Юрій Андрухович: Напіввідкритий лист незнайомому норвезькому редакторові

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.

Дорогий Друже,

Ти запитуєш, які в нас новини і що на кону (what is at stake)? Не думаю, що Тебе цікавить передусім погода, і рясними снігопадами так само Тебе не здивуєш. Хіба не ваші лижники звично перемагають на всіх можливих турнірах?

І все ж я спробую знайти для Тебе трохи новин.

* * *

У нас війна.

Ні, не там, де я живу, не на заході країни. І не в її центрі. Вона йде за добру тисячу кілометрів на схід. Вона, щиро кажучи, не йде, а повзе. Два дні тому в бік позицій нашого війська стріляли 7 разів. Позавчора – також 7 разів, убитих і поранених не було. Вчора стріляли всього лише три (3!) рази, але прицільніше: одного нашого поранено. Як бачиш, кількість обстрілів не завжди корелює з кількістю втрат. У цьому немає жодної системи, ані закономірності. Однак і така позасистемна війна не перестає бути війною. Хоч скільки разів назови її «млявотічним локальним конфліктом», вона все одно є частиною чогось більшого, й це більше – таки війна. Не так давно вона почалася (чи ледь не почалася?) на морі. Росія обстріляла наші кораблі, захопила їх і ув’язнила всіх моряків. Деякі з них поранені, але, здається, ніхто не помер. Здається, в нас воєнний стан. Ні, не там, де я живу, бо наш реґіон не межує з Росією. Межувати з Росією – це воєнний стан. Постійний і споконвічний. Зрештою, кому я це пояснюю? Норвегія також межує з Росією. Щоправда, у вас того кордону всього 195,8 кілометра. У нас він трохи довший – 2295 кілометрів. Додаймо ще 1084 кілометри кордону з підконтрольною росіянам Білоруссю диктатора Лукашенки. Отримуємо 3379 кілометрів потенційного «млявотічного конфлікту». Це жахливо багато.

Попри те, наша влада, здається, ще іноді вірить у заступництво Заходу. Аби ще він сам так у себе вірив!

Утім, про Захід Ти мене й не запитував.

* * *

У нас корупція.

Мені не доводиться з нею перетинатися. Якби хто запитав мене, то я відповів би, що корупцію в нашій країні давно подолано. Для того, щоб мати це дуже суб’єктивне і хибне відчуття, я звів до мінімуму свої стосунки з державними органами та їхніми службовцями. Я нічого від них не хочу. Я не очікую від них чесності, порядності і прозорості. Як і фаховості та компетентності. Та навіть і «останнього прихистку» – патріотизму. Я зовсім нічого від них не очікую – в сенсі, нічого доброго. Я живу так, щоб обходитися без їхніх дозволів на моє життя. Мені чудово без них. Я не звертаюся до судів і не пов’язую жодних сподівань зі спецслужбами та правоохоронними органами. Тому мене так дивує і, щиро кажучи, дещо засмучує нестихаюче волання громадянських лідерів: «Корупція! Корупція! Вся країна – суцільна корупція!» Ну звісно – корупція, так. Інших органів для вас у нас немає. Інших людей теж. Інших людей немає взагалі ніде на світі. Щоб викоренити корупцію, замініть урядників роботами і цифризуйте всі можливі правовідносини. Замініть людські слабкості технологічною функцією.

Перепрошую, Тебе це не стосується.

* * *

У нас вибори.

Ні, не тепер – до них ще десь так зі 100 (сто!) днів. Тобто можна б ще сяк-так пожити, не думаючи про них. Але політики, а з ними й медіа роблять усе для того, щоб ми тільки про них (я маю на увазі вибори) й думали. Щоб ми боялися майбутнього, сварилися і кляли. Щоб витрачали всі розумові сили на вгадування, хто з кандидатів більше зло і чиє зрадництво завдасть найнищівнішого удару країні. Деякі з моїх знайомих упевнені, що після виборів життя закінчиться. Сто днів до виборів – а далі все пустеля. Виходячи з того, що вибори в нас призначено на 31 березня, перші їхні результати ми будемо дізнаватися у Всесвітній день сміху. Я вже чую це розкотисте гоготіння, що зароджується у глибинах самообманутого народу з його улюбленою розвагою – голосуванням на зло. З його постійною готовністю ще раз і ще раз зайти на те саме коло.

* * *

У нас так багато неприємностей.

Нам залишаються сни.

Як і чверть сторіччя тому, нам іноді сниться Європа.

Я підглядаю за нею крізь замкову шпарину, дозволену мені безвізовим режимом. Навіть така, як тепер, – знервована, ксенофобська й дедалі більше закохана у злих клоунес і клоунів, – вона все-таки варта того, щоби про неї снити.

Збруч