Зірковий прикарпатець поділився роздумами про "мовне питання", кіно і виховання сина

Про день шахтаря, мовну "проблему", розквіт українського кіно та про виховання сина – у інтерв'ю Юрія Горбунова для Styler.

Відомий український шоумен Юрій Горбунов вважається одним з найбільш популярних і затребуваних сьогодні телеведучих. Робота у проектах "Танці з зірками", "Ліга сміху", зйомки у фільмах і серіалах, гра у театрі – зустрітися з Юрієм навіть на коротку бесіду надзвичайно складно. Крім того, у лютому цього року Юрій Горбунов та його не менш "зіркова" дружина Катя Осадча стали щасливими батьками синочка Івана. Через що "зайвих" хвилин у телеведучого дійсно немає.

У перервах між прямими ефірами та зйомками у серіалах Юрій намагається виділяти час не лише на родину, але й на особистий кінопроект, про який він розповів у інтерв'ю Styler.

Окрім того, шоумен поділився з нами своїми спостереженнями щодо "мовного питання", розвитку українського кіно та найбільш значущими, на його думку, змінами в культурному житті нашої країни за останні часи. 

- Юрію, не так давно ви відсвяткували свій день народження, який збігається з Днем Незалежності України – 24 серпня. Якось в ефірі "Сніданку з 1+1" ви сказали, що завжди підіймаєте перший келих саме за День Незалежності. Чого побажали Україні та українцям в цьому році?

- Так, є таке! І цього року підіймав перший і не фінальний келих за Україну. Чого побажав? Миру!

- Все в тому ж ефірі "Сніданку" ви зауважили, що протягом 15 років свій день народження вам доводилося проводити в робочому режимі. Чи вдалося вирватися з рутини цього разу? Як відсвяткували своє 47-річчя?

- Якось так часто складалося, що святкування переносилося на потім, коли всім зручно, коли всі можуть. А потім виявляється, що не всі можуть. Починаються прямі ефіри, купа роботи… Тому на цей раз вирішили нікуди нічого не відкладати – святкували 24 серпня. Щоправда погода дещо змінила наші плани. Хотіли зібратися в себе на дворі, але зрештою відсвяткували з родиною в заміському демократичному закладі. Були лише найближчі люди, усього зібралося 16 чоловік. Було круто!

А щодо роботи у свій день народження, то останніми роками її немає. Справа в тому, що дуже часто День Незалежності збігався з днем шахтаря (останні вихідні серпня). Мене запрошували в якості ведучого на святкування у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську області. Я погоджувався і, знаєте, зовсім не шкодував про це – завжди було цікаво.  Крім того, я неодноразово вів концерти на День Незалежності на Майдані. Насправді в свій день народження працювати не так вже й погано. Є в цьому якась романтика (посміхається).

- Коли востаннє доводилося святкувати день шахтаря?

- Перед початком АТО. Взагалі щороку запрошували і на день шахтаря, і на день Донецька, металурга. В цей день у всіх містах, де є шахти, встановлюються сцени, йдуть концерти. Практично весь український шоу-бізнес тоді збирався і непогано себе в такі дні почував. А потім ввечері після концертів всі зустрічалися у донецькому готелі "Вікторія" чи "Шахтар" і продовжували святкування.

Пам’ятаю, як у свій черговий день народження мені треба було провести концерт у місті Курахове Донецької області. От я провів весь концерт, мені треба оголосити останнього артиста, ще раз привітати усіх зі святом і в принципі можна вже їхати в Донецьк, до якого більше 50 км. При цьому мені вже дзвонять колеги-артисти, мовляв, ну де ти там, давай скоріше приїжджай, ми на тебе всі чекаємо... Але організатори концерту попросили залишитися, не пояснивши таке рішення. Тому довелося ще годину чекати, поки закінчиться виступ того останнього артиста!

Завершується концерт, на сцену виходить керівництво шахти і урочисто оголошує, що у ведучого свята, тобто у мене, день народження. Тоді мені подарували каску, якусь медаль, ледь почесним шахтарем не зробили. Для них це було дуже важливо – розуміння того, що у свій день народження я разом з ними. Тому й кажу, що працювати в свій день народження цікаво.

