«Батюшка» на роздоріжжі

Богородчанські волонтери Микола Кофлюк та Дмитро Федорко прямували до 29-го блокпоста, який облаштований на бахмутській трасі. Точної дороги не знали, тож сподівалися когось розпитати, що виявилося справою нелегкою. Небагато тепер у тих краях людей зустрінеш.

Але тут саме на роздоріжжі помітили чоловіка, судячи з одягу, священика. Він чекав на якусь «попутку», щоби доїхати додому. З’ясувалося, їм по дорозі. Їхали разом десь з годину і, звісно, розговорилися. Розмова була дуже щира, бо отець виявився священиком Київського патріархату і спілкування з нашими земляками виявилося для нього, можна сказати, як ковток води живої. Хлопці частину розмови зуміли записати, щоправда, не все можна розібрати, бо бесіду часом глушило ревіння двигуна. іншу частину просто передали авторові цих рядків своїми словами. і зі всього того виніс переконання, що нині для того, щоб бути на Донбасі українським священиком, відправляти Службу Божу українською мовою, потрібно мати велику мужність і віру. Чи, може, краще, навпаки, — велику віру, яка дає мужність, пише Галичина.

«Чорні» люди

Проте з міркувань безпеки все ж не вказуватимемо справжнього імені отця. А воно у нього дуже гарне, справді церковнослов’янське. Нехай буде отець Федір. Родом він із тих місць. Щоправда, духовну семінарію закінчив у Львові. Зрештою, на Донеччині, де засилля російської Церкви, яка одягається в овечу шкуру під назвою УПЦ МП, українських духовних навчальних закладів фактично нема.

Парафію отримав в одному з селищ. Наскільки зрозуміли, це робітниче поселення, де значна частина жителів не має українського коріння. Отож сепаратистські настрої поширені. Та в якихось проблемах вони біжать до нашого священика: «Батюшка, поморі!».

— Звісно, я не можу відмовити, але то люди «чорні», — каже отець. 
Та наснаги додають його парафіяни, яких хоч і небагато, але розмовляють українською і не бояться ходити до церкви, навіть коли селище було під владою «сепаратюг», як їх називає священик. Він одразу відчув, якою є реальна «любов до ближнього» адептів сумнозвісного «русского міра», проповідуваного Кірілом. Отця Федора так жорстоко побили, що потрапив до лікарні. Але коли одужав, не покинув своєї пастви. Щоправда, бандити більше його фізично не чіпали. Проте не раз, коли у церкві відправляв Службу Божу, кидали туди димові шашки.

із визволенням селища нашими військами стало легше, але проблеми залишилися. Передусім фінансові. Наприклад, у церкві і у нього вдома відключили світло, бо заборгував якихось 400 гривень. Раніше електроенергію оплачував один місцевий фермер. Кажучи по-нашому, був міцний разда. Навіть гелікоптер мав у своєму господарстві. Та за те, що підтримував українську Церкву, «сепаратюги» кинули його у підвал. Коли нарешті звільнили, то вже не було куди повертатися. Всю господарку бандити розграбували, забрали і гелікоптер. Тож поїхав чоловік доживати свого віку до дочки в Росію.

— Утік, називаєтьсяѕ— засміялися Микола з Дмитром, почувши це. Та, за словами отця Федора, у фермера інакшого виходу не було, бо має серйозні проблеми зі здоров’ям, які загострилися під час перебування у полоні. 

— Якби не це, то, швидше за все, узяв би автомат і пішов до нашого війська. Але який з нього боєць? — сказав священик. Ну а щодо боргу за світло, то йому наразі допомогли наші хлопці, передавши отцю тисячу гривень, які він з вдячністю прийняв. Мабуть, не випадковою була ця зустріч. Так Господь винагороджує своїх вірних. І це ще не все, з чим отець приїхав того дня додому.

Навіщо попу Інтернет?

А їхати у нього є до кого. Поселення поповнилося жителями окупованих територій, в тому числі й з Дебальцевого. Щоправда, священик виявив, що під виглядом біженців до них заїхало і 25 «сепаратюг». Деяких знає в обличчя, бо бачив на блокпостах. Отож зателефонував до комендатури, щоби хтось приїхав та забрав їх. А там відповіли, мовляв, почекайте.

