Юрій Андрухович: Перейменування-перéйми
Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.
Я щойно сів до потяга на станції Тернопіль Пасажирський. Кінцевим пунктом подорожі буде Дніпро. Це офіційна назва міста з 19 травня 2016 року. Але на моєму квитку, придбаному 15 жовтня 2016 року, вказано, що я прямую до станції Дніпропетровськ Головний. Міста Дніпропетровськ немає, а станція є. Отже, це не помилка на квитку. На вагонах, я бачив, майже те саме: Трускавець – Дніпропетровськ. Якби я сідав до потяга дещо підхмелений (а в Тернополі зі мною таке трапляється), то міг би заволати на весь перон: «Люди, не їдьте! Такого міста немає!». Але я сьогодні тверезий і мов скельце прозорий, тож слухняно сів і вирушив у якомусь (дніпровському чи дніпропетровському?) напрямку.
Отже, вчергове і вкотре: наша в цілому успішна декомунізація місцями дає прикрий збій. Є, виявляється, цілі ніші реальності, куди законові зась. Уже немає міста Кіровоград, але є Кіровоградська область. Уже немає Дніпропетровська, але є Дніпропетровська область. Ви, як і я, знаєте пояснення, чому воно так. Тобто пояснення суворо юридичне: саме такі, а не інші, назви областей занесено до Конституції. Щоб їх змінити, слід ці зміни проголосувати конституційною більшістю. А де ви назбираєте 300 і більше голосів за ці перейменування?
Я поставлю запитання дещо інакше: а коли взагалі ви їх назбираєте? Або ще інакше – ви їх узагалі колись назбираєте? Складно? Нереально? Так отож. Але приймаючи цю даність, слід вважати декомунізаційний закон хронічно недовиконаним. Ну тобто за великим рахунком не виконаним зовсім.
На згадку не приходить нічого, крім прикладу братньої Росії. У них, здається, ще з 1991 року і Петербург не Ленінград, і Єкатеринбург не Свердловськ. Проте області – Ленінградська і Свердловська – в них і далі є. З тієї ж, до речі, причини, з якої в нас досі є Дніпропетровська та Кіровоградська – відсутність конституційної більшості за перейменування (і це, повторюю, з 1991 року!). Себто можна сміливо стверджувати, що в ділі декомунізаційного перейменування ми рішуче пішли російським шляхом. Боюся, що за цілковитою аналогією з ним у нас і в далекому 2040 (2015 + 25) році на адміністративній мапі країни будуть усе ті ж Дніпропетровська та Кіровоградська області.
Не мені, звичайно, вигадувати варіанти, в який спосіб ту конституційну догму (бо це не норма, а таки догма) обійти і знешкодити. У президентської, урядової та коаліційної раті в цій країні стільки заповзятливих крючкотворів, що вмить би щось винайшли і запровадили. Їм що, вперше хапатися за конституційне дишло? Та коли є інтерес і бажання, то можна ж і якесь перехідне положення проштовхнути чи якийсь окремий закон, або хоча б у першому читанні, котре, як відомо, конституційної більшості не вимагає, змінити все-таки назви областей на Дніпровську та Кропивницьку – і вперед. Під «вперед» я розумію всі подальші рішучі перейменувальні заходи. Тобто вперед – це коли не озираються на бозна що. Це коли безглуздому й гальмівному de jure простиставляють умотивоване і творче de facto. Ну звісно – опоненти вдалися б до словосполучення «правовий нігілізм». Але що таке він у порівнянні з нігілізмом моральним, коли імена злочинців Петровського й Кірова, схоже, мають непогані шанси ще довго-предовго залишатися вмонтованими в нашу офіційну адміністративно-географічну структуру?
Тож висновок – було би бажання. І тільки воно. А якщо припустити – я лише на мить – що його, бажання, таки справді немає? Тобто що недокомунізована Україна серцю наших очільників чимось миліша? Мости недоспалено, шляхи до відступу дозбережено. Міста немає? Зате область є. І Богові свічка, й чортові огарок.
Ви давно бували в Києві на Рибальському острові? Я востаннє минулого тижня. Це було запрошення до ефіру на П'ятий. Про цей телеканал нам відомо все – і хто його власник, і на території чийого підприємства його розташовано. Тож яким недобрим було моє здивування, коли ми загальмували перед брамою в очікуванні вертухая (я вживаю саме це більшовицьке слово, бо інакше він не виглядав і не поводився – але то вже інша історія). Натомість я тут про браму, про фасад, фейс, обличчя коли завгодно. Бо на ньому отакенними (ще тими самими) літерами – ще той самий напис: «Ленінська кузня».
І в порівнянні з цим, погодьтеся, блідне той самий Дніпропетровськ Головний, до якого я саме їду. І для перейменування якого потрібна лише залізна воля якоїсь, наприклад, Укрзалізниці.