- А коли востаннє були на прифронтових територіях?

- Давно! Насправді маю таку надію, що весь цей жах вже зовсім скоро закінчиться. Так інтуїція спрацьовує. А взагалі, якщо вже зачепили таку тему. Знаєте, я коли приїжджав на схід України, мені завжди говорили, що я маю звертатися до людей виключно російською мовою, мовляв, українську ніхто не зрозуміє. Я починав говорити українською – всі все класно розуміли!

Пам’ятаю, як ще років 10 тому у Донецьку, на площі Леніна, на одному з концертів організатор мені доводив, що з місцевою публікою принципового говорити російською мовою. Тобто там завжди існував оцей міф – "они не понимают украинского". Уся ця "мовна проблема" - це штучна історія. Люди все нормально сприймали, поки їх не почали "нацьковувати": "Ну как же, вы же на русском привыкли разговаривать, зачем вам украинский". Коли я приїздив у ці області, я бачив, що люди все чудово розуміють, знають, вони так само люблять і нормально сприймають Україну. Так, дійсно там чимало російськомовного населення, але проблема не у мові! На мою думку, якась частина мешканців сходу України не прагнули до Росії, вони більше тужили за радянським союзом. Адже в радянські часи шахтарі і заробляли більше, і нібито їм краще жилося. Але ж насправді, як то кажуть, люди сумують за минулим не через те, що в ньому краще жилося, а тому що в минулому вони були молодими. 

- До речі, які найбільш значущі зміни, можливо, в українській економіці чи культурному житті за останні декілька років могли б виділити особисто для себе?

- В Україні нарешті відкрилися двері для українського кіно, нарешті підняли голову українські актори, які сиділи по театрам і ніхто не знав, що вони в нас є. Як було раніше? Антрепризи возили росіяни, в кіно знімалися росіяни. Хоча у нас завжди були свої шикарні артисти. Якщо треба було обирати між маловідомим українським і відомим російським актором, то обирали останнього. Це коли дзвонять мені з однієї компанії і просять ювілей провести. Називаю їм свій гонорар, на що чую, що для них це дорого, давайте менше і ще менше… А потім хоп – вони беруть Івана Урганта. У якого взагалі незрівняні гонорари, бізнес-класи і тому подібне. Але, мовляв, "ну це ж Ургант"! Коли нарешті це скінчилося, стало зрозуміло, що в Україні є свої висококласні артисти, які можуть і в театрі грати, і в кіно зніматися.

Як результат, держава почала виділяти більше коштів на кіно. Важливий сам факт, що фінансування відбувається і лід нарешті пробито. Розпочалася ідентифікація українців як українців! Як на мене, це одне з найбільш важливих позитивних зрушень в нашій країні загалом.

- Щодо ідентифікації українців та розквіту нашого кіно у суспільстві встигло сформуватися декілька полярних думок. Іноді можна почути скарги, що у вітчизняних фільмах та серіалах зустрічається чимало "шароварщини". Іншими словами, штампів. Коли, здавалося б, у сучасні сюжети вплітають героїв у кожухах, з оселедцями. Одні режисери впевнені, що через подібний "шаблонний досвід" проходять усі країни, інші таку думку не підтримують. Як ви вважаєте? 

- Думаю, що так – через це усі рано чи пізно проходять. Але я б особливо цю тему не розгойдував. Так, коли нам треба у фільмі ідентифікувати українця, ми наділяємо якого якимись штампами. Так само, якби нам треба було виділити іспанця чи німця. На жаль, такі шаблони є, і щоб від них відійти, знадобиться якийсь час. Знаєте, колись чехам знадобилося більше 50 років, щоб відродити свою мову і свою державність. Коли вони були у складі Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії, основною мовою вважалася німецька

Ми також відродимо і свою мову, і пройдемо процес самоідентифікації. Але робиться це, насамперед, на рівні законів, яких усі мають дотримуватися.