— Та поки будемо чекати, вони нас усіх переб’ють, — обурено відповів отець. 
Власне, це не єдина його претензія до структур, які мали б стежити за правопорядком на підконтрольних українській владі територіях. Наприклад, з притаманною йому щирістю священик різко негативно висловився про якийсь добровольчий батальйон «Бандера», який діє в його місцевості. До Західної України він не має жодного стосунку. Створив його один місцевий підприємець, який навіть озброєння закупив. Щоправда, назвати той підрозділ батальйоном — занадто гучно: нараховує якихось з півсотні бійців, про ратні звитяги котрих щось важко почути. Більше прославилися вони на ррунті мародерства. і це не може не тривожити душпастиря. Як і інші проблеми, які створила людям війна. Зокрема, роз’єднала родини, розкидала близьких людей по різних місцях, і отець допомагає їм знайти одне одного. Про цю його діяльність Микола з Дмитром довідалися випадково, коли попросили залишити свої контакти, маючи на меті, якщо знову поїдуть з вантажем допомоги, щось завезти і для парафіян отця Федора. Він радо на це погодився, вказавши не тільки номер стільникового телефону, а й електронну пошту. Така обізнаність священика приємно здивувала наших хлопців, але не здивувала така реакція самого отця.

— Мене й парафіяни інколи запитують: навіщо мені цей інтернет і таке інше? — з усмішкою каже він. — А я відповідаю: «Люди, адже XXI століття надворі».
Та якщо говорити серйозно, то в інтернеті отець Федір і знаходить прохання допомогти розшукати рідних чи близьких, які десь загубилися у вирі війни. Тоді вже сам звертається до міліції, громадських організацій, які займаються такою діяльністю.

— Господь так дав, що вдалося звести докупи усі родини, якими ми займалися, — зазначив священик.

До речі, його родину теж роз’єднала війна, але вже так, що навряд чи й об’єднаєш її.

— Батько мене офіційно зрікся, тому що я український священик і розмовляю українською мовою. А він — на боці «сепарів», — розповідає отець.

Мама підтримувала сина, тож у колись рідній домівці їй вже місця не було. Син забрав маму до себе. З чоловіком вона розлучилася. Та все це не збиває отця Федора з обраного шляху.

— Якщо Господь дасть і «сепаратюги» сюди більше не прийдуть, поставлю перший в цих краях український монастир, — ділиться він планами. Мабуть, давно виношував їх, бо вже має серед своєї пастви двох чоловіків, які живуть за чернечими правилами поки що у своїх домівках. Звертаю увагу, як часто отець повторює оте «Господь дав». І відчувається, що це для нього не просто звична фраза, яку ми і тут часто чуємо. Власні випробування, людське горе, яке навколо, наповнили її для священика реальним змістом і навчили не марнувати кожну хвилину життя, яку виділив Господь. Мимоволі замислився: наскільки безпечно бути християнином у нас, в Західній Україні, і чи не захиталися б ми у вірі, потрапивши в такі умови, в яких перебуває отець Федір. І якщо монастир — це поки що лише наміри, здійснення яких залежить не тільки від священика, то недільна школа для дітей, яку він веде, — конкретна справа. Вчить охочих, а таких стає все більше, української мови. Отож коли прощалися, Микола Кофлюк з Дмитром Федорком передали отцю дві великі коробки печива для дітей селища. Він аж розгубився, мовляв, як ото все донесе, бо треба було пройти ще шмат дороги.

— Це вже ваші проблеми, отче, — по-дружньому покепкували з нього хлопці. Підвезти його не мали як. По-перше, треба було поспішати на блокпост, по-друге, враховувати вартість солярки — кожен літр на рахунку. «Це ж усе людські гроші», — каже Дмитро. Він із задоволенням розповів, що коли поверталися, вдалося знайти вантаж до Дрогобича, не гнали вантажівку назад порожняком, за рахунок чого зекономили гроші на наступну поїздку на схід із допомогою. Тож дорога частково окупилася... Адже як і безпосередньо допомогу бійцям, так і гроші на пальне збирали люди. і коли повезе нову партію, дорога обійдеться вже майже вдвоє дешевше.

«Зенітка»-самохід

Власне, з подібним нерозумінням йому зустрічатися не вперше. До речі, вони з волонтером Миколою Кофлюком з Солотвина вже втретє побували на сході. Нещодавно наша газета вже розповідала про їхні попередні поїздки. Зауважимо, що всі рази вантажівку «МАН» для них надавав богородчанський підприємець Володимир Волощук, у якого Дмитро Федорко працює.

