Волонтерка-франківчанка Тетяна Мартинюк: "Нам треба почистити свої ментальні склади"
Тетяна Мартинюк народилась у Івано-Франківську. Директор компанії "Йо!Куб" (виробництво бізнес- та туристичних сувенірів) у Львові. За першою освітою журналіст (ЛНУ), за другою – магістр бізнес-адміністрування (Львівська бізнес-школа, УКУ). У бізнесі – 10 років. Волонтерством займається з перших днів Майдану. Одна з найактивніших волонтерок на Західній Україні.
– Тяжкий час кожен переживає, як може. Хтось впадає у паніку, хтось – у ступор, а хтось розуміє, що потрібно діяти. Ти активно займаєшся волонтерством, допомогою хлопцям, які зараз на фронті. Які емоції у тебе викликають люди, що належать до двох перших груп, і що допомагає тобі, жінці, знаходити сили?
Щодо перших груп, як ти їх назвав, та пов’язаних з цим емоцій, справилась з ними ще на початку війни. І вирішила їх у цьому питанні повністю відключити. Правильно сказано: "кожен переживає, як може". Ні паніка, ні ступор не є зараз помічними, але є гірше за це – байдужість. Тож можна панікувати, можна стресувати, але щось робити. Ми можемо про це і не знати. Тому не варто судити людину лише за те, що вона не стресостійка чи не може впоратися з емоціями. От з байдужістю і тупістю складніше. Це мені важко помістити в себе.
А сили з’являються з кожним дзвінком з передової, з поїздки у військову частину чи на полігон, з погляду в очі, у яких досі горить пекельний вогонь «Градів» та мінометів. Ми ж за природою своєю шукаємо зону комфорту навіть в найекстремальніших умовах. Спочатку воно тебе торкає, болить, пече, а потім раз – і ти вже звик, пригрівся. Починаєш себе шкодувати, давати слабинку. У мене теж таке буває, звісно. Важливо чути зараз тих, кому ти потрібен. І розуміння, що ви не зможете вижити одне без одного. В цьому велика сила і любов.
– Ти простояла весь Майдан. Якою ти туди їхала, а якою повернулась?
Дорослою. А отже, відповідальнішою. Наближаються трагічні дні роковин від розстрілу Небесної сотні. Пам’ятаю навіть ту секунду, як з першою смертю, яку побачила на власні очі, стався одразу ж стрибок на next level. Зараз я не передам це тобі краще, ніж написала тоді у "Фейсбуці": "Зранку нашу пішу колону зі Львова по пр. Перемоги зустрічали розчулені бабусі. Тисячі розгублених киян поспішали у своїх справах. Далі КМДА – трупи і десятки поранених. Тут же поруч щойно прибулі бійці, які екіпіруються йти на передову. Пару мобільних на зарядках без їх власників, на яких почергово висвітлюється МАМА. Класична музика на роялі. Зносять без перерви медикаменти та їжу. Ніякого страху, тільки всеохоплююче бажання визволити свою Країну з полону терористів. На вулиці розливають коктейлі Молотова, без упину курсують швидкі і приватні авто, розвозячи поранених по лікарнях. На Майдані лежить десяток вбитих просто біля барикади. Все те, що я уникала дивитися у фільмах про Другу світову війну, бачила сьогодні на власні очі. "Дитинство" обірвалось у мені назавжди. В моїй країні війна. Боже, бережи нас!" От такою я повернулася. І в цей період дуже важливими є рефлексії, а не просто пригадати і вшанувати ті дні.
– Що тобі дав цей рік, а що забрав?
Дав багато нових відчуттів і відкриттів у собі, в людях. Змусив до активніших роздумів і швидшого руху вперед. З новим витком ускладнення економічної ситуації люди почали казати щось на кшталт: "Та, ми вижили в 90-ті на картоплі і квашеній капусті, без фейсбуків і мобільних, то зараз тим паче виживемо". Дуже хотіла б, щоб ми перестали виживати, а нарешті навчились жити.
А про "забрав" серйозно навіть не думаю. Дивлячись сюжети про розтрощенні міста, розбиті людські долі, завжди думаю собі, що мої втрати в такій ситуації мають додавати мені сили, а не навпаки.
– Звідки береться патріотизм у країні, де вже віри нікому і нічому майже не залишилось?
Треба спочатку дати чітке означення цьому терміну. Думаєш, існує єдине розуміння цього поняття в країні? Я от маю великі сумніви. У нас чомусь часто ідентифікують патріотизм з вишиваночками, рушничками, футболкою "Дякую тобі, Боже, що я не москаль", прапорцем на автівці і парканом у синьо-жовтих кольорах. Але у нас далі є корупція і купи російського лайна у вигляді всіляких продуктів, у тому числі й медійних. Але якщо патріотизм – це відданість і служіння, то атрибутика є лише доповненням, але аж ніяк не основою.
