В обіймах війни: Пекло, що зближує

Цей боєць точно знає як це, коли все життя за якусь хвилину проходить перед очима. Це було в Іловайському пеклі. Він обіцяв батькам повернутися. Тож коли поранений потрапив у полон, духом не впав. Вірив, що повернеться додому, навіть коли бачив викопані ями, а з боку хрести... для таких, як він, полонених.

Назар Олійник – старший лейтенант поліції. Зараз несе службу у Калуському відділі поліції. У правоохоронці органи пішов за покликом душі у квітні 2014 року. Вперше у зону АТО 22-річний калушанин вирушив 18 серпня 2014 року. Назар добре проявив себе на службі і очолив взвод батальйону патрульної служби особливого призначення «Івано-Франківськ». 29 серпня під час виходу з оточеного Іловайська, так званим «зеленим коридором», був поранений і потрапив у полон. Назар отримав осколкові поранення правої гомілки, забій правого колінного суглобу і був контужений, пише Бліц-Інфо з посиланням на прес-службу Нацполіції в області.

Калушанин отримав низку нагород і відзнак, серед яких медаль і Грамота Верховної ради України «За заслуги перед Українським народом».

Жахіття «Іловайського котла» і поранення не відбили у бійця бажання служити. Вилікувавшись, він ще вісім разів відправлявся на схід.

Віч-на-віч зі смертю

У виші Назар вчився на економіста, але мріяв про силові структури, тому завершив військову кафедру. Каже, на той момент не було посад в силовому блоці, тому підзаробляв на різних роботах. Але в 2014 році нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок: подзвонили з МВС і повідомили, що формується батальйон. Калушанин зрозумів: це його шанс і почав посилено тренуватися і готуватися. І вже через кілька місяців бійці вперше вирушили у зону АТО. Їм казали: робитимуть те, що й вдома – охоронятимуть громадський порядок у Маріуполі. Але насправді опинилися в Іловайську. Батьки  відмовляли сина їхати, відчуваючи неспокій. Назар обіцяв повернутися. Нині пригадує: і молодший брат хотів їхати з ним захищати рідну землю від ворога, але ротний був непоступливим: двох братів разом не бере на війну.

«Не встигли ми приїхати в Іловайськ, як потрапили під обстріл. Усі попадали на землю і лише дивилися, чи нікого не зачепило. Ворог атакував наші позиції щодня, але здаватися ніхто навіть не думав, додому не тікав, – розповідає Назар. – Навпаки, бійці як могли підтримували один одного».

«Хлопці з різних підрозділів були незнайомі між собою, але за період війни так здружилися, що готові були віддати життя один за одного».

 29 серпня їм нарешті сказали збиратися додому. Щоб могли вийти з оточеного Іловайська, ворог пообіцяв «зелений коридор». І ніхто з бійців навіть не підозрював, що попереду на них чекає справжнє пекло. Назар пригадує: свого транспорту не мали, тому їхали в кузові «Уралу», де були боєприпаси.

«Раптом по нас почали гатити з всього з чого тільки можна.  Машина загорілася та зупинилася..Хлопці намагалися вибиратися з неї, але змогли не всі, бо борти були дуже високі. І це все під дощем куль».

Назару вдалося вистрибнути з машини. Однак він навіть не одразу  зрозумів, що вже лежить на землі. Вогонь не припинявся, він навіть голови не міг підняти. Поруч лежали поранені побратими і просили не залишати їх помирати в полі.

«Важко описати ту картинку, яка на той момент була в полі, – пригадує Назар Олійник. – Пролежавши трохи, помітив двох побратимів, які дивом вціліли. Разом вирішили відповзти, але врятуватися не вдалося: сепаратисти захопили їх в полон. Коли вели в підвал, Назар побачив три ями і хрести біля них. Не приховує: стало моторошно, подумки навіть з рідними попрощався:

«Тоді я подумав, що це вже кінець, що це моя могила. За  одну хвилину все життя промайнуло».

За кільканадцять метрів Назар помітив інших українських військових-полонених. Бойовики їх усіх зв’язали і наказали не рипатися. Назар здивувався коли прийшов лікар і почав обробляти їхні рани, тож спробував з ним поговорити. Запитав, що з ними буде і почув неоднозначну відповідь: «Якщо я вас лікую, то в Ростов під суд або ж на органи. Ти що б хотів?».

Зранку усіх полонених бойовики повезли на допит, а далі – на обмін. Хто дорогою пручався чи навіть сперечався – розстрілювали.

Неохоче, аж насамкінець розмови Назар зізнається: попри все, що пережив, на війні знайшов своє щастя.

Дівчина працювала в аптеці і з першого погляду зачарувала поліцейського. За декілька ротацій він зрозумів, що це його доля і запропонував руку та серце. Кохана погодилася і поїхала за ним в Калуш. Вже й сина народили. Незважаючи на сімейний затишок, Назар не приховує, що і знову готовий їхати на війну.

«Коли твої друзі гинуть, це бачити чи не найважче, але це додає сили рухатися вперед і повертатися, щоб більше такого не повторилося».