Важка паска і чорні писанки. Як зустрічати Великдень по-лемківськи

На Прикарпатті вже готуються до свята: господині печуть паски і прибирають у домі, діти розмальовують писанки. У кожному регіоні є свої традиції, а от особливі звичаї Лемківщини можуть зникнути за кілька років.

Франківська художниця, лемкиня Анна Кирпан розповіла, як святкував Великдень народ, зараз розкиданий по всій Україні й не тільки, пише Репортер.

Доля чорного кольору

У давнину писанки були оберегами дому, подарунками рідним, символом спочатку язичницьких, а згодом і християнських традицій. Лемківськими називають писанки, виконані за допомогою писачка зі шпилькою. Вони відрізняються від решти традиційних українських писанок, але у інших країнах, наприклад, Польщі, Німеччині, Словаччині, досить поширені.

Спочатку лемки зображали на писанках небесні світила та явища природи: сонце, місяць, зорі, блискавку, дощ. З часом на них з’явилися рослини, тварини й люди, а далі й атрибути християнства. Пізніше на лемківські писанки вплинула трагічна історія народу.

«Колись лемки фарбували писанки лише в якийсь один колір, але завжди у яскравий, у чорний – ніколи, на відміну, наприклад, від Поділля, – розповідає Анна Кирпан. – Після виселення з Лемківщини почали використовувати чорну фарбу. Напевно, дуже важко було святкувати Великдень на новому місці, тому навіть таке світле свято не могло бути таким радісним, як колись».

Розписати лемківську писанку просто. Для цього потрібно протерти варене яйце оцтом і шпилькою нанести на нього простий візерунок з воску свічки – крапки та риски. Щоб віск краще розтопився, можна поставити свічку в аромалампу або розігріти на плиті. Потім треба розвести харчовий барвник у воді з оцтом, занурити в нього яйце та почекати, поки шкаралупа зафарбується. На замальоване яйце теж накладають візерунок воском, крапками і рисками та занурюють уже в інший барвник. Потім на полум’ї свічки або газовій плиті притуляють до вогню і стирають віск. Під ним проявляється візерунок різних кольорів.

Анна Кирпан розмальовує яйця з дитинства. Їх з сестрою вчив робити писанки батько, сам родом із центральної Лемківщини. Тепер художниця проводить майстер-класи для дітей і дорослих.

«Я спокійно ставлюся і до копіювання візерунків, і до творчого переосмислення, – говорить Анна. – Адже будь-який елемент хтось колись придумав, навіть, якщо зараз він канонічний. Коли серце переповнює Великодня радість, то кожен може її виражати по-своєму».

Четвер буває Живним

Лемківські Великодні традиції схожі до тих, що поширені на східній Галичині, але є й відмінності.

Підготовка до свята була дуже ретельною. Хоч навесні роботи найбільше – зорати, засіяти поле, до Великодня готувалися дуже сумлінно, кілька днів усе мили й чистили. Традиційно розмальовували багато писанок, але вони на вигляд були простіші, ніж у інших регіонах, і робилися швидше.

«Земля на Лемківщині – це передгір’я та гори, люди розорювали схили і працювали на землі. Землеробство на кам’янистому ґрунті вимагало великої праці. Це визначало ментальність лемка, – розповідає Анна Кирпан. – Наприклад, на Гуцульщині основним було тваринництво, а не робота на землі. Тому в лемків нема такого розвиненого декоративно-ужиткового мистецтва. Отже й писанки простіші, бо не було часу робити багато дрібних елементів».

У Страсний четвер (або Живний четвер, як казали на Лемківщині) у деяких селах була особлива традиція. Після роботи вся родина сідала до столу в пам’ять про Тайну вечерю Ісуса Христа з апостолами.

«Це було схоже на Святвечір, у деяких домах було 12 пісних страв, – пояснює Анна Кирпан. – Інколи жартували, що у жадібного господаря наймит наїсться хіба на Живний четвер, бо тоді треба було все доїдати, а в Страсну п’ятницю був дуже строгий піст. Лемки взагалі постили серйозно: крім обмежень в їжі, в цей час не було жодних розваг, молодіжних зустрічей – усе відкладали до Великодня».

Вміст кошика загалом схожий: сир, масло, яйця, ковбаса, шинка, багато писанок. Але паску туди не клали.

«Головну паску робили велику й важку, тому місію нести її до церкви покладали на господаря дому, – говорить Анна. – Він ніс її на плечах, загорнену в полотно. Часто паска виростала така, що доводилося розбирати вхід у піч, щоб її витягнути. Інші паски могли вже бути менші».

За словами Анни Кирпан, гаївок на більшій частині Лемківщини не співали. Зате були різні ігри з писанками, спогади про які, втім, майже не дійшли до наших днів. Великдень святкували у сімейному колі, в гості йшли вже на другий чи третій день.

«Червонокнижна» культура

Історично територія Лемківщини – східна Польща, частина Словаччини і трохи Закарпаття. Примусове виселення лемків зі сходу Польщі на захід відбулося у 1947-му, а до України – у 1944-1946 роках. Люди приїжджали у незнайомий край, де ставали чужинцями з незрозумілою мовою і звичаями.

«Навіть сьогодні багато людей не хочуть зізнаватися, що вони лемки, дотепер є комплекс меншовартості, – каже Кирпан. – В одній місцевості лемків прийняли добре, а в іншій з них досі насміхаються. Місцеві висміювали їхню мову, через це діти лемків намагалися в школі якомога швидше освоїти літературну вимову».

На Прикарпатті лемки живуть в основ­ному в Калуші, Надвірній, Снятині, у Рогатинському, Рожнятівському, Долинському, Тисменицькому районах. Однак значно більше переселенців на Львівщині й Тернопільщині, а взагалі вони є майже у всіх областях України.

«Ті лемки, які опинилися на сході України, краще зберегли свою мову, а тут, де говір ближчий до їхнього, асимілювалися більше, – розповідає Анна. – Якщо переселяли ціле село, то традиції зберігалися, а якщо кілька родин на все поселення, то майже ні. Мені щоразу важче знайти людей, які можуть розповісти про лемківську культуру. Зараз живі лише ті, хто виїхав у дитинстві, але й вони вже мають 80 років і більше. Це останні носії різних говірок, що були на Лемківщині».

Анна Кирпан влаштовує майстер-класи та інші події з надією, що люди згадають своє минуле. Вона – голова «Лемкоклубу», часто організовує заходи на тему Лемківщини у франківській науковій бібліо­теці, а також записує спогади стареньких переселенців-лемків.

«Сто років тому про Лемківщину писали, що це «цікавий, але маловідомий край». Ми живемо у ХХІ столітті і цей край є далі маловідомий, хоч він – у центрі Європи, – каже Анна Кирпан. – Як зникають червонокнижні рослини чи тварини, так само зникає і лемківська культура. Скоро вона може залишитися лише як артефакт у музеї».