Стосовно атрибутики, я б краще випустила серію футболок "Дякую тобі, Боже, що я не хабарник". Цікаво порівняти, скільки людей їх носили б. Патріотизм – це ще й повага до себе! Процитую вже покійного Кузьму: "Ти сам собі країна. Зроби порядок у своїй голові". Думаю, що він береться з голови і з серця. І від того, які вони у тебе, такий і патріотизм.
– Давай повернемося до теми волонтерства. Раніше для фронту були потрібні одні речі, зараз – інші. Можна з цього зробити якийсь висновок?
Якщо говорити про потреби військових, то зараз вже нема гарячки, яка була, скажімо, у травні-липні минулого року. Я більше можу говорити про тилове забезпечення, бо ніколи сама не возила допомогу в гарячі точки, хоча не раз поривалася це зробити…
Але я багато спілкувалася і продовжую спілкуватися з тими, хто зараз перебуває на лінії вогню. Якщо на початку війни, особливо в добровольчих батальйонів, була необхідність в елементарному – в одязі, взутті, засобах гігієни, то зараз вже люди більше поінформовані про те, де і як можна отримати волонтерську допомогу. Крім того, велика заслуга перших волонтерів країни, як-от Тетяна Ричкова, Юрій Бірюков, Роман Сініцин, Георгій Тука. Точно знаю з недавньої поїздки на полігон, що зараз військовим видали якісну канадську форму. З добровольчими батальйонами та Нацгвардією ситуація нібито покращується. Гірше зі Збройними силами. Маю серед підопічних одну таку частину, не можу сказати, що з минулого літа ситуація у них якось змінилась у плані забезпечення державою. Але загалом тенденції стосовно забезпечення нашого війська дуже позитивні.
– Волонтерський рух – це ще і та територія, де добро є видимим. Чи проросте це у щось в майбутньому, як ти вважаєш?
Воно вже проросло. Волонтери, які налагоджують процеси в Міністерстві оборони, – це прорив. Там зараз люди, які дивились в очі смерті і бачили сотні очей, які носять в собі сотні смертей. І я знаю, що ці люди не просто можуть щось змінити, вони зобов’язані це зробити. А якщо буде потреба, то я переконана, що вони заручаться такою підтримкою, яка надасть їм статусу найпотужнішого руху в країні. Це, швидше, моя інтуїція і відчуття. Деяким чиновникам та депутатам теж смерть дихала в лице, але їх це зараз не дуже зупиняє. І тут я відчуваю іншу енергію і мотивацію.
– Віра в добро і в людей у тобі зросла у зв’язку з цим чи навпаки?
З двох боків зараз це розглядаю. З одного – зросла дуже сильно. Бо стільки було історій, які розчулювали до сліз і болю!
Мама Валя, яка ще у червні шукала каску для свого сина, що вже місяць був на передовій з голою головою, довго мені дякувала, а потім дала 500 гривень, на які просила накупити медальйончиків Божої Матері і передати хлопцям у військову частину, якою я тоді опікувалась. Сказала: "Вони такі ж мої сини!" Мабуть, я тоді цілий день не жаліла сліз від радості і горя, і щастя, що навколо мене стільки зараз любові і жертовності. Таких історій було дуже багато, але…
Є інший бік. Паралельний світ – російські жуйки, мєнтовські серіали, хабарі, відкати, водії маршруток. От про останніх скажу, користуючись нагодою, як водій, який щодня за кермом. Це той випадок, коли не треба ні реформ, ні додаткових коштів з бюджету, ні закордонних спеціалістів. Треба просто вдягти білу сорочку, забути про мобільник за кермом, дотримуватися правил дорожнього руху і бути ввічливим з пасажирами. Це називається – чесно робити щодня роботу. Нам треба почистити свої ментальні склади. І перестати жити ілюзією, що Європа сюди "заїде" на білому мерседесі.
– Питання до жінки: як ти змінилась у ставленні до чоловіків за цей період?
Відчутно змінилась. Пріоритет якостей склався у зовсім інший пазл. Все стало відкритішим і простішим. Тепер розумієш, скільки штучного було насаджено на стосунки між чоловіком і жінкою у споживацькому суспільстві, що він має, що вона має... А, як виявилось, він має базово дати безпеку і спокій.
Зараз у нас фаза віддачі. Багато дріб'язку посипалось. Намагаюся з усіх переживань витягувати і плюси для себе. Чоловік має бути захисником, така його природа. І тут, в тилу, це теж важливо. Якщо він не на війні, то вважаю, що він має робити тут щось важливе. Нехай добре виконує свою роботу і дає відчуття безпеки своїй сім'ї. Але якщо чоловік, молодий і здоровий, залишається поза цим, мені це важко помістити в себе.
От минулого тижня я їхала з полігону від хлопців, у нас тоді вийшов недовгий, але дуже душевний вечір біля буржуйки у їхньому навчальному наметі. А коли поверталася додому, то думала про оцей людський "теплообмін". Зараз треба віддавати лише найдостойнішим!