І якось він розповідав про свої поїздки доброму знайомому. Той слухав-слухав, а наприкінці цілком прагматично, ніби так і має бути, запитав: а що, мовляв, з цього має? Дмитра зачепило це запитання. Його дружина Марійка, почувши таке, по-жіночому емоційно вигукнула: «Та якби він хоч щось привіз звідти, вигнала б з хати!» і це та сама Марійка, котра ледь не на дверях стала з дочкою, коли Дмитро їхав на схід уперше. Вдруге щось там побуркотіла, а коли зібрався втретє, то вже й слова не сказала. Наслухавшись розповідей чоловіка про те, що діється на сході, — про страшні руїни, на які перетворився той край, про голодних дітей, котрі раді будь-якій цукерці, про наших бійців, які так чекають тієї допомоги, усвідомила: це треба робити.

— Як і в попередні поїздки, цього разу ми також тільки й чули від бійців: «Хлопці, що би ми без вас робили...», — розповідає Дмитро. — З харчуванням завдяки волонтерам більш-менш все налагодилося, та дуже потребують бійці форми. і куди те все дівається, що нам передає Канада, Великобританія та інші країни?

Зате раз у раз можна почути з телеекранів, як найвищі посадові особи з металевими нотками у голосі запевняють, що наші бійці забезпечені всім необхідним. Тільки лукаво замовчують, завдяки кому, приписуючи собі чужі заслуги. і не переймаються питанням, наскільки може зменшитися ця допомога, коли чи не всі 90 відсотків населення України завдяки «ефективній» діяльності влади опиняться за межею бідності.

Але зараз люди дають. Як-то кажуть, хто скільки може, чим може і від щирого серця.  Цього разу Микола з Дмитром відвезли майже шість тонн допомоги, який зібрав, так би мовити, Солотвинський кущ Богородчанського району, куди входять, крім Солотвина, і села Маркова, і Гута, і Хмелівка, і Пороги, і Бабчеѕ Всіх і не перелічиш. Та переконаний, у ангелів на небі вже пальці заболіли записувати у свої добрі книги усіх, хто долучився до допомоги як нашим бійцям, так і людям, котрі живуть на територіях, охоплених війною. Навіть якщо дехто з них і люто ненавидить усе українське. Та хоча й ненавидять, але, як ми вказували на початку матеріалу, від допомоги не тільки не відмовляються, але й просять її. Чи будуть за це вдячні? Їхня проблема. А наші люди перестануть давати хіба що тоді, коли й самі не будуть нічого мати. Та поки що несуть, несуть і несуть. Як від себе, так і від цілої громади чи установи, організації тощо. Наприклад, половину грошей з коляди віддали на другу поїздку. Наразі значну допомогу надав невеличкий православний монастир у селі Кривці. Традиційно забезпечує наших бійців питною водою фірма «Девайтіс». А до речі, вода  у тих краях чи не на вагу золота. От, повертаючись додому, Дмитро в Долині зустрівся з колишньою однокласницею, котра також є волонтеркою, то вона розповіла, що до них по воду відправляють із Донеччини цілі фури. 

Крім харчування та одягу, цього разу повезли ще більшу партію ліків, ніж попереднього. Дещо закупили, дещо принесли люди, як, наприклад, одна жінка, у котрої свого часу тяжко хворів чоловік, потребував чимало дорогих медикаментів, а після його смерті залишилося багато ліків, які тепер зможуть врятувати життя комусь із бійців. Їх безпосередньо передали шпиталю в Артемівську. Сумно було, що вже не змогли зустрітися з одним із наших земляків з Долинщини — Ігорем Денисівим, з яким познайомилися під час другої поїздки. Він був водієм «швидкої», служив у 128-й бригаді і тоді сам приїхав до хлопців за ліками, які вони привезли. Та 9 лютого ігор загинув на блокпосту під Дебальцевим. Повернувшись додому, побували на його могилі в селі Княжолуці Долинського району, куди привезли побратимів бійця з 128-ї бригади, які перебували тут на ротації.

Та попри всю скруту, як переконалися Микола з Дмитром вкотре, наші військові не занепадають духом. Можливо, тому, що відчувають підтримку народу. Бачили б, з якою вдячністю і хвилюванням боєць рембази Андрій Безручко, який родом із Богородчанського району, приймав дитячі листи і малюнки. До речі, хлопців вразила винахідливість українських бійців. Наприклад, на 29-му блокпосту побачили якусь нову бойову машину, котру в жодних військових каталогах не знайдеш, — поєднання зенітної установки і тягача. За, так би мовити, військовою доктриною, оту ЗУ, яка має шасі, возять за машиною. Та поки її відчепиш, приведеш до бойового стану, минає певний час. А на війні інколи ціна життя — секунда. Тож наші умільці з рембази і придумали відрізати шасі  та встановили «зенітку» на тягач з дуже високою прохідною спроможністю. Під’їхав — і одразу в бій. Зрештою, і на ходу можна стріляти. За словами стрільця-навідника Ярослава Бойченюка з Хмелівки Богородчанського району, набій з цієї установки прошиває танк Т-72 наскрізь.

Погрози тьми

Такі зустрічі, звісно, поліпшували настрій, посилювали переконання, що в цій праведній війні, яку, по суті, можна назвати народною, ми переможемо. Та прикрі враження залишали зруйновані населені пункти попри бахмутську трасу, якою їхали Микола з Дмитром. Водночас вельми здивувалися, коли побачили завод німецької фірми «Knauf». Все навколо в руйнаціях, а тут ніби й не було війни. Навіть лампочки у вікнах горять. Мимоволі виникло запитання: чого ж «сепаратюги» не обстрілювали це підприємство? і водночас згадалося, що деякі великі німецькі корпорації, які мають бізнесові інтереси в Росії, тиснуть на свого канцлера Ангелу Меркель, аби вона не дуже жорстко поводилася з Путіним. Щодо «Knauf», то зауважимо, що це не тільки найбільша у світі корпорація з виробництва будівельних матеріалів, а й з 1993 року має тісні економічні зв’язки з нашим ворогом. Можливо, цим і пояснюється поблажливість російських бандитів до цього підприємства.

Довелося проїжджати і попри найбільший у Європі нафтопереробний завод у Лисичанську. Хочемо нагадати читачам, що всі українські нафтопереробні підприємства свого часу стали власністю росіян. Отож на лисичанський також не впав жоден снаряд, ракета чи міна. Щоправда, він не працює, і, як сказав отець Федір, місцеві жителі потихеньку розтягують підприємство. Авжеж, треба ж їм чимось лагодити зруйновану війною господарку. Ще років два тому вони й не здогадувалися, яка біда їх чекає. Чемно голосували за Януковича, кляли «бандерів», які нікому з них жодного зла не зробили, і ось отрималиѕ
Найогидніше, що частина тамтешніх і далі як той вовк, котрого скільки не годуй, однаково у ліс дивиться. Щоправда, Миколі та Дмитрові з такими фактично не доводилося зустрічатися. «Сюрприз» очікував на них уже вдома, коли виклали в інтернеті свої фотографії під час перебування на сході. На адресу Миколи Кофлюка надійшли погрози від уродженця Солотвина Володимира Кобзея, який написав, що хлопці, мовляв, приїхали на схід вбивати його дітей. Якщо з ними щось станеться, то він знає, де живе Микола, його родичі, і йому не важко сюди приїхати тощо. На що Кофлюк йому відписав: «Вже приїжджай». Причому, каже Микола, рідна сестра цього Кобзея — активна волонтерка, допомагає збирати допомогу як бійцям, так і жителям тих територій. Ну а що сталося з тим чоловіком, тяжко сказати.

Головне, що ця ложка дьогтю не псує бочки меду. Знали б, скільки жителів того ж Солотвина, інших сіл просилися з хлопцями в дорогу. Їх не зупиняло, що вона далека і, цілком можливо, небезпечна. Немає місця в кабіні? Поїдемо в кузові, казали. і це при тому, що жодних пільг такі поїздки не дають, грошей на них не заробиш. Зрештою, Микола Кофлюк та Дмитро Федорко вже тричі так з’їздили і збираються у четверту поїздку. Правда, вже мають намір перевести це в якусь більш-менш офіційну площину, зареєструвавши разом з іншими волонтерами громадську організацію. Тож хай їм Бог допомагає.