Відверта розмова віч-на-віч із воїном УПА

Перебуваючи у відпустці в Західній Україні, я не полінувався і вирушив на Долинщину, щоб поговорити з одним із останніх воїнів УПА. Колеги з місцевої газети «Свіча» влаштували зустріч.

Мета одна: почути з перших вуст про «страшилку», яку нам нав’язували з дитинства, і у багатьох вона все ще «сидить» в голові, викликаючи відразу, — «бандерівці». Що це за люди такі, які після Другої світової війни не захотіли «танцювати під дудку» радянської влади і ще багато років чинили їй збройний опір? Розмова поставила крапки над «і».

Отже, я в селі Тяпче Івано-Франківської області в гостях у голови Долинської районної управи Братства ОУН-УПА Юрія Долішнього. Сам він — з національно свідомої родини (народився в 1929 році), батько був активістом «Просвіти», старший брат іван — референтом пропаганди Служби безпеки проводу, повітовим провідником ОУН—УПА. У роки незалежності України очолював районну організацію Братства ОУН—УПА. Після його смерті біля керма цієї організації став уже Юрій. Як і старший брат, він теж пройшов через систему радянських концтаборів (із 1949 по 1967 рік), де продовжував свою боротьбу вже словом. Є в Юрія Долішнього розповіді «Останній постріл», «Віч-на-віч з правдою», а також збірки поезії «Відлуння часу», «Логос», «Осінній Першоцвіт»... Тож пропонуємо інтерв’ю з цим незвичайним співрозмовником.

