“Я захворів горами на все життя”, – Володимир Галайда, автор записки 40-річної давності, знайденої на Піп Івані

Тиждень тому інтернет буквально облетіла світлина записки туристів з Коломиї 40-річної давності. Її знайшли у металевій коробці, захованій у стіні обсерваторії на горі Піп Іван.

Відвідувачі обсерваторії одразу поділилися своєю знахідкою у соцмережах, попросивши користувачів допомогти знайти авторів записки.

Четверо коломиян – Галайда, Малецький, Іванюк та Салістер – 30 квітня 1977 року на клаптику паперу залишили невелике послання для інших туристів: “Група з Коломиї зробила траверс Вухатий Камінь – Піп іван. Погода гарна, сонце, тепло, сніг і добра видимість. Спуск по дорозі підйому. Галайда Малецький Іванюк Салістер З празником!!!” (орфографія збережена).

“Дзеркало Коломиї” розшукало одного з авторів записки – Володимира Галайду. Хоч шукати довго не довелося… У Коломиї про Галайду знають чи не всі – не одна добра сотня людей піднімалася з ним у гори, пізнаючи ази альпінізму.

Володимир Галайда – відомий альпініст,  інструктор, тренер-рятувальник, багатолітній керівник секції альпінізму у Коломиї.

За своє життя підкорив семитисячник десять разів! Такий випадок на Західній Україні унікальний, навряд чи хтось його повторював.

Ще будучи семикласником, у пана Володимира з’явилася любов до гір. Тоді він отримав серйозне захворювання і лікарі категорично забороняли йому підніматися в гори. Але він був непохитним.

“Так одна хвороба перейшла в іншу”, – жартує зараз пан Володимир. Відтоді щонеділі коломиянин ходив у гори.

Зараз, у свої 65 років, Володимир Галайда, хоч вже і не щотижня, як раніше, продовжує підкорювати вершини, давати настанови майбутнім альпіністам та займатися льодолазанням. А це, погодьтеся, варте поваги.

– Чи пам’ятаєте той день, коли залишили цю записку?

– Не пам’ятаю, відверто кажу, хоч би й дуже хотів. Щонеділі ми ходили в гори, часто залишаючи записки.

Із записками в нас була одна ціль: підтвердження того, що ми там були і підкорили ту чи іншу вершину.

В кожній нашій записці ми залишали інформацію про себе, а також вказували дані із записки наших попередників. Тобто, залишаючи свою записку, забирали записки інших альпіністів, які відвідували ці місця до нас.

– Ви тоді написали записку ще з трьома товаришами. Розкажіть про них.

– Мені складно про них щось розповісти. В гори ходив із сотнею людей… Всіх вже й не пригадаю. Але було б приємно з ними зустрітися. Можливо вони прочитають це інтерв’ю і зателефонують мені.

– З чого починалася ваша любов до гір?

– Моє захоплення розпочалося з хвороби, як би це дивно не звучало. Я не міг втримати в руках навіть чайної ложки. Страшенно боліли суглоби. Це був ревматизм серця…

– Скільки тоді вам було років?

– Я був у сьомому класі. І вже в такому віці я не міг займатися спортом, а про гори й думати не варто було.

Тому вирішив, що однією хворобою виганятиму іншу.

Зараз туристи, йдучи в гори, мають відповідне спорядження – палатки, спальні мішки… А ми ходили в гори з байковими ковдрами і фуфайками, які розстеляли під спину, карематів у той час не було. Так ми й спали. Ніколи не лягали спати в одязі. Нерідко нас притрушувало снігом… І черевики  були тонкі, швидко замерзали, тож було дуже холодно в ноги.

– Коли звичайне захоплення переросло в професійний альпінізм?

– Після служби в армії вже з карпатськими значками “Говерляни” ми почали ходити в походи. І тільки з 1973 року я почав їздити у “великі гори” і офіційно вважався альпіністом, належав до Федерації альпінізму Івано-Франківської області.

Тоді ставлення до спорту було серйозніше. Відбір спортсменів, тренування, підготовка до гір були жорсткими. Принцип, за яким відбирали, – це коли з 10 охочих, які займалися на скелях, далі проходили лише троє… А потім знову відбувався відбір, влаштовували змагання. Можна було побачити, хто росте, хто справді серйозно займається. А зараз правила інші…

Влаштовують фестивалі, на яких, якщо зайняв перше місце, то ти вже кандидат. А як за рік можна стати кандидатом, навіть якщо не їздиш в гори. Про який професійний ріст йдеться?

– Колись набагато серйозніше займалися питанням підготовки, ніж це практикують зараз?

– Не хотів би порушувати цю тему. Наша школа підготовки загальновизнана. Це необхідні навички та знання. Одного бажання бути альпіністом – замало. Необхідна психологічна та фізична підготовка. Гори є гори. Та й займатися серйозно хочуть не всі. Для багатьох це просто розвага – випити-поїсти, зробити фото.

– Які вершини ви підкорили? З чого починали?

– Починали, звісно, з Карпатських гір – з Говерли, потім був Петрос, Близниця, Довбушанка…

– Які найвищі вершини?