- А от що стосується кінематографу. Як вважаєте, чи доречний у такій сфері державний контроль?

- Якщо держава дає гроші на зйомки фільму чи серіалу, то, безперечно, вона має право і сценарій подивитися, і висловити побажання. Але основним цензором виступає саме глядач.

- Вірите, що українські фільми будуть широко представлені у міжнародному прокаті?

- Не вірю, а знаю це! Українське кіно приречене на успіх у цілому світі, йому тільки треба дати волю та час, щоб самоутвердитися. Так, можуть бути якісь "проколи". Але ж треба розуміти, що українське кіно лише нещодавно почало дійсно підіймати голову. До цього ми мали якісь поетичні фільми, якими цікавилося вузьке коло людей. Треба займати нішу масового кіно. На щастя, у нас є актори, режисери і сценаристи, які можуть таке кіно знімати.

- До речі, чули, що ви займаєтеся зараз власним кінопроектом. Чи це дійсно так?

- Так, у мене є проект, я виступаю його продюсером. Для мене це буде перший подібний досвід. Фільм називатиметься "Скажене весілля", старт зйомок якого запланований на наступний рік. Частину коштів дає держава. Але зараз я не хочу розказувати про усі подробиці. Давайте все робити по черзі. Скажу, що сценарій уже готовий.

- Дасте молодим акторам можливість "засвітитися" у вашому фільми?

- Ну, там переважна більшість буде молодих акторів!

- Звичайно, ви більше ведучий, але останнім часом ваше творче портфоліо поповнилося ролями у досить відомих кінопроектах. Так, у серіалі "Село на мільйон" на телеканалі "1+1" ви зіграли роль греко-католицького священика Любомира. Чи складно було вживатися в такий незвичний образ? Або нічого незвичайного?

- Я сам греко-католик і знаю, як в нашій церкві усе відбувається, як себе ведуть святі отці. Тому особливо складного нічого не було. Мій герой займається спортом, знає проблеми молоді, він сучасна людина, користується гаджетами. Так і має бути. Священник, який живе в сучасному суспільстві, має бути у це суспільство інтегрований.

- Також ви зіграли одразу дві ролі братів-близнюків у комедійному серіалі "Останній москаль". Чи складно було?

- О, дві ролі – це класно, дуже гарний досвід був. Особисто для себе проблем із втіленням в роль одразу двох персонажів я не знайшов. Але, знову ж таки, оцінювати результат не мені, а глядачеві.

- Ви закінчили з червоним дипломом Київський театральний інститут (1992 рік), після працювали в Івано-Франківському драмтеатрі. Так, вас часто запрошують на зйомки фільмів, серіалів, мюзиклів. А як йдуть справи з театральною діяльністю? Чи граєте в спектаклях? Або вам більше до душі ТБ-формат?

- Так, я 5 років грав у театрі. Але і сьогодні я граю у спектаклі "Медведь и Предложение", з яким вже три роки гастролюємо і дуже успішно. На жаль, сьогодні не можемо знайти підходящих дат, оскільки ролі виконують відомі актори (Лілія Ребрик, Віталій Борисюк, Ольга Сумська, Олексій Вертинський), усі зайняти.

Але коли граємо цю виставу, то вона завжди супроводжується аншлагами. Розумієте, театр забирає дуже багато часу, якого і так не вистачає. Це стосується в першу чергу репетицій. Але як тільки з’явиться якась прогалина, я обов’язково її використаю. Оскільки театр – це для душі.

- Спілкуючись з акторами, іноді можна почути таке твердження, що театром багато в Україні не заробиш. Це міф чи реальність, коли акторам дійсно доводиться зніматися в кіно, щоб заробляти?

- Знаєте, гроші, звичайно, відіграють не останню роль. Але у кожного є своя причина: хтось знімається у кіно через фінансове питання, хтось – ні. Кіно – це ж зовсім інша історія, відмінна від театру. Задіяти свою енергію, світогляд, талант, силу в театрі і кіно – це різні речі. В театрі ти маєш 2 години тримати глядача. Але насправді хороший актор знімається гарно і в кіно, і в театрі. Це вигадки, що з театрального діяча виходить поганий актор кіно і навпаки.