- Юрію Васильовичу, чому ви приєдналися до воїнів УПА?
— Як же я міг цього не зробити, коли майже вся моя родина була вже в цій організації?! Один брат, другий і сестра. 1941 року, коли більшовики втекли звідси, організація вивісила в кожному селі плакати «Свобода народам і людині» та синьо-жовті прапори. Кожного дня в селі збирали віче, інформували людей про ситуацію в країні, сформували цивільну січ і готували людей до партизанської війни. Всі думали, що це ненадовго і більшовики з фашистами згинуть, та вийшло навпаки. і вже 1942 року нашим хлопцям довелося піти в підпілля. 
- А як ви гадали вам буде при німцях?
— Ми думали, що вони принесуть свободу, а потім зрозуміли, що які пройдисвіти звідси втекли, такі ж на їхнє місце прийшли. 
- Чому ви воювали з більшовиками вже після війни?
— Коли ми дізналися, що вони вже близько, був наказ підпілля готувати криївки (підземні бункери). Кожен разда навіть удома мав мати якусь криївку. У мене, приміром, і тепер удома є три криївки. Ану, підіть найдіть! (Сміється). А от коли прийшли більшовики, в нас по річці Свічі фронт тоді тиждень стояв. На Гошівській горі в німців було укріплення. В приміщенні лазні під хрестом був спостерігач, і німці так гатили більшовиків, що їхні трупи по річці пливли, а береги ними були всіяні, ви собі навіть не уявляєте. Потім всі ці тіла занесло мулом. 
- Їх потім дістали?
— Так, їх шукали, але багатьох віднесли води. Та річ не в тім. Отут, як їдете на Княжу Луку, у німців були величезні склади амуніції та зброї. Проте більшовики прорвалися, і вони мусили все це лишати. Наші хлопці брали потім звідти все, що хотіли: гранати, димові шашки і патрони з червоними і синіми голівками, ракетниці, снаряди, фауст-патрони... 
Через Вигоду тоді прорвався загін Ковпака. Більшовики з Долини стріляли сюди з далекобійних гармат. А Ковпак зайшов через село Витвицю, щоб захопити мости, які мали стратегічне значення. Хлопці наші чекали на більшовиків, але не сподівалися, що зайде Ковпак. Він напав на табір і «положив» там до 50 чоловік. Хлопці ж нічого ще не були навчені, бо їх тільки-но взяли до табору.  
А коли фронт пройшов, радянська влада почала ставити на всі пости своїх людей. Якщо людина прийшла зі сходу і вона була поміркована, ми її не чіпали. Розкажу такий випадок. Зі сходу до нас присилали вчителів. і був один на прізвище Дубець, котрий дуже не любив дітей, які носили хрестики на шиї. Він демонстративно зривав з них ці хрестики. Діти приходили додому — плакали, скаржились батькам. От одного разу до нього прийшли наші хлопці і кажуть: «Ану лягай, хлопче» та вліпили йому так, що той негайно втік аж до Болехова. 
А був і інший випадок. Приїхали до нас дві вчительки зі сходу. Хлопці до них прийшли і кажуть: «Ми знаємо, що вас прислали стежити за нами. Ви в цьому не винні, бо вас примусили. Тож ідіть туди, звідки прийшли». Їх не били, а просто по-людськи поговорили з ними. Невдовзі одна з них уже працювала у відділі КДБ. і коли до них привезли пораненого чоловіка, того, що з нею тоді розмовляв, вона впізнала його... і знаєте, що зробила? Принесла йому їсти. Більше того, коли нас вивозили розбудовувати зруйновані оселі, то більшовики зловили ще й батька того чоловіка. і вона знову принесла їсти, вже йому. Отож були навіть у КДБ такі, що давали нам знати, коли і де буде облава. Це свідомі люди, але вони робили більшовицьку справу, бо мусили. Нас хотіли нацькувати один на одного. Але коли ми сядемо і поговоримо, між нами немає ніякої різниці. 
- Карні операції кедебісти тут проводили?
— Так. Кожного вечора вони ходили по дворах. Причому спочатку переодягалися, маскуючись під наших хлопців, і влаштовували нам всілякі провокації. За нашим селом пролягала залізнична колія, і під Явором хлопці підірвали невеликий залізничний міст. А на ранок сюди цілий потяг чекістів приїхав. Оточили наше село з кулеметами — нікуди не втечеш. До того ж у них тут була добре організована агентура. Ще до того, як в село повернулися більшовики, тут працювала підпільна комуністична організація (КПЗУ). і був такий випадок. На вічі поштар приніс пошту, яка надійшла на однофамільців (у них навіть ім’я та по батькові були одинакові), однак лист потрапив не до комуніста, а до рук націоналіста (сміється). Відкрили його, а там список всіх місцевих членів КПЗУ. Їм запропонували покаятися перед народом, бо завдяки їм більшовики знали про кожну людину в селі. Де хто робить, хто чим живе — вони доносили на всіх. Тому ті, які раніше були у підпіллі, мусили знову йти в ліси або виїздити звідси, бо завтра їх уже заарештовували. 
- І  що робили з підпільниками?
— Вони товкли людей, поки ті ще когось не видавали. А якщо людина була витривала, то її мордували до смерті. Звичайно, це викликало опір населення. У нас за селом є долина, а поряд — прямовисна скала висотою до 30 метрів. і от на початку 1946 року хлопці там засіли — москалів «нагатили» більше 200 чоловік. То був страшенний бій у селі Церківна біля урочища «Цапове каміння».
Те саме було у с. Човганах (нова назва — с. Міжріччя Болехівської міської ради). Насунула туди велика облава, а кожне село мало тоді самооборону. Більшовики прийшли встановлювати радянську владу, ну їм і дісталося там на горіхи, бо повстало все село. Бій тривав два дні. Москалі зазнали відчутної поразки і відступили. А потім, коли прийшла кадрова армія червоних, хлопцям довелося відступити в ліси. А жителів Човганів окупанти «десяткували» на шматки. 
- Ви вже тоді були підпільником?
— Так, у 1943-му, коли сповнилося 14 років, мене прийняли в юнацьку мережу ОУН. Приймав до неї районний провідник пропаганди на ім’я Олег. Але і тут був свій вишкіл. Коли вступав до організації, то треба було вивчити історію України, історію визвольного руху, 44 правила українського націоналіста та інше. Бо ти ж мав потім виховувати інших. 
- Тобто у вас майже кожен був і політруком?
— Так. Хто вступав в організацію, той ніс у собі національну ідею. Де би ти не був, на волі, чи в засланні, ти мав робити свою справу. В мене, приміром, так сталося. Я під чужим прізвищем переховувався від нової влади аж до 1949 року. А потім хтось на мене доніс — і враз схопили. Я перебував у засланні до 1967 року. А заарештували прямо в селі. Я прийшов додому, бо не було що їсти. 
- А чи не могли ви з «червоними» якось мирно жити?
— Більшовики прийшли і сказали: «Зголошуйтеся!». Тобто щоб хлопці вийшли із лісів і здали всю зброю. Але тих, хто на це погоджувався, потім разом із родинами висилали до Сибіру. Більшовикам віри немає. От і нині вони брешуть на весь світ, що не воюють з Україною. 
- Ви казали, що з дітей зривали хрестики. А що сталося з уроками релігії в школі?
— Вони їх заборонили взагалі. Було суворо заборонено носити на тілі хрестики та молитися, як це ми робили раніше перед заняттями в школі. Але ми продовжували молитися і мали через це великий клопіт. 
Знаєте, коли перед війною прийшли до нас більшовики, то почалася масова мобілізація в армію. Але вони нікого не зловили, бо всі хлопці пішли від них у ліс. і навіть наш учитель історії, який прийшов і сказав, що це останній його урок, бо він іде в УПА. А я був тоді в 5-му класі. Він нам усе розповів: хто такі більшовики, що вони зробили з Україною і який влаштували голодомор. Сказав: «іду в УПА, аби помститися окупаційній владі». Попрощався з нами, пішов і загинув у Волоховському лісі десь у 1946 році. 
- Що більшовики ще забороняли місцевим?
— Все, що вважалося національним, було заборонено. Забороняли співати й українські пісні. Навіть «Червону калину» не можна було затягти. А «Гей там, на горі, Січ іде» — Боже збав, і не згадуй. Але ми, 15-річні юнаки та дівчата, вечорами збиралися, ходили по селу та співали. 
- «Стукачі» вас здавали?
— Аякже! Вони мали ходити скрізь і звітувати перед владою. Кадебісти робили свою справу, а 1950 року вони вже проникли всередину проводу — аж до самої його верхівки. Бо коли хлопців посилали на завдання, то чекісти, як правило, їх там уже чекали. А останній бункер у нас тримався в урочищі «Загір’я» аж до 1952 року. Там і загинув мій брат. 
- А як підпільники готували їжу, щоб себе не видати димом?
— Здебільшого все це їм робило село. В кожному була станиця, яка складалася із трьох чоловік, які опікувалися постачанням їжі. Причому ніхто з них не знав іншої трійки, щоб не потягнувся цей ланцюг аж до верхів і їх не видали. Але більшовики потім все це розкусили. 
- А чи багато ветеранів УПА ще залишилося?
— В області їх близько півтори тисячі осіб. У районі в нас на обліку ще є 83 ветерани УПА, але більшість із них уже навіть не ходить, в строю на параді нас ледве набирається до 10-ти. Я теж уже починаю «буксувати». Хоча й не вірю в це, але роки роблять своє.   
- Дякую за розповідь! Мені залишилося тільки пошукати криївки у вашому господарстві. Чи самі покажете?
— Ні (сміється), можливо, вони мені ще самому знадобляться... 
P. S. Звичайно, господар розповів, де в нього криївка. А ви як гадаєте, чи знадобляться вони ветерану? От і я кажу: «А Путін його знає...».