки в 60-х ця традиція почала відходити.
- 50-ті роки, Коломия. Бабуся і внучка ідуть до церкви. На бабусі чорна плахта-дерга, на дівчинці 12 років - коротка густо вишита на рукавах сорочка, ззаду шматок оранжевої запаски з чорними, жовтими і вишневими смугами, а спереду короткий фартушок. Я застав біля Кам'янець-Подільського в недільний день у 1953 році, жінок, якій шли до церкви в плахтах. Чим колосальний старий світ: він був кодифікований. Одяг, зачіска, візерунок - все мало своє значення.
- Пізніше ця традиція зміналася?
У 60-х роках по всій Україні відійшло покоління старого селянського традиційного побуту. Це була ціла Атлантида.
- Чому цього не передали наступним поколінням?
Обставини й умови. Я був хлопцем уже років 16-ти, заліз на піч і знайшов у запічку дерев'яну коробку. У ній знайшов дідову люльку зі слонової кістки, кисет і дві чи три срібних монети миколаївських. Запитав у бабусі Мокрини, що це таке. "Ой, - каже, - це комсомольці зірвали. У мене були дукачі ще від покійної бабусі, то їх мені спаяли в одне намисто із монетами від Миколи ІІ, "миколаївками". Але перед колективізацією, коли нас погнали всіх в лікбез грамоті вчитися, бо я могла тільки розписатися, комсомольці як побачили нас у тих дукачах - їх із нас зривали, казали: що це буржуазний націоналізм і пережитки минулого". Свої ж сільські комсомольці зривали.
- В яких регіонах України традиція трималася найдовше?
Кам'янець-Подільський, Жванчик, Бакота - це місця - де не мінялася землеробська культура з часів Трипілля. Воно не було центром трипільської культури. Центр був тут, на Дніпрі. Але це була частина трипільської культури, яка ніколи не міняла навіть свого асортименту зернових. Ячмінь, пшениця, просо були тут постійно 6 тисяч років. До речі, жито стали сіяти в Україні тільки з 10 століття. До 10 століття воно було як сорна трава серед пшениці. Бо, уявіть собі під снігом озимина житня, витримує 25 мінус. А пшениця такого не витримує.
Я малював останнього живого справжнього бійця з загонів Зеленого діда Майку з Трипілля. Він мені розповідав про те, як справді велася та боротьба, хто грабував тоді, кого вбивали ті повсталі трипільські селяни. Селяни вбивали комсомольців. Прийшли пару разів, пограбували, на третій раз селяни їх просто штирями, залізними гаками, якими тягали взимку солому, до долівки поприбивали. Справжнє ім'я діда Майки Степан Саєнко. Я запитував його чому він про все своїм онукам розповідав. "Та боронь Боже! - казав він. - Що я, хочу, щоб мене замордували?" Просто щоб вберегти своїх дітей від знищення, від переслідувань і переселення, люди мовчали.
І таким чином був обірваний ланцюжок - всього: землеробської культури, духовної культури. Зараз люди з села називають себе селянами. Хлопці, ви не селяни. Ви колгоспники, ви державні раби. І нема що хизуватись своїм селянським походженням. Коли людину позбавляють всього, вона є люмпеном. Ми всі пройшли денаціоналізацію, всі кричали на зборах "хай живе!", всі ходили на демонстрацію. Не треба з себе робити "дєвушек".