- Українське кіно і справді переживає важливий підйом, з’являється чимало вітчизняних ТБ-проектів, нових можливостей для наших акторів. Тим не менш, все одно в Україну приїжджають, хоч і зрідка, зніматися російські актори. В свою чергу наших можна побачити в російських проектах. Чи варто на таку діяльність реагувати дуже гостро та радикально, або ж залишити людей творчих професій у спокої?

- Акторів, які їдуть зніматися в Росію, я ніяким чином не клеймлю мовляв, зрадники і т.д. В кожного є своя причина, мотивація, кожен має сам розуміти, що він робить. В кожного своя правда. Роблячи якийсь крок, кожен несе за нього відповідальність.

Мене не запрошують. А якби запросили, то я б відмовився. Це моя принципова позиція. Так, в якійсь мірі це пов’язано з патріотизмом. По-друге, я ніколи себе затишно в московській шоу-біз тусовці не почував, хоча свого часу туди їздив, працював. Розумієте, та тусовка ніколи не буде "своєю" для мене. 

- До речі, під час дискусії щодо мовних квот на ТБ ви також принципово підтримали перехід на 100% україномовне мовлення. А хіба не було дискусії, коли ми переходили на українську озвучку фільмів?

- Всі тоді кричали, що кінотеатри приречені, туди ніхто не ходитиме і їх можна закривати. І що? Ми перестали ходити в кінотеатри? Думаю, що сьогодні більшість людей навіть не реагують на те, якою мовою озвучується фільм. Впевнений, якщо питати про це людей, які виходять з кінотеатру, більшість і не згадає, якою мовою їм той фільм показували. Тому що українська нарешті стала звичною, вона все більше на слуху.

- Поговоримо про ТБ-проекти, у яких ви зараз виконуєте роль ведучого. Нарешті після 10-річної перерви українці дочекалися оновленого проекту "Танці з зірками". За яку пару більше вболіваєте? Чи це великий секрет?

- Знаєте, я ще з часів першого сезону "Танців з зірками" дав собі слово ні за кого ніколи не вболівати. Якщо я стану на чийсь бік, то почну комусь більше або менше симпатизувати. А люди, які беруть там участь, вони всі варті уваги.

- Чи хотіли б самі колись змінити роль ведучого на одного з учасників проекту і вийти на паркет?

- Якщо я буду танцювати, то хто ж буде вести шоу?! (посміхається) Підготовка до танцювального проекту такого рівня займає дуже багато часу. В минулих "Танцях" у фіналі я вже танцював, знаю, що це таке. Тому я задоволений роллю ведучого.

- До речі, останнім часом помічаю, що ви досить активно почали займатися йогою, перейшли на здорове харчування...

- Та вже три роки займаюся йогою. А правильно харчуватися має кожен, хто хоче бути здоровим. Але ж це не значить, що я не дозволяю собі ніякої віддушини. Зрештою, я мужчина! Можу собі і келих вина дозволити (посміхається). Люблю чогось солодкого з’їсти.

- Юрію, звичайно не можемо не поцікавитися. У лютому у вас із дружиною Катею Осадчою народився синок Іван. Чи вдається йому приділяти стільки часу, скільки хотілося б?

- Я намагаюся знаходити цей час. Іноді треба раніше прокинутися, щоб з ним погратися. Але звичайно я сумую за ним просто неймовірно. Коли беру його на руки – світ навколо зупиняється. Весь час дякую Богові, що у мене є син.

- Це ваша перша дитина, синочок. Можливо, забігаємо наперед. Але спираючись на свій життєвий досвід, якими головними принципами будете керуватися в питанні виховання сина?

- Він має бути Мужчиною і Людиною! Яку б він собі професію не обрав, як би не склалося його життя. Він має почути те, що я колись почув від свого діда – як ти будеш ставитися до людей, так і люди будуть ставитися до тебе. Я намагатимусь передати йому це правило.