– Пік Ісмаїла Самані (пік Комунізму), гірська вершина в хребті Академії Наук, у гірській системі Паміру, розташована на території Гірського Бадахшану (Таджикистан). Висота піку – 7 495 м.

– За скільки часу ви підкорили цю вершину?

– Взагалі сходження, залежно від складності і протяжності маршруту, може тривати від декількох годин до декількох днів, тижнів і місяців. При тривалому перебуванні на висоті в організмі наступає ряд змін, суть яких зводиться до збереження нормальної життєдіяльності людини. Це процес акліматизації.

Спочатку піднімаємось на 5000 м і спускаємось в базовий табір, потім піднімаємось на 6000 м і знову повертаємось до табору. Це своєрідна підготовка. На третій день беремо висоту. Зі спуском цей процес займає 3 – 4 дні.

Для  того щоб у горах ходилося довше і легше, не поспішайте спускатися. Процес адаптації організму дуже кропіткий. З першого разу не все вдається. Багато залежить від погодних умов. Цього року у січні-лютому були сприятливі умови для підкорення Петроса та Говерли. Головне – мати відповідне спорядження, “кішки” та легко адаптуватися до висоти.

– Ви ходили в гори щонеділі?

– Загалом – так, кожної неділі.

– А зараз?

– Досі ходжу. За останній рік практикую походи раз на місяць, а взагалі – все залежить від можливостей та фінансування. Та й не всі витримують наш графік.

От наприклад, сьогодні ми поїхали в Шепіт на Буркут, а завтра о п’ятій годині ранку ми вже на Говерлі. Ти завжди маєш бути в формі, а для цього необхідно систематично тренуватися.

Насправді мало людей, які займаються цим видом спорту професійно.

З 1976 року ми почали займатися в секції альпінізму, згодом я очолив її. Відповідальний за діяльність секції і дотепер. Хотів би вже віддати цей «портфель» комусь іншому, але таку людину знайти важко.

– Не бачите в Коломиї гідного кандидата?

– Не в тому річ. Просто ніхто не хоче взятися за цю справу серйозно. Так, можуть пробувати – рік, другий і на тому кінець.

А альпінізм – це не той вид спорту, який ти можеш залишити в будь-який момент. Тут є відповідальність перед людьми. Як ти будеш дивитися людям в очі, якщо пообіцяв їм сходження на Ельбрус (найвища вершина Кавказького хребта. Висота – 5 642 м) і не дотримав слова. Людина повинна бути відповідальною.

Зараз є певна проблема з вибором маршрутів. У зв`язку з подіями на Кавказі, представникам Західної України взагалі проблематично туди поїхати. Там ми можемо позбутися документів або ж взагалі – не повернутися додому.

– Розкажіть один з випадків під час сходження, який запам’ятався найбільше.

– Був такий, під час сходження на Хан-Те́нгрі (пік на кордоні Казахстану, Киргизстану та Китаю. Друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню. Висота – 7010 м). Його взагалі вважаю містичним. Один з альпіністів зник безслідно. Я бачив цього чоловіка, коли фотографував гори. Він підійшов до мене і попросив узяти його фотоапарат, а сам відійшов. Я відчув сильний порив вітру, так ніби хтось штовхнув мене в спину і таке відчуття, ніби тебе затягує кудись. Ще мить – і вітер вщух, а чоловік – зник. І ніхто більше його не бачив!

– Потім тривали пошуки?

– Тривали! Був обліт вертольотом, але за ніч випало півметра снігу, так його й не знайшли. Таке трапляється і з досвідченими альпіністами…

– Скільки разів ви були на найвищій вершині, яку підкорили?

– Пік Ісмаїла Самані (пік Комунізму) – найвища взята мною висота, і був я там тричі.

– Чим займаєтесь останні десять років?

– Я пенсіонер. Нічого цікавого.

Нещодавно вийшли друком поштові марки зі світлинами з В. Галайдою, які виготовила “Укрпошта” на його замовлення.

– Але ж у гори продовжуєте ходити…

– Тут не все так просто… Я стараюсь навчити і передати свій досвід іншим. За часів СРСР я був міжнародним гідом і мав ті можливості, яких не мали інші.

Мій досвід може знадобитися іншим.

У 2006 році я допомагав спускати з Говерли групу людей, бо професійні рятувальники не справились з цим завданням.

– Розкажіть про своїх вихованців.

– Я виховав чотирьох інструкторів. Це для мене важливий результат.

Коломия взагалі завжди була однією з найсильніших у альпінізмі. Всі дівчата були нашими (жартує).

Мені нерідко закидають, що я жорстокий і несправедливий. Але це все тільки тому, що мені шкода втрачати час на бездіяльність. Кожна хвилина необхідна для спортивної підготовки і навчання.

– Як нині працює секція альпінізму в Коломиї?

– Нам скрутно. Немає жодного фінансування. А спорядження коштує чималі гроші…

– То секція тримається виключно на вашому ентузіазмі?

– Так. Я досі воджу дітей в гори. Мій досвід і авторитет має слугувати